Ваша особистість сформувалася за складних обставин: війна, концтабір, втрата близьких. Як вас змінили ті роки? Що головне ви зрозуміли про себе за час в Аушвіці?
Жодна жива істота на планеті не обирає страждання з власної волі. Коли ти раптом опиняєшся в місці чи обставинах, до яких не був готовий, ти можеш відчувати найрізноманітніші емоції: страх, злість, відчай. У такій ситуації люди схильні запитувати в себе: «Чому я? Чому це відбувається саме зі мною?» Насправді правильне запитання інше: «Як ви можете діяти за тих обставин, у яких опинились?» Зрештою, не все в житті конче має нам подобатися. У ньому є багато тягарів, страждань, обов’язків. Може, мені не дуже до вподоби чистити зуби щоранку або мити посуд. Але брудна кухня чи погані зуби мені до вподоби ще менше, тому я просто приймаю правила гри.
Ніхто не обіцяв, що буде легко.
Саме так! Дорогою в Аушвіц моя мати сказала мені: «Люба, ми не знаємо, куди їдемо і що там чекає на нас. Що б не трапилось, пам’ятай: ніхто не може позбавити тебе того, що у твоїй голові та у твоєму серці». Я запам’ятала її слова на все життя. Тепер я часто говорю своїм пацієнтам: найкраще, що ви можете зробити у складних життєвих обставинах – не посипати голову попелом і не давати волю емоціям, а дозволити вашому мозку приймати рішення, які дозволять вам вижити.
У своїй книжці «Вибір» ви пишете, що «вижити – означає переступити через власні потреби та присвятити себе чомусь чи комусь». Чи означає це, що допомогти іншому – іноді найбільш рятівне, що людина може зробити для себе в складних обставинах?
Насправді життя влаштоване так, що ви нічого ні для кого не можете зробити. Нікого не можна навчити чи змусити хотіти чогось, якщо людина до цього не готова. Але можна захотіти навчитися та використовувати чужий досвід собі на благо.
Головне, чого може навчити когось мій досвід – це те, наскільки важливо знати, чого ти прагнеш. Наскільки б сильно ваш погляд на світ не відрізнявся від чийогось іншого, де б ви не опинились, у чому б вас не переконували – вірте лише власним цінностям і переконанням. Це допоможе вам уціліти (у тому числі й емоційно) за будь-яких складних обставин. Ще вижити в Аушвіці мені допомогло вміння не критикувати, завжди намагатися подивитися на ситуацію під різними кутами, не бути категоричною, вміти казати «так, і…».
В Аушвіці вас підтримувала думка, що коли війна скінчиться, ви повернетеся до нормального життя: зустрічатиметесь із друзями, купуватимете квіти, пектимете хліб. Проходячи крізь випробування, ви думали про прості речі. Чи означає це, що сенс життя – у самому житті?
Безумовно. Магія життя – у найпростіших речах. Коли ви зголодніли, ви їсте. Коли вам дошкуляє спрага, ніщо не дасть вам такого ж задоволення, як склянка свіжої холодної води. Звісно, коли перебуваєш у концтаборі, все інакше. З одного боку, ти позбавлений не лише простих радощів, але й найнеобхіднішого. Ми, наприклад, весь час говорили про їжу: хто що хотів би з’їсти, в кого які улюблені страви. Наприклад, у кожної угорської родини є свій рецепт курячого паприкашу чи гуляшу. Ми обговорювали та порівнювали ці нюанси. Ці розмови були дуже важливі для нас. Вони надавали життю сенсу, даючи надію на те, що ми обов’язково вийдемо за межі концтабору і знову заживемо нормальним життям.
Читаючи вашу книгу «Вибір», я весь час думала про прощення. Про те, як вам вдалося навчитися жити, не прагнучи відплати. Як ви до цього прийшли?
Це чудове запитання. Я думаю, люди геть не завжди розуміють, що таке прощення.
Що ж це?
Це дар. Подарунок, який я роблю собі самій, звільняючи себе не з того концтабору, що був у моєму житті, а з того, який я пізніше створила у своїй голові. Доки не позбудешся цього тягаря, неможливо побудувати щасливе життя. А саме це найкращий показник, що обставини не зламали вас. Доки ви відчуваєте злість, розпач і жагу помсти – ви все ще полонений. Ви продовжуєте жити минулим. Саме тому для зцілення так важливо віднайти радість у повсякденному житті. А це неможливо без прощення.
Як вам це вдалося?
Одного разу я почула в голові голос, який прийшов звільнити мене з в’язниці, яку я створила сама у своїй свідомості, адже реальний Аушвіц на той час вже лишився позаду. І цей голос сказав: «Щоб бути щасливою, позбудься слова «але». Заміни його на «так, і…». Я почала дотримуватись цього. І зараз точно можу сказати, що ця порада не просто змінила моє життя. Те, як ви говорите зі собою, як ви думаєте, може цілком змінити хімію вашого тіла, вашу психіку.
Як це сталося? Адже багато років після Аушвіцу ви не могли поглянути в очі своєму страху, не могли говорити про пережите. Ви пишете, що, утікаючи від свого минулого, зрештою, «створили карцер зі свого страху і мовчанням замкнули його на замок». Як вам вдалося поглянути в лице страху?
Чудове запитання. Не впевнена, що зможу вербально пояснити, як саме це відбулося, але спробую. Я ніколи не хотіла бути жертвою, мене дратувало, коли мене жаліли. Я знала, що не повинна дозволити цьому досвіду вплинути на моє подальше життя. Але як подолати цю травму, я не знала. Тож просто продовжувала жити з нею. Чи треба казати, як сильно це отруювало моє життя? А саме цього я й хотіла уникнути. Виходило замкнене коло.
Одного разу мені до рук потрапила книжка відомого психотерапевта, також колишнього ув’язненого концтабору Віктора Франкла «Людина в пошуках сенсу». У той момент, коли я її прочитала, моє життя розділилося на «до» і «після». Замість того, щоб продовжувати боятися розмов про свою травму та гніватись, я змогла віднайти спершу себе, а потім і професію, якою займаюся досі – вже багато років я допомагаю людям проходити той самий шлях, який пройшла сама.
Знайомство з Віктором Франклом ви називаєте одним із найважливіших у своєму житті. Як ви познайомились, і чому ця зустріч виявилася для вас доленосною?
Справді, я багато чим зобов’язана цьому знайомству. Усе почалося з того, що я написала невелику статтю про вплив на мене його книги. Хтось передав йому копію цієї статті, він знайшов мою адресу і написав із пропозицією зустрітися під час його поїздки до Сан-Дієго.
Я ніколи не забуду цієї зустрічі. Саме Франкл переконав мене, що я зможу піти набагато далі за просте психологічне самозцілення, зможу допомагати іншим людям.
Ваша історія – це не просто історія дівчинки, яка вижила в Аушвіці. Це історія жінки, яка вміє робити вибір. Яка поставила чоловіку ультиматум: переїзд до Америки, а не до Ізраїлю – або розлучення. Отримала освіту і зробила кар’єру психотерапевтки вже в дорослому віці. Ваше життя, як і книга – про сміливість робити вибір. Який вибір у вашому житті був найголовнішим?
Головний вибір, який мені довелося зробити – вибір на користь життя. І це було навіть не тверде рішення вижити в концтаборі, а рішення будувати своє життя так, щоб постійно вчитися чогось нового, а не робити одне й те саме.
Страждання – це не універсальний досвід. Воно може зламати тебе, а може зробити сильною та нескореною. Я вижила в Аушвіці і стала тією, хто в усьому намагається бачити можливості для розвитку. Не можна дозволяти обставинам впливати на свій вибір і свою долю. І ще я точно знаю одне: вибір – це свобода. Що більше варіантів вибору у вас є, то менше ви відчуватимете себе жертвою. Тому цінуйте вибір, який маєте, і робіть його усвідомлено.
Цей підхід допомагає мені й у роботі. Особливо з пацієнтами, яким важливо повернути собі відчуття контролю над своїм життям – наприклад, у випадку з жінками, що пережили зґвалтування. Кожен може сказати собі: «Я не жертва. Я не можу вплинути на те, що сталося, але можу обрати ставлення до цього». Коли трапляється щось погане, цілком нормально гніватись або горювати. Але вам буде набагато легше впоратись із будь-якими труднощами, якщо ви знатимете, як допомогти собі.
У Франкла ви прочитали думку про те, що «людину можна позбавити усього, окрім останньої людської свободи – можливості обирати ставлення до обставин». Ви пишете, що вибір існує щосекунди. Але як зробити вибір на користь життя та відпустити біль, якого тобі завдали?
По-перше, ми всі дуже різні: хтось - емоційний та емпатичний, хтось навпаки - закритий аж до соціофобії. У когось розвинене відчуття відповідальності та справедливості, в когось – ні. Звісно, що більш відкриті ви до світу, то більше вас можуть поранити. Але це не привід закриватися та озлоблюватись.
По-друге, треба прийняти той факт, що не існує абсолютного добра і зла. За родом діяльності мені доводилося бувати в тюрмах та говорити з убивцями, які стверджували, що дуже люблять своїх близьких, а скоєне – лише результат обставин. Усі ми переживаємо травматичний досвід. Але дуже важливо не застрягати в минулому, а рухатися далі.
Ви пишете, що бачили багато вцілілих під час Голокосту, які так і залишились жити в минулому. Але як рухатись далі, якщо рана така важка, що пробачити неможливо?
«Неможливо» – слово не з мого вокабуляру. Я можу пробачити все, це виключно питання мислення. І зовсім не через умоглядні чесноти, а заради себе. Щоб жити далі.
Люди часто відчувають негативні емоції щодо минулого. Образа, злість, сором, провина, тривога. Ви не можете змінити те, що вже відбулось. Але ви можете сказати собі: «Якби я тоді знав те, що знаю зараз, я чинив би інакше». І в цей момент ваші сором і відчуття провини вас полишать. Тому що ви ні в чому не винні.
Якщо вам важко відпустити свій біль, не біжіть і не ховайтесь від нього. Не брешіть собі, що «усе це дрібниці». Ні, якщо вам боляче, то це не дрібниці. Проживіть ці емоції, відчуйте їх усім тілом. А потім запитайте в себе: «Чи це точно найкраще, що я можу відчути щодо цієї ситуації?» І вам відкриються нові варіанти, з яких ви зможете обрати той, що буде найкращим для вас. Тому що ви народжені для того, аби щодня відчувати радість і щастя. Пам’ятайте про це.
Це свого роду емоційна «розтяжка», трансформація того, що у психології заведено називати захисним механізмом. Недарма мої пацієнти іноді жартують, що я займаюсь із ними не терапією, а розтяжкою.
Це і є вибір. І ви можете зробити його будь-якої миті.
Переклад українською — редакційний.
Нагадаємо, що ви можете підтримати якісну журналістику, та, окрім контенту високого ґатунку, отримати додаткові бонуси. Зокрема — промокод зі знижками на купівлю книг від українських видавництв.