Іва Стішун, арткураторка і художниця-декораторка: «Я не хочу, щоб відвідувачі жахалися і відчували жаль»
Розкажіть, будь ласка, як ви починали свою роботу?
Я вчилася в художній академії та театральному університеті, займалася сценографією. Але це був кінець дев’яностих. Інтернету, мобільних додатків не було. Усе навчання відбувалося в лекційному форматі у великих залах із поганою акустикою. Нічого не було чути. Через свій слух я пропускала заняття і більше ходила в бібліотеки. Але оскільки тоді не було мови про інклюзивність (ніхто не знав, що це), я не змогла подолати цей бар’єр - і мене відрахували. З театрознавства мене теж вибила «профнепригодність». Це дослівна фраза лікаря під час медобстеження в Інституті мистецтв.
Багато років я працювала оформлювачкою інтер’єрів і займалася барельєфами. Але в роботі мені було самотньо наодинці зі стінами. Тому я вирішила стати волонтеркою екологічного руху Kharkiv Zero Waste. Разом ми працювали над анімаційним і театральним проєктом «Сортуй_Анімуй». Однак часто саме мій слух ставав головним предметом обговорення на лекціях чи чергуваннях в екохабі.
Рік тому я написала правозахисниці та організаторці Харківської обласної фундації «Громадська альтернатива» і фестивалю «ІнклюзіОН» Марії Ясеновській, і мені запропонували попрацювати з законопроєктом про субтитрування — створення спеціальних субтитрів з додатковими позначками, що відображають звукову частину фільму для людей з вадами слуху. Я писала кінотеатрам різних мереж свої зауваження. Разом з ініціативою «Доступне кіно» ми почали співпрацю з «Планетою кіно», але грянув карантин - і робота поки що відклалася.
У 2019 році ми провели на фестивалі «ІнклюзіОН» інклюзивну виставку «Людський фактор». Відправною точкою експозиції стала моя картина, яку можна дивитися руками — я зробила на ній контурний малюнок. Також я долучила до роботи скульптора Владислава Юдіна, який допоміг створити зону «На дотик». Люди плакали на виставці. Це було важко для мене, адже я не хочу, щоб відвідувачі жахалися і відчували жаль. Тому я більше люблю працювати з відвідувачами з інвалідністю. Вони не жаліють мене і не вважають героїнею.
Ви зазначили, що через слух вам було важко в роботі. Що ви маєте на увазі?
Мені постійно бракує адекватної комунікації в команді. Навіть зі спеціальним додатком на смартфоні, який розпізнає голос, я сприймаю мову не повністю. Особливо важко, коли говорить кілька людей різними мовами або різко змінюється контекст розмови. А були випадки, коли мобільний чи стаціонарний інтернет не працював і розпізнавач не міг мені допомогти. Тоді хтось просто на аркуші чи в мобільному писав, яке питання обговорюється і до якого рішення дійшли. Під час однієї дискусії я працювала з тайпісткою — спеціальною людиною, яка друкує на ноутбуці, хто що говорить, а потім показує мені. Але в Україні таких спеціалістів обмаль.
Я так розумію, що проблема інклюзії в культурі стосується різних напрямків. Як, наприклад, бути з музикою? Чи є рішення?
Я відвідую танцполи, наприклад клуби «Культура звука» та «Живіт». Там потужне звучання, і я чую вібрації всім тілом. Минулий Новий рік якраз зустріла восьмигодинним марафоном на танцполі. Але є музика, якої я, на жаль, не чую. А хотілося б доторкнутися до інструмента або подбати про таку акустику, як на альтернативних концертах. Хороший приклад — фестиваль Atlas weekend. Там були вібрації, світловий режим, жестовий переклад пісень. Зараз ми шукаємо способи, як влаштувати інклюзивну музичну вечірку в Харкові.
Чи всі майданчики готові співпрацювати в цьому напрямку?
Не всі. Часто на запити чую відповіді, що «нам страшно зробити щось не так і боїмося когось образити» - і це сумно, хоч я їх розумію. Нині я більше займаюся розвитком доступності мистецтва для людей з порушенням зору, зокрема у проєкті «Ліплення на дотик».
Мені теж було страшно йти і говорити з незрячими вперше, розпитувати їх про мистецький запит, проводити екскурсії. Я боюся помилитися, адже відчуваю велику відповідальність за свою роботу. Але немає універсальної відповіді, як треба. Вона відшукується лише на практиці і власному досвіді.
Чи співпрацюєте ви з державними закладами культури?
Зараз ні. Але, наприклад, у Харківському оперному є субтитрування, підйомник для людей на візках, облдержадміністрація оплатила аудіогіди для художнього музею. Але якось ми привели на екскурсію туди нечуючих підлітків, дітей, що не бачать, і клас мого сина - і все одно були складнощі. Діти не хотіли читати транскрибування, а дивилися лише жестовий переклад, одна дівчинка сказала, що їй зручніший аудіогід російською.
Зараз наш скульптор Владислав у проєкті «Ліплення на дотик» вчить незрячого хлопчика Богдана. Але його не візьмуть у профільний заклад, хоча він з першої спроби зліпив свій автопортрет і вже майже рік індивідуально займається скульптурою. Художнє навчання в Україні не розраховане на доступність. Можливо, якщо поступово руйнувати бар’єри і долати стереотипи, Богдан отримає можливість стати крутим незрячим скульптором, якщо йому стане бажання і наснаги.
Минулого року ми робили матеріал про інклюзивне мистецтво на основі дослідження Британської Ради. Однією з тез матеріалу було те, що інклюзивне мистецтво в Україні є, але часто це гуртки, самодіяльність. Як ви думаєте, що потрібно для того, щоб інклюзивне мистецтво стало професійним в Україні?
Відійти від стереотипів, перш за все. Та є ще одна проблема: я не знаходжу достатню кількість спеціалістів ані для тих, хто слабо чує, ані для тих, хто має проблеми із зором. Вони зазвичай перевантажені. Нам потрібні фахівці з жестової мови, із субтитрування, з тайпінгу, з інклюзивного навчання. І їх потрібно багато. Я особисто пройшла тренінг з інклюзивності для музеїв і галерей. Нас вчили самі люди з інвалідністю, місцеві та закордонні експерти. Наступного ж дня я провела екскурсію для незрячих.
Доки люди казатимуть, що я їхня перша знайома з порушенням слуху і дивуватимуться, що в мене чуючі партнери в стосунках і чуючий син, доти буде порожнеча. Якщо нас, тих, хто на візках, з ДЦП, незрячих тощо, буде більше всюди, люди звикнуть і до інклюзивного мистецтва. Але для цього потрібен час.
Корінна Міндт, танцівниця та артдиректорка танцювальної компанії tanzbar_bremen: «Важливо показувати інклюзивні постановки в загальному контексті мистецтва, щоб глядачі звикали бачити різні тіла»
Корінно, ви працюєте в tanzbar_bremen більш ніж 15 років. Розкажіть, будь ласка, з чого почалася ваша робота в мистецьких інклюзивних проєктах?
У 2003 році я почала працювати з хореографом і продюсером танцювальної компанії tanzbar_breme Ґюнтером Ґроллічем. Тоді ми спробували зробити одну постановку, в якій брали участь і професійні танцівники без інвалідності, і непрофесійні, у тому числі з інвалідністю. З того часу ми ставили якусь одну інклюзивну виставу. Нині в нас працює постійна трупа. Серед учасників є різні люди, у тому числі як з фізичною, так і з ментальною інвалідністю.
Ви займаєтеся лише хореографічними постановками?
Я працюю як з танцювальними постановками, так і з вуличним театром. Ґюнтер Ґролліч — професійний танцівник, а я не маю класичної танцювальної освіти. Переважна частина моєї роботи сфокусована на імпровізації, роботі з тілом, контемпі. Моя роль в інклюзивних проєктах — викладацька, я допомагаю людям з інвалідністю навчитися танцювати. Я значно краще відчуваю, чи є гармонія між людьми на сцені, і рухи та тіло можуть виразити це ліпше, ніж слова. Мені дуже подобається процес пошуку спільної мови між людьми.
Чи потрібна учасникам для цього якась спеціальна освіта?
В основному ні. Але ми маємо як професійні, так і відкриті проєкти, куди можуть долучатися всі, хто хоче танцювати, у форматі відкритого простору, воркшопів. Для професійних проєктів ми ніколи не робили чогось на кшталт прослуховування, але люди, які беруть у них участь, роблять це вже не лише для розваги. Наприклад, двоє учасників з інвалідністю – Ніла та Оскар – не мають спеціальної освіти. В Німеччині немає спеціальних закладів для інклюзивного навчання танцівників. Але вони визначилися, що хочуть танцювати на професійному рівні і готові присвячувати цілі дні репетиціям.
Наразі в Німеччині триває дискусія, чи потрібна спеціальна освіта для митців, у тому числі з інвалідністю, і я не можу сказати, що танцювальні школи не готові до змін. Але багато закладів до цього не пристосовані. Люди з інвалідністю, які в нас працюють, самі впливали на процес. Ми ж нікого спеціально не кликали. Наприклад, танцівниця Ніла, коли закінчила школу, не захотіла піти на ті роботи, які зазвичай пропонують людям з інвалідністю. Вона хотіла танцювати і прийшла до нас у школу. Тому ми почали шукати під неї проєкти і можливість дати роботу. Зараз у нас є три постійних працівники з інвалідністю. Ми, своєю чергою, лише шукаємо можливості, фінансування і ресурси, щоб це було офіційно.
Поясніть, будь ласка, як відбувається процес одночасного навчання і роботи?
Ніла працює і вчиться одночасно. У нас є тренування, щоденні або кілька разів на тиждень. Ми працюємо з тілом, з хореографією, вивчаємо різні рухи, адаптовані під учасників з інвалідністю. Адже в танцю є певні правила і класичні набори рухів, тому для людей з інвалідністю це потрібно переносити на їхні можливості. Звісно, можна уявити балет у візку, але треба розуміти, що ноги не працюють, відповідно, танцювальний малюнок треба адаптувати індивідуально. Щодо навчання, окрім хореографії, ми багато працюємо з тим, щоб танцівники розуміли можливості тіла, усвідомлювали їх і вміли ними користуватися. Важливою частиною процесу є те, що ми вчимо їх вчити інших, щоб аналізувати свої дії набагато глибше. Після такого навчання наші колеги з інвалідністю можуть далі самі проводити навчання, тренінги, викладати хореографію іншим людям.
Чи стикаєтеся ви з якимись особливостями в роботі?
Звісно, ми постійно стикаємося з браком фінансування нашої роботи. Цього року ми вперше отримали інституційне фінансування від місцевого департаменту культури. Ми довго до цього йшли, подавали заявку і отримали нарешті стабільне джерело підтримки, яке виявилося дуже актуальним під час локдауну. Карантин усе змінив, адже ми не могли робити постановки і продавати квитки глядачам. У нас було заплановано багато турів, заброньовані майданчики. Ми втратили близько 40 тисяч євро, але отримали значну частину компенсації від міста і держави, хоч і не всю суму. Цього року ми точно фінансово захищені, але що буде наступного, поки що невідомо.
А як загалом організовано фінансування?
За нормальних часів від соціального департаменту ми також отримуємо фінансування на проведення відкритих тренінгів для людей з інвалідністю. Це соціальна послуга, яку оплачує місто. Крім того, спеціальна державна програма покриває 70% заробітної плати працівників з інвалідністю. По суті, це гроші, які люди з інвалідністю отримують, коли йдуть на роботу на спеціальні підприємства. Але наприклад, Ніла після школи не захотіла там працювати і прийшла до нас. Відповідно, і гроші заробляє у нас. На постановки ми також можемо залучати грантове фінансування.
Є й організаційні проблеми. Якщо ми робимо воркшопи для всіх, то приміщень, які доступні, наприклад, для людей на візках, не так багато у Бремені. Крім того, важко поєднувати в постановках людей з різними типами інвалідності. У наших працівників – синдром Дауна, і їм потрібно терплячіше пояснювати інформацію. Або якщо є люди з вадами слуху, то потрібно на майстер-класах закладати час на переклад жестовою мовою. Ми намагаємося працювати демократичним шляхом, і оскільки це творчий процес, потрібен час, щоб кожного почули, зрозуміли, щоб усі могли себе проявити. Коли всі різні і всім потрібно пояснювати різною мовою, це досить важко і потребує багато часу.
В Україні інклюзивне мистецтво глядачі часто сприймають через призму співчуття і жалю до людей з інвалідністю і не оцінюють саме мистецтво. Чи стикаються ваші колеги з цим?
Ми ухвалили таке рішення, що не рекламуємо свої постановки як інклюзивні, а лише вказуємо формат, назву й імена учасників. Тобто відразу позиціонуємо вистави як такі, що самі собою варті перегляду, без доданої вартості. Буває таке, що люди не очікують побачити танцівника з інвалідністю, і трапляється, що після вистави в учасників запитують — а як ви могли запам’ятати всі рухи? Ну як-як, важкою працею все вивчили, як і всі. Зазвичай танцівники не отримують таких запитань. Важливо показувати інклюзивні постановки в загальному контексті мистецтва, щоб глядачі звикали бачити різні тіла, бачити людину на візку. Бо тоді люди дивляться вже не на візок, а на танець як такий, адже різні типи тіл і рухів не є чимось особливим.
Як ви думаєте, чи може інклюзивне мистецтво стати цілком професійним? Скажімо, чи зможуть колись глядачі побачити артистів з інвалідністю у складі труп національних театрів?
Для мене вкрай важливо не лише дати танцівникам з інвалідністю якісь технічні навички, а й можливість проявити себе. Усі люди унікальні, тому можуть принести щось нове в постановку. Наприклад, людина з вадами слуху спілкується мовою жестів, і це можна включити у виставу. Кожен і кожна може по-різному проявитися. Я не хочу, щоб вони стали, як усі інші танцівники, хочу, щоб показали себе.
Дуже важливими проєкти на рівні громади, відкриті для всіх гуртки. Не все має бути професійного рівня, але якщо такі аматорські постановки будуть інклюзивними, це впливатиме на те, як сприйматимуть людей з інвалідністю в мистецтві.
У Німеччині немає прикладів, щоб у складі труп національних театрів постійно були люди з інвалідністю. Але це довгий шлях. Зараз з’являються різні проєкти, такі як tanzbar_bremen. Ми, по суті, самі вирішили, що хочемо бути інклюзивними і брати до себе людей з ментальною інвалідністю. Є досить багато митців з фізичною інвалідністю, які можуть самостійно організувати себе. Є також театральні проєкти, які створюють окремі інклюзивні постановки. Наприклад, в одному такому театрі в Лейпцигу працює хореограф з фізичною інвалідністю, у нас у Бремені є ще одна трупа. Тобто це ще не постійні робочі місця, як у нас, але цим проєктам передував дуже довгий шлях.
Анастасія Войтюк, музикантка, продюсерка інклюзивної театральної вистави «Погляд»: «Вихід тільки один — зробити людей з інвалідністю видимими в суспільстві»
Анастасіє, розкажіть, як з’явилася ідея «Погляду»?
Наша історія почалася у 2001 році, коли моя мама з колегами створила у Львові мистецьку організацію «Непротоптана стежина». Тоді ж на базі організації стартував фестиваль інклюзивного театру «Шлях». Мама займалася цим усім десять років. На перших заходах я була волонтеркою і координаторкою волонтерів. Пізніше, коли навчалася роботи з неприбутковими організаціями, то я завжди працювала з кейсом «Непротоптаної стежини». Тобто ця робота сама мене обрала — спершу організація була місцем мого неформального розвитку, місцем, через яке я прийшла в театр. А нині я керівниця організації.
За 20 років ми провели 20 фестивалів, привозили колективи з України та з-за кордону: Польщі, Білорусі, Литви, Латвії, з Росії до війни. Усього десь 15 колективів на три-чотири дні. Усі ці роки ми жили в такому плавному ритмі. Але в нас була мрія — зробити більшу постановку і показати її всій Україні. Без попереднього досвіду проведення фестивалю, без партнерів та контактів нам так просто це не вдалося б.
Поштовхом став проєкт Британської Ради «Unlimited». У рамках проєкту ми допомагали організовувати мистецьку лабораторію у Львові, куди приїхали тренерки інклюзивної танцювальної компанії з Великобританії Candoco. Ми зібрали групу учасників зі Львова, з Вінниці, Луцька. Туди ж покликали одну з учасниць шкільної театральної інклюзивної студії «Журавка», що працює у Львівській спеціальній школі-інтернаті №100, де навчаються діти з порушенням зору. Коли ми побачили, як цікаво вона відкривається в русі, в просторі завдяки роботі з тренерками, то зрозуміли, що хочемо зробити виставу разом з дітьми із цієї студії.
Чи були у вас труднощі з тим, щоб працювати саме з дітьми?
Ми розуміли, що це буде викликом для них. Діти з порушенням зору часто обмежені в русі, більше фокусуються на голосі, звуку. Якщо дивитися шкільні вистави, то можна помітити, що діти переважно стоять на сцені нерухомо і дуже багато декламують тексту. Весь рух зводиться до того, що їх хтось виводить на сцену і забирає звідти. Ми ж вирішили, що в нашій виставі слів не буде. Тільки музика, спів і рух.
Коли ми прийшли у школу і сказали, що робитимемо професійну виставу, куди будуть залучені і діти і фахівці з інших організації, то думаю, що ні батьки, ні дирекція школи не уявляли, про що йдеться. Дітям потрібно було бути на репетиціях, пропускати уроки і працювати на вихідних. Ми не хотіли відбирати учасників та учасниць примусово. Нам було важливо, щоб у проєкт потрапили ті, хто цього хотів, хто розумів, що їх очікує, ті, кого цікавить театр і хто буде в ньому довго. Ми провели десь 10 репетицій-занять і тільки після цього почали говорити з дітьми, що збираємося робити більшу виставу, запитували, хто саме хотів би брати в цьому участь. Нам допомогла керівниця шкільного театру Галина Портика, яка знає детальніше дітей і їхнє оточення. У результаті залишилося п’ятеро, і ми досі співпрацюємо.
Також завдяки роботі з дітьми ми почали працювати і з їхніми батьками. Зрозуміло, що саме батьки ухвалюють рішення, чи поїде дитина виступати десь, чи потрібні їй репетиції, чи буде брати участь у проєкті. Спочатку вони сприймали нашу роботу як гурток. Коли почався локдаун, нам стало важко комунікувати з дітьми, адже вони роз’їхалися додому. Зрештою, влітку ми відвідали всі сім’ї, познайомилися з батьками вдома - і це зблизило нас усіх. Це круто, адже раніше вони не мали ніякого стосунку до театру. А тепер, через своїх дітей, стали теж причетними до мистецтва.
Чи правильно я розумію, що прем’єра вистави вже була?
Так, прем’єра відбулася рік тому на сцені Першого театру у Львові — він доступний для всіх. Фінансово її створення підтримали управління культури Львівської міської ради та Український культурний фонд. «Погляд» загалом став мистецькою колаборацією — ми залучили в проєкт музикантів, постановників і в результаті створили команду з 16 людей. У нас були плани на гастролі, але їх перервав карантин. У лютому в дітей почалися канікули, а в березні вони вже так і не повернулися до школи.
З вересня, коли відновилося навчання, ми поновили репетиції і записали відеоверсію вистави в театрі Лесі Українки. Але показувати інклюзивні постановки наживо там доволі важко, оскільки у приміщенні є сходи. Зала розташована на другому поверсі, а облаштовувати ліфт дуже дорого. Хоча на вистави зазвичай і не приходить дуже багато людей з інвалідністю на візках. Далі чекаємо, коли закінчиться карантин, щоб ми могли поїхати Україною з «Поглядом», поки діти не виросли.
Наскільки важко логістично спланувати гастролі інклюзивної акторської групи в Україні? Чи стикаєтеся ви з браком приміщень, наприклад?
Для нас проїхатися різними театрами та містами не становило б великої перешкоди, адже команда інтегрована – є багато людей, які допомагають дітям і вербалізують усе навколо. Скажімо, пояснюють, скільки місць у залі і з якого боку сцена. Так, повинно бути маркування шрифтом Брайля, діти користуються програмами озвучки, є техніка безпеки, щоб зі сцени ніхто не впав, і для цього ми проводимо орієнтування. Натомість знайти майданчики в Україні, де могли б виступати колективи з акторами, наприклад, на візках, складніше. Та й, зрештою, це не лише про театри, а й про вулиці, міський транспорт, включається багато різних нюансів. Я знаю колективи, в яких є більше дітей з інвалідністю і менше дорослих, їм складніше, якщо є тільки один керівник. Йдеться про доступність не лише для людей з інвалідністю, а й для всіх, хто пересувається за допомогою засобів, що мають колеса і потребують пандусів, наприклад, батьків з візочками. Якщо говорити про мистецтво, то зараз радше важливе взагалі існування інклюзивних проєктів. Їх в Україні небагато. Так, є аматорські колективи, які показують маленькі шкільні вистави від п’яти до сорока хвилин. Але якщо говорити про професійні проєкти, то їх можна перерахувати на пальцях.
Чи діти, з якими ви співпрацюєте, готові далі рухатися в бік мистецтва, щоб зробити його своєю професією?
Зараз, коли ми пройшли підготовку, зробили відеозапис, були запитання від дітей, зокрема однієї акторки Орисі, чи може вона кудись ще ходити на танці. І мені здається, раз є такі запитання, значить, діти починають думати про те, як би займатися мистецтвом професійно. Не знаю, чи ми говорили з ними про всі аспекти професійної роботи. Для нас професійність — це перш за все кількість часу, який ти витрачаєш на роботу. Думаю, що після гастролей діти ще більше це усвідомлять. Можливо, для когось «Погляд» – просто хороший гурток. Але робота в цьому проєкті, мені здається, мотивує бути якщо не творцями мистецтва, то його активними споживачами.
Якщо говорити про споживачів, наскільки глядачі в Україні готові оцінювати інклюзивні вистави на рівні з тими, де немає акторів з інвалідністю, за вашими спостереженнями?
Я думаю, що у звичайного глядача ще довго буде фільтр, який називається "інвалідність". Бо взагалі побачити людину з інвалідністю — це маленька подія. Так чи сяк люди робитимуть або знижку, або додаватимуть вартість. Творчість людей з інвалідністю може викликати часто відчуття захвату і подиву, адже аудиторія вважає це ледь не подвигом. Колеги з оркестру, де грають люди з інвалідністю, розповідають, що аудиторія плаче на їхніх концертах не тому, що їхня музика розчулює, а тому, що на скрипці грає незрячий музикант. Ця проблема буде з нами, і не лише з нами, дуже довго.
Вихід тільки один — зробити людей з інвалідністю видимими в суспільстві. Я сама музикантка, і колись ми з гуртом їздили на гастролі у Швецію. На концерті було багато людей з інвалідністю, і складалося враження, що їх більше, ніж у нас. Але це не так, вони просто там живуть і тусуються, і це звично. У нас люди з інвалідністю переважно сидять удома.
Є ще один нюанс. Люди з інвалідністю все ж самі не так часто, наприклад, грають у театрі. Але коли вони це роблять, то віддають роботі багато себе, бо це непересічна подія, дуже важлива для них. Тому часто кажуть, що інклюзивний театр більш щирий, тепліший. Так, бо якщо у вас є шанс виступити двічі чи тричі на рік і це єдине з цікавого, що ви робите в житті, то звісно, ви докладете чимало зусиль. А так не має бути насправді.
Але чи достатньо для цього в Україні колективів і ресурсів?
Є багато аматорських колективів, і цілком реально відшукати у своєму місті афішки і сходити на маленькі покази. З іншого боку, завдяки тому, що УКФ і багато інших грантодавців заохочують робити проєкти інклюзивними, фестивалі, які раніше не працювали з колективами, де грають люди з інвалідністю, зацікавлені тепер у такій співпраці. Але тут вже з’являється інша проблема: фестивалі готові приймати інклюзивні колективи, але не знають - як, у них дуже багато страхів. Наприклад, під час однієї з дискусій артдиректори абсолютно щиросердно казали, що не знають, як спілкуватися, як домовлятися, які потрібні умови. Але колективи самі готові про це розповісти. Найголовніше — відкритість.
Також потрібно розвивати окремі театральні фестивалі, куди приїжджають виключно інклюзивні колективи. Я думаю, вони ще будуть існувати довго, поки будуть потрібні, як, наприклад, «Шлях». Це маленькі нішеві проєкти, але важливо, щоб люди одного профілю мали майданчик, щоб обговорити нові проєкти, проблеми, подивитися вистави, проаналізувати їх з різних сторін.
Ну і останнє — має бути розвиток позашкільної інклюзивної культурної освіти. Щоб при закладах були гуртки, які готові приймати дітей з інвалідністю. Саме мистецькі, а не терапевтичні групи. Якщо ми говоримо про те, що мистецтво з інвалідністю може професіоналізуватися, то для цього майбутні студенти мають якось підготуватися, щоб стати музикантами, акторами. Де вони мають це робити і з ким? Звісно, що не всі мають бути митцями. Це може бути дозвілля, але для когось, можливо, мистецтво стане професією.
Долучитися до заходів фестивалю Art Access, а також переглянути постановки онлайн можна на сайті за посиланням.