Як Україна зараз вирізняється серед інших країн у переосмисленні свого постколоніального минулого? Чи є окремі риси, яких Україна набула в цьому процесі?
Тамара Гундорова: Упродовж останнього часу ми бачимо певну зміну парадигми розмови про колоніальність чи постколоніальність. Донедавна популярними були розмови саме про постколоніалізм, що вийшли з праці «Орієнталізм» Едварда Саїда, основоположника постколоніальної теорії. Йшлося про колоніальність, яка нібито вже закінчена - і ми можемо говорити про неї, переобігруючи імперські коди, привласнюючи їх.
Однак останнім часом, що видається мені закономірним, ми говоримо про деколонізацію – процеси, які включають не тільки естетичне чи культурне перекодування. Це важливі процеси економічного та політичного характеру. Деколонізація не стається в один момент, ці процеси тривають і не означають повного розв’язання питання про колоніальність. Колоніальність залишає такий глибокий слід в історії, ментальності, мові, культурі, що переосмислення і позбування цих слідів є досить тривалим процесом. Причому кожен випадок має свою специфіку.
Неможливо не згадати гасло Миколи Хвильового “Геть від Москви” у 1920-х роках чи Михайла Драгоманова, який говорив, що українці повинні вивчати мови, їздити на Захід і не сприймати світову культуру через російську мову чи російську культуру. Коли ми говоримо про останні 30 років, є кілька важливих чинників.
Деколонізація народів, які є близькими сусідами [імперського центру], мали близькі стосунки в минулому і досі залишаються близькими – це особливо важкий процес. Для нас, з одного боку, це переосмислення імперських кодів, російської імперської політики, стратегії, що перетворювали Україну на колоніальний південь – таку собі “прекрасну землю” з “веселим народом”, “красивими хохлушками”, “співучою мовою”. Друга колонізація, яку пережила Україна – це радянський період, який розглядав Україну як молодшого брата, насаджував [російську] мову, культуру. Специфіка українського досвіду полягає в тому, що постколоніальні питання поєднані з посттоталітарною, пострадянською дійсністю – в цьому особлива складність питання для нас.
Переосмислення радянського досвіду в Україні досі проблематичне. Не тільки через те, що воно роз’єднує людей в аспектах культурної і національної пам’яті, ідентичності. А ще й тому, що цей досвід радянізації як колонізації, ті моделі і стратегії захоплення України в аспектах економіки, модернізації, культури і мови – вони в нас, на превеликий жаль, повною мірою не проаналізовані.
Мейхіл Фаулер: Питання деколонізації культури зараз мають бути центральними і в Україні, і у світі. Спершу варто домовитися, про що ми насправді говоримо, коли говоримо про культуру? Мені здається, що це наш світогляд, як ми бачимо і розуміємо світ навколо нас. У процесі деколонізації важливо деколонізувати власний світогляд і всі концептуальні уявлення, якими ми оперуємо.
По-друге, коли ми говоримо про постколоніалізм і процеси деколонізації, одним з аспектів завжди є стан взаємин між центром і периферією. Говорячи про радянський досвід, саме Москва була чітко означена культурним центром. Де наш культурний центр і де культурна периферія? Завдання в тому, щоб помістити себе в центр історії. Чи може Україна бути центром власної історії?
Важливо також скористатися фактом, що Україна завжди була важливою для інших держав – чи то йдеться про Австро-Угорську імперію, про Річ Посполиту, чи Оттоманську імперію, Радянський Союз, Російську імперію. Україна завжди була місцем перетину культур, багатомовним, багатоетнічним, багатоконфесійним середовищем. Це унікальний факт, що вирізняє Україну серед інших країн, які виходять з радянського чи імперського досвіду. Це те, що робить Україну особливою і ставить Україну в центр її власної історії.
Говорячи про Миколу Хвильового та його гасло “Геть від Москви”, варто зауважити, що Хвильовий був частиною громади, яка розбудовувала щось, що мало бути центром. Вони відчували себе відмінними від Росії, від Заходу. Вони вибудовували центр у собі. І мені здається, що зараз ми знову стаємо власниками цього процесу.
Бути центром нашої історії надзвичайно важливо, особливо в контексті вибудови нашої ідентичності. Звісно, ми можемо сказати, що Україна – це держава, яка була заснована 30 років тому, і з цього часу ми починаємо нову історію. Однак ми розуміємо, що наша державність базується, зокрема, на культурному минулому, на засновках нашої давньої історії. Яким чином ми можемо реконструювати наше минуле? Які елементи нашої культурної історії ми можемо реапропріювати або випрацювати як спільну історію? Яким чином ми можемо перебудувати наше минуле так, щоб воно насправді було тим, що породило наше теперішнє?
Т.Г.: Очевидно, що питання стоїть не тільки про спадщину як таку, а й про культурну ідентичність. Питання про історію, про спадщину полягає в тому, що ми повинні не обходити їх мовчанкою. Колоніальна травма стає все важчою, коли вона не проговорюється. Ця травма призводить до відчуття вторинності, інфантильності, неспроможності творити високу культуру, мати високу літературу, мати власний авангард, вона ставить у позицію жертви. Йдеться не лише про виборювання, а й про складні випадки спільного досвіду, про пограниччя, де сходяться різні культури.
Скажімо, приналежність Західної Галичини до Австро-Угорщини, складні українсько-польські стосунки. Колись на конференції, присвяченій творчості Франка, один австрійський дослідник сказав, що Франко є австрійським письменником, адже він творив за часів Австро-Угорщини. Це питання, яке потребує розмови. Справді, Франко писав і польською, і українською, і німецькою, працював, як він казав, “у наймах у сусідів” у польських виданнях. Ці питання мусять бути проговорені.
Нещодавно в Москві відкрилася виставка «Франція і Росія: 10 століть разом». На цю виставку привезли з Франції Реймське Євангеліє, яке належало Анні Ярославні. Відлік про 10 століть, власне, починається з того періоду, коли відбувається династичний шлюб Анни Ярославни з Генріхом I. При цьому ніде не говориться, що Анна приїхала з Києва і була донькою Ярослава Мудрого. Таким чином відбувається привласнення нашої історичної спадщини.
М.Ф.: Спільна історія, спільна спадщина – на це можна подивитися з різних боків. Польський інтелектуал Кшиштоф Чижевський сказав, що часто в нашому мультикультурному сьогоденні ми думаємо про побудову мостів. Про те, щоб перейти з одного боку ріки на іншу. Ми хочемо, щоб люди переходили на наш бік ріки, щоб у них була можливість асимілюватися, зрозуміти нас. Але водночас він говорить: треба усвідомити, що більшість міст побудовані на обох берегах ріки. Ми не існуємо без іншого берега. Це, звісно, метафора, але мені здається, що вона важлива для переосмислення того, що для нас значить спільний досвід, спільна спадщина.
Мені здається, що проєкти і події, які зараз відбуваються в Польщі, в Україні, зокрема у Львові, ставлять багато хороших запитань щодо, наприклад, Станіслава Лема. Лем народився у Львові, прожив там довгий час, поїхав і ніколи вже не повертався. Він не вважав себе українцем, та, попри те, він є частиною української спадщини теж. І мені здається, що це хороший підхід – вважати таких людей частиною нашої спадщини.
Ще один приклад – книга Пйотра Лукашевича "Об'єднання Митців artes (1929-1935) та інші історії львівського модернізму". Група "artes" включала українських, польських і єврейських митців. Один з аргументів цієї книги стосується того, що це наша історія, наша спадщина. Цей досвід не поділений на польський, єврейський та український, він спільний. Вихід поза радянські категорії, коли культура ділиться за етнічною приналежністю, також стане хорошим поступом у деколонізації.
Які мають бути спільні риси, щоб можна було сказати “наше” чи “спільне”? Чи має воно бути прив’язане до території, мови, місця народження митця, школи, традиції?
Т.Г.: Усі ці чинники повинні бути враховані, залежно від ситуації. Варто подивитися на інші народи, які досі проходять процеси деколонізації. Значною мірою вони вже випробували моделі відстоювання і повернення своєї ідентичності, зняття мемів і деконструкції міфів, що йдуть з колоніальних часів. Уже вироблені формули, які дозволяють говорити про певну гібридність, скажімо, “український і російський художник” або “письменник українського походження”. Однак ми повинні відстоювати приналежність того чи іншого художника чи письменника до України у світі. Донедавна теза про те, що Казимир Малевич або Олександр Архипенко – українські художники, викликала б бурхливу реакцію. Зараз бачимо, що вже чимало зроблено, вже відбулося пояснення і відновлення приналежності багатьох художників до України. Однак також дискутується питання про спільні корені. Про це необхідно говорити публічно, організовувати дискусії, виставки. Скажімо, Врубель має сильний стосунок до Києва. Мова не лише про його стінописи в Кирилівській церкві, а й те, що він багато разів приїжджав у Київ, лікувався тут. Чому б у нас не організувати виставку про київський період Врубеля? Важливо знаходити різні форми, якими ми можемо стверджувати свою присутність у світі. Нам не варто боятися складних питань.
М.Ф.: Також нам не варто боятися складних процесів. У людей ускладнене відчуття своєї приналежності – ким вони є у своєму житті, у своїх роботах. Поміщаючи їх у ці “коробки”, ми певним чином їх применшуємо, звужуємо їхній талант. І що тут важливо – це сама розмова. Простіше сказати, наприклад, про Казимира Малевича – ні, він не частина “російського авангарду”. Де він народився, де вчився, якими мовами говорив, з якими людьми асоціював себе? Але те саме можна сказати про Леся Курбаса. Він був радянським митцем, однак ми знаємо, що він народився у маленькому місті на Галичині в Австро-Угорській імперії, вчився у Відні. Ми не можемо його звузити і зменшити до одного прикметника. Бажання применшити людей до одного прикметника – це проблема. Важливо прийняти цю складність, зокрема до митців в імперському, постімперському, радянському і пострадянському просторах. Мені здається, що важливо мати цю розмову. І я не впевнена, чи ми зможемо знайти відповідь, кому належить певний митець, тому що хороше мистецтво переходить кордони.
Міжнародний форум культурної дипломатії – фахова платформа для обговорення сучасних підходів презентації країни на міжнародній арені засобами культури та шляхом встановлення міжкультурних зв’язків. Форум вдруге організував Український інститут у співпраці з Міністерством закордонних справ України. Цього року форум охопив різні аспекти культурної дипломатії: геополітичні процеси у світі, захист прав людини в умовах конфліктів, дезінформація, процеси постколоніалізму та гендерна рівність.
Текст підготувала Наталія Другак.