ГоловнаКультура

Лу Бюро: «Війна продовжується для військових навіть після того, як вони полишають лінію фронту»

«Окопи» Лу Бюро — документальний чорно-білий фільм про російсько-українську війну. Знятий французом, він показує бойові дії з української перспективи та зображає труднощі окопного життя. Лу вдалося наблизитися до своїх героїв і показати військових на передовій живими людьми, зі своїми проблемами, переконаннями й різними мотиваціями.

Світова прем’єра «Окопів» відбулася на 78-му Венеціанському кінофестивалі поза конкурсом, де фільм став четвертою картиною, пов’язаною з Україною (інші три — «Відблиск» Валентина Васяновича, «Носоріг» Олега Сенцова та «Цензорка» Петера Керекеша). Це сильний фестивальний старт для дебютанта — раніше Бюро не знімав кіно. Він працював фотокореспондентом, висвітлював події у Пакистані, Сирії, Єгипті, український Майдан та окупацію Криму. Також пережив ув’язнення в Туреччині (його затримали через знайдені фото з курдськими бійцями).

LB.ua зустрівся з Лу Бюро після прем’єри та поговорив про зйомки фільму, про те, чи обізнані французи про російсько-український конфлікт і про втому від бойових дій.

Лу Бюро
Фото: Lea Mandana
Лу Бюро

Наскільки французи поінформовані про російсько-українську війну?

На жаль, не дуже сильно. Вони, можливо, чули про війну на початку, коли це сталося після революції на Майдані. Але зараз, коли минуло 7 років, ці люди більше не приділяють війні уваги, бо медіа не висвітлюють її. Це і стало поштовхом до створення фільму «Окопи» — щоб продовжувати говорити про ці речі. 

Тому ви зробили фільм-меседж?

Так, це однозначно меседж. Це повідомлення, яке говорить, що війна триває і ми маємо визнати це як європейські громадяни. Вона поруч із нами. Треба приділити їй більше уваги, бо те, що відбувається в Європі, також турбує нас. І Україна — це дуже важливий світовий гравець у розрізі політичних питань, це країна між Росією та Європою. До того ж ми насправді багато говоримо про Україну в медіа з інших приводів: наприклад, через газові труби чи президентські вибори у США.

Ви висвітлювали Майдан і окупацію Криму. Це стало поштовхом іти далі та зняти фільм про російсько-українську війну?

Так, в один момент я зрозумів, що не можу висвітлювати для медіа те, що відбувається тут. І я збагнув, що якщо хочу привернути увагу глядача у Європі, то маю змінити спосіб мислення, перспективу й кут зору.

Ось чому я зосередився на окопах, дуже знайомих для людей у Європі, які читали про Першу світову війну в книжках. Водночас люди не знають, що подібне зараз відбувається на війні у Східній Європі. Коли я вперше побачив ці окопи, я зрозумів, що це буде хороший спосіб розповісти про війну глядачеві. Те, що ми бачили на [старих] зображеннях, — це те саме, що ми побачили там [на сході України].

Знаєте, цікаво, що ми часто думаємо про Першу світову війну як надзвичайно складну фізично, з великою кількістю фізичного насилля, на кшталт бомбардувань. Але також треба брати до уваги психологічний аспект, бо він неймовірно важливий. Перебувати так довго в цих окопах — означає адаптуватися, щоб вижити.

Те саме зараз в Україні з військовими. Вони мають копати собі місця, де вони будуть жити, щоб захистити себе і щоб вижити в цьому середовищі, де вони змушені воювати. Це щоденна рутина. Щодня ти прокидаєшся, маєш думати про організаційні питання, про інші речі, які безпосередньо не пов’язані з війною.

Кадр з фільму "Окопи"
Фото: Venice Film Festival
Кадр з фільму "Окопи"

Як ви зблизилися зі своїми героями?

Ось чому Діма (Дмитро Дубас, фіксер фільму — Авт.) потрібен був весь час зйомок. Мені потрібен був хтось, хто знає цей конфлікт і хто знає людей там. Діма був моїм прямим зв’язком із солдатами. Це завдяки йому я потрапив до цих військових, і завдяки йому мене прийняли. Якби я пішов туди просто знімати, не знаючи людей на війні, можливо, солдати були б не настільки відкриті, не говорили б про ці речі, тому що це непросто для військових — говорити про життя. 

Зазвичай коли ми починали їх знімати й питали, як вони почуваються, вони відповідали: «Добре». І все. Кінець відповіді. Діма мусив говорити з ними, щоб зрозуміти глибше, що в них на думці, яке їхнє життя, що вони планують робити після війни, ким вони були до війни й чому вони тут. Лише двоє нас було там. Ми спали й жили в окопах увесь час. Тож після декількох тижнів нас прийняли.

Ви як військовий кореспондент відчували колись вигорання?

Коли висвітлюєш війну, вона завжди дуже виснажує. Багато ризику, і ти постійно питаєш у себе: «Що я роблю тут? Це того варте?» Певним чином ти маєш бути пристрасним у хорошому сенсі відносно свого бачення та фільму. Я не знаю, як люди роблять кіно про речі, до яких їм байдуже. Тут ти маєш бути впевненим, мати переконливі причини, чому ти це робиш. Але «Окопи» справді були дуже виснажливим досвідом, бо ми спали лише декілька годин вночі, умови життя дуже виснажливі. І дуже небезпечні також. Ти маєш щодня думати, що ти робиш щось правильне. Це те, що тебе тримає.

Також ви показуєте своїх героїв не просто як «героїв», а як хоробрих людей, що втомилися від війни. Один із них буквально позіхає на камеру. Чому вам було важливо це зобразити?

Це життя. Я хотів бути якомога ближчим до того, як усе було насправді, як військові справді жили. Під час війни бувають моменти глибокої депресії, але є і моменти радості, моменти єднання між людьми. Війна дуже специфічна, тому що ти маєш зіткнутися з життям безпосередньо. А коли це стається, ти ставиш багато екзистенційних запитань: «Що я роблю тут? Що я робитиму після?»

Я ставив питання військовим: «Чому ви задіяні тут? Чи ви розумієте, чого це може коштувати?» Хтось – так, хтось – ні. Наприклад, Борода, найстарший персонаж, на війні дуже довго і знає про неї все. Він дуже свідомий щодо всіх цих речей. Але є інші, наприклад Олег. Коли ми інтерв’ювали його та питали, як будуть почувати себе його батьки, якщо він помре під час цього конфлікту, він казав: «Я не знаю». Він пішов туди, бо для нього, двадцятирічного, війна почалася багато років тому, йому було 14. Він виріс під час війни, яка, звісно ж, була проявлена в суспільстві.

Кадр з фільму "Окопи"
Фото: Venice Film Festival
Кадр з фільму "Окопи"

Чому ви обрали для фільмування саме цей батальйон і саме цей відрізок фронту?

Можливо, тому що це одна з найгарячіших точок на війні. Там ідуть бої майже щодня. Але взагалі-то Діма [Дубас] знав священника бригади, Сергія Дмітрієва. Ми перевірили ситуацію на лінії фронту, цю позицію між Донецьким і Луганським регіонами, поговорили із Сергієм, і він представив нас командиру. Вони довіряли йому, довіряли мені як ветерану, знали добре мою роботу, й у нас встановився хороший зв’язок. Ми спершу зробили вилазку на цю позицію, а потім почали там знімати.

Цікаво, що вище командування не знало про наше перебування там. Ми були всередині бригади через священника. І це буде для них певним сюрпризом, коли вони побачать фільм. Мені дуже цікаво, що вони подумають, тому що зазвичай режисерам і журналістам не дозволяють залишатись у зоні бойових дій так довго. Зазвичай пресофіцер перебуває поруч із тобою, і ти маєш кілька днів чи тижнів, але не місяць, який ми провели в окопах.

Тобто ви були режисером-партизаном?

Ви знаєте, це було все заради того, щоб розповісти правду. Я не нав’язую свою думку про війну, я намагаюся пояснити, що відчувають військові. Це більше про людей. Ось що робить фільм цікавим. Я не прагну пояснити все про війну в Україні. Думаю, люди можуть після фільму почитати статті, поцікавитися, що відбувається. Але мій фільм про те, як європейський громадянин — тому що я вважаю Україну європейською країною — як він може впоратися з війною зараз, у XXI столітті.

Вас не здивувало, що окопи риють лопатами, а не використовують техніку?

Звісно, армія не була достатньо готова до цієї війни і їй потрібна підтримка. Зараз вона дуже професійна порівняно з тим, що було на початку. Це вже різні армії. Але все одно це виглядає архаїчно, тому що на лінії фронту військові не можуть просто укріпитися, використовуючи сучасне обладнання. Вони можуть використовувати лише те, що в них є, вони змушені адаптуватися.

Зараз там будують окопи так само, як під час Першої світової, хоча вони й намагалися використовувати важку техніку до того, як ми прийшли знімати. Але її знищив ПТУР (протитанкова керована ракета - Ред.), і вони припинили її використовувати. Адже електричне обладнання створює шум, а це не дуже хороше рішення на передовій.

Кадр з фільму "Окопи"
Фото: Venice Film Festival
Кадр з фільму "Окопи"

Ви використали формат зображення 4:3, «тісний формат». Це пов’язано з вузькістю окопів?

Так, звісно, він пов’язаний із цим дуже специфічним середовищем — окопами. Тому що окопи — це дуже обмежений простір. 4:3 дає змогу більше фокусуватися на обличчях, на людському тілі. Це цікаво з точки зору зображення. Якось, я не знаю як, цей дуже специфічний формат також зробив гарнішим зображення.

Ви показуєте війну як чорно-білий світ, а все, що поза нею, — у кольорі. Чому вирішили так зробити?

Я використав чорно-біле зображення передусім тому, що хотів створити позачасову точку зору, образ такого лімба, де не зрозуміло, коли це відбувається. Щоб можна було дивитися це кіно через роки і, можливо, знайти зв’язок з Першою світовою. Але це також пов’язано з тим, що дуже багато кольорів на війні — уніформа та довкілля. Ти можеш побачити більше речей у чорно-білому кольорі. Це має для мене сенс.

Потім, після окопів, ти потрапляєш у зовсім інший світ. Я хотів показати, що поза фронтом у військових є моменти радості — вони були у захваті, коли поверталися. Тому колір тут з’явився природно — це те, що стається в їхніх думках. Спершу вони дуже радіють поверненню до мирного життя, до сім’ї, до родичів, але потім розуміють, що життя тут значно складніше, ніж вони гадали. Найскладніша частина починається після війни. Ти стикаєшся з різними проблемами і водночас маєш всі ці жахливі спогади з війни. Це щось, з чим не дуже багато людей стикаються в житті. Це неймовірно складно, і війна продовжується для військових навіть після того, як вони полишають лінію фронту.

Я знаю, що ви теж маєте непростий досвід — окрім висвітлювання війн у Пакистані та Сирії, ви були ув’язненим у Туреччині. Як проходив ваш досвід адаптації до цивільного життя?

Таке траплялося зі мною декілька разів. Є величезна прірва між моментом, коли ти висвітлюєш конфлікт, і моментом, коли ти повертаєшся до життя. Ти певним чином перебуваєш зовні, тому що ти там як журналіст, але проходиш через щось, що повністю відрізняється від звичного життя. Часом це складно.

Як журналіст я перебуваю тут з певною метою. Я не залучаюсь у те, що я висвітлюю, що бачу, що відчуваю. Я використовую можливість тримати дистанцію між людьми й собою — гадаю, що так легше. Але військові є частиною цього, вони в цьому до кінця. Я мав подібний досвід, коли був у в’язниці в Туреччині. Уперше у своєму житті був залучений у щось, що зачіпало мене особисто. Я не був журналістом ззовні конфлікту. Я справді зрозумів, що означає бути частиною певних страждань.

Ви говорили про тримання дистанції, але у фільмі у вас дуже близька дистанція до героїв. Як це вплинуло на вас?

Це доволі складно. Тому що навіть зараз у Венеції, говорячи про фільм, про людей, які живуть у складних умовах, я відчуваю цей розрив, звісно. Водночас я дуже щасливий, що маю можливість говорити про Україну. Тож я думаю, що це добре для героїв, що стався цей фільм. І я впевнений, що вони були б щасливі побачити, яким він вийшов, і переконатися, що це все мало сенс. Ось найголовніше.

Алекс МалишенкоАлекс Малишенко, кіножурналіст
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram