ГоловнаКультура

«Вибір» Едіт Еґер. Уривок

У листопаді у видавництві #книголав вийшов «Вибір» – спогади відомої психологині та вцілілої в Аушвіці Едіт Іви Еґер про те, як вона пережила свою травму і допомагає це зробити своїм пацієнтам. 

З анотації: «Докротка Еґер потрапила до Аушвіцу, коли їй було 16 років, там вона втратила батьків, а їй із сестрою вдалося вижити. Через кілька років після звільнення вона емігрувала до Америки, де протягом десятиліть працювала над тим, щоб зцілитись від травми. У цій книжці історія її перебування у концтаборі та її звільнення, історія самозцілення та яку роль у цьому процесі відіграв Віктор Франкл, психотерапевт і теж вцілілий у Аушвіці, а також це історії її пацієнтів, яким вона допомогла пережити скрутні моменти. 

За словами авторки, ніхто не може уникнути страждань у своєму житті, але кожен має вибір, як вийти з таких ситуацій – як жертва чи той, хто вцілів. І ця книжка про те, як дійти до такого вибору, як звільнитись від травм». 

LB.ua публікує уривок.

Фото: Книголав

Тоді Гітлер переміг

Я тремчу, і це не через холодний потік повітря з вентиляційного отвору в моєму кабінеті. Незабаром мені виповниться п’ятдесят три. Я вже давно не юна сирота, що тікає з Європи, пошматованої війною. Я вже не іммігрантка, що переховується від минулого. 

Тепер я докторка Едіт Іва Еґер. Я вижила. Я одужую. Все, чого я навчилася зі свого травматичного минулого, я використовую, аби сприяти одужанню інших. Мене часто кличуть до організацій соціального обслуговування та медичних і військових груп, аби лікувати пацієнтів з ПТСР. Я пройшла довгий шлях з того часу, як втекла до Америки. І ніколи ще не поверталася до Німеччини після війни.

Я телефоную Маріанні в Сан-Дієго та запитую її думку щодо мого запрошення до Берхтесґадена — як я маю вчинити.

Вона вже теж мама та психологиня. Ми часто консультуємося одна з одною щодо складних пацієнтів. 

— Не знаю, мамо, — каже Маріанна. — Мені хочеться тобі сказати, аби ти їхала. Ти вижила, і тепер у тебе є можливість повернутися та розповісти свою історію. Це ж твій тріумф. Але… ти пам’ятаєш данську родину, друзів тих людей, у яких я жила, коли навчалася в коледжі? Вони повернулися до Аушвіцу, сподіваючись, що це принесе їм спокій. Та натомість це розтривожило їхню травму. Це обернулося для них страшним стресом. Вони обидва зазнали серцевого нападу, коли повернулися додому. Вони померли, мам.

Я нагадую їй, що Берхтесґаден — не Аушвіц. Я перебуватиму радше на території минулого Гітлера, ніж свого. Проте навіть серед буденного життя в Ель-Пасо в мене стаються репереживання. Я чую сирени — і вкриваюся сиротами, я бачу колючий дріт навколо будівельного майданчика — і я вже не тут: перед очима сині тіла, що звисають з металевого паркану, я вросла в землю, мені страшно, я борюся за життя. Якщо звичайне цивільне оточення може розворушити мою травму, то як я зможу витримати навколо себе людей, що розмовляють німецькою, гадати, чи нема серед них членів Гітлер’юґенду, перебувати в тих самих кімнатах, де колись жив Гітлер та його радники?

— Якщо ти вважаєш, що це якось може піти тобі на користь, тоді їдь. Я підтримаю тебе, — каже Маріанна. — Але це в першу чергу має бути заради тебе. Ти не маєш комусь щось доводити. Від тебе цього не вимагають. Негайне полегшення приходить після її слів.

— Дякую, Марчуко, — відповідаю.

Я врятована, щаслива, я зробила те, що мусила. Я виросла. Тепер я можу відпустити, покінчити з цим. Можу сказати, що для мене велика честь отримати запрошення, але прийняти його надто болісно. 

Але коли я кажу Белі (чоловікові – ред.), що вирішила відповісти на запрошення відмовою, він хапає мене за плечі.

— Якщо ти не поїдеш до Німеччини, — каже він, — тоді Гітлер переміг у цій війні.

Я зовсім не це хотіла б почути. Почуваюся, ніби мене зненацька оглушили ударом. Однак я маю визнати, що він правий щодо однієї речі — легше вважати когось чи щось інше відповідальним за власний біль, ніж взяти на себе відповідальність та припинити бути жертвою. Наш шлюб навчив мене цього: щоразу, коли я злилася чи дратувалася на Белу, я відволікалася від роботи та зростання, щоразу, коли я звинувачувала його у своєму нещасті, я робила так, бо це простіше, ніж взяти відповідальність за себе.

Більшість з нас потребує диктатора — хоч і доброзичливого, — аби звалити на нього відповідальність, аби можна було сказати «ти змусив мене так вчинити, я не винна». Але ми не можемо все життя ходити під чиєюсь парасолькою і жалітися, що мокнемо. Чудове визначення жертви — це коли ми зосереджуємося на тому, що поза нами, коли шукаємо когось, крім себе, аби звинуватити в теперішньому стані справ чи визначити власну мету, долю чи вартість.

Саме це Бела має на увазі, коли каже, що Гітлер виграв, якщо я не їду до Берхтесґадена. Він має на увазі, що я сиджу на одній гойдалці зі своїм минулим. Поки я саджу Гітлера, чи Менґеле, чи відкриту пащу моїх втрат на протилежний край гойдалки, то завжди маю виправдання. Саме тому я неспокійна. Саме тому я сумна. Саме тому я не можу ризикнути поїхати до Німеччини. Річ не в тому, що відчувати збентеження, смуток та страх погано. І не в тому, що травма в серцевині мого життя несправжня. І не в тому, що Гітлер, Менґеле чи будь-який інший кривдник та жорстокий злочинець не мусить нести покарання за всю заподіяну ними шкоду. А в тому, що, залишаючись на гойдалці, я тримаюся за минуле так, ніби це воно відповідальне за мій вибір сьогодні.

Дуже давно палець Менґеле справді вказував на мою долю. Для мами він обрав смерть, для мене та Маґди — життя. У будь-якій селекційній черзі, коли вибір стояв між життям та смертю, я не мала змоги обирати сама. Та навіть тоді, в ув’язненні, у пеклі, я могла обирати, як реагувати, я могла обирати, як вчинити та що сказати, я могла обирати, що тримати у своїй голові.

Я мала вибір кинутися на електричний дріт чи відмовитися залишати ліжко — або боротися та жити, думати про голос Еріка та струдель мами, про Маґду, що була поруч, мала вибір навіть серед жахіття та втрат знаходити те, заради чого я мала жити. 

Тридцять п’ять років тому я залишила пекло. Панічні атаки стаються в будь-який час дня та ночі, вони можуть застати мене однаково легко як у власній вітальні, так і у старому бункері Гітлера, тому що причиною моєї паніки є не лише зовнішні імпульси. Це прояв спогадів та страхів, що живуть усередині.

Якщо я тримаюсь якнайдалі від конкретної частини планети, то маю сказати відверто, що хочу триматися якнайдалі від тієї частини себе, що боїться. Якщо я наближуся до цієї частини себе, то, ймовірно, зможу чогось навчитися.

А як щодо мого спадку?... Що я залишу в цьому світі, коли покину його? Я вже вирішила поступитися таємницями, запереченнями та соромом. Та чи я справді живу в мирі з минулим? Чи, може, я ще маю дещо владнати, аби не увічнювати свій біль?

Я думаю про мамину маму, яка померла раптово уві сні. Про маму, чий смуток через раптову дитячу втрату з раннього віку позначив її голодом та страхом і яка передала власним дітям невиразне, нерозвинене почуття втрати. Та що ще, крім її гладенької шкіри, густого волосся, глибоких очей, крім болю, смутку та люті від ранньої її втрати я зможу передати? І що, як я маю повернутися на територію моєї травми, аби зупинити циклічність, аби створити інший спадок? Я приймаю запрошення до Берхтесґадена.

Переклад Христини Радченко.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram