ГоловнаКультура

Андрій Усач: «Львівський погром 1941 року жодним чином не меморіалізований в міському просторі»

2021 рік – це рік вісімдесятиліття початку німецько-радянської війни і Голокосту в Україні. На офіційному рівні про Голокост будуть багато говорити у вересні, в річницю трагедії у Бабиному Яру. Утім таких ярів, місць масових убивств та антиєврейського насильства, в Україні в часи Другої світової було багато.

1 липня, в річницю Львівського погрому 1941 року, ми публікуємо розмову з істориком, аспірантом Українського Католицького Університету, головою ГО «Після тиші» Андрієм Усачем. Він досліджує травматичне минуле середини ХХ століття в Україні, Голокост і пам’ять про нього. Ми поговорили про львівські події в перші дні нацистської окупації, про публічні дискусії довкола цієї трагедії в Україні й Польщі та про радянські процеси проти колаборантів.

Андрій Усач
Фото: facebook.com/andre.usach
Андрій Усач

«Характер здійснення Голокосту на території України передбачав реакцію місцевого населення»

Що можна вважати початком Голокосту в Україні?

Голокост в Україні починається 22 червня 1941 року – в перший день нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. Першими жертвами Голокосту ставали євреї з числа радянських військовополонених. Очевидно, тоді ніхто не розумів, що це початок чогось масштабного, початок геноциду, скільки людей буде вбито. Але зараз ми можемо сказати, що перший день війни на території СРСР – це перший день Голокосту на цій території.

Були випадки, коли насильство проти євреїв починалось у місцях, де не стояла німецька армія, хоча територія була вже нею окупована. Це були стихійні акти насильства, але до вторгнення нацистів їх, наскільки я знаю, не було.

Чим це було зумовлено? Розумінням того, що нацистська влада схвалює такі дії, антисемітизмом, страхом, чим?

Це залежить від того, хто саме здійснював конкретний акт насильства. Є багато винуватців Голокосту з числа місцевого неєврейського населення, але їхні мотиви не були однаковими. Були, наприклад, грабіжники – люди, які в умовах воєнного хаосу намагалися здобути матеріальну вигоду, пограбувавши своїх єврейських сусідів. Вони, вочевидь, керувались антисемітським стереотипом про євреїв як дуже багатих, хоч пограбована родина могла бути найбіднішою в селі. Вважалося, що в у будь-якого єврея є золото – під порогом, у печі, заховане деінде.

Інші діяли з політичних та ідеологічних мотивів. Коли йде мова про українських націоналістів, то відомі випадки, коли вони здійснювали акти антиєврейського насильства в умовах нацистської окупації, але незалежно від німців. Ще до війни між СРСР і нацистською Німеччиною вони розробили плани, які передбачали насильство проти євреїв. Якщо спростити, то ці плани включали вбивство ключових осіб єврейської громади, якщо вона не підтримає створення незалежної української держави, а також колективну відповідальність усієї громади. Зараз ми розглядаємо це як частину Голокосту, але здійснювалось таке насильство поза німецькими планами.

Якщо деякі українські націоналісти вчиняли антиєврейське насильство поза вказівками нацистів, що нам додає це до розуміння Голокосту?

Загалом Голокост – це план і реалізація цього плану німецькими руками. Утім в умовах Голокосту з’являлись інші актори, які могли реалізувати свої стратегії – організаційні чи індивідуальні. Ми, наприклад, можемо говорити, що деякі загони радянського партизанського руху теж вдавалися до переслідувань євреїв. Вони могли вбивати їх або наражати їх на смерть, виганяючи з загонів через свої антисемітські переконання. Те саме стосується українських націоналістів, які могли навіть у 1943-1944 роках здійснювати вбивства євреїв, яких виявляли в лісах. Є відповідні документи, які це фіксують.

Очевидно, що ці дії не пов’язані з німецьким планом Голокосту, тому що ані радянські партизани, ані українські націоналісти не отримували вказівок у його межах, але Голокост виробив такі умови, коли це вважалося прийнятним. Це були умови «нової нормальності», які нацисти створили на окупованих територіях. І зараз, коли ми говоримо «Голокост», ми не можемо не говорити про те, що були такі актори. Очевидно, утім, що без Голокосту і німецького плану цього не відбувалося б.

Останнім часом студії Голокосту, особливо у Східній Європі, переорієнтовуються на дослідження того, як місцеве населення реагувало на нього. Досліджують не лише тих, хто вбивав, але й тих, хто рятував, і тих, хто нібито залишався байдужим. Тобто ми не можемо говорити лише про німців і євреїв, коли говоримо про Голокост в окупованій Україні, Польщі, Білорусі тощо.

Сам характер здійснення Голокосту на цих територіях передбачав реакцію місцевого населення. В Україні не було таборів смерті, звідси вивозили певну кількість євреїв для вбивства в Белжеці або Собіборі, але більшість убили тут, на місці, у світлу пору доби. Тож місцеві мешканці повинні були якось на це реагувати, і вони це робили – по-різному.

Жінка і дівчина оточені натовпом під час погрому у Львові, 1941
Фото: Яд Вашем
Жінка і дівчина оточені натовпом під час погрому у Львові, 1941

Чи правда, що наразі в студіях Голокосту відмовляються від терміна «спостерігачі» (bystanders) на користь розуміння того, що в таких умовах не буває нікого пасивного і навіть спостерігати за подіями Голокосту – це свідомий вибір?

Так, є стандартний трикутник Рауля Гільберга (американський історик, історіограф Голокосту – ред.), який показує три поведінкові моделі місцевого населення – винуватці, рятівники і сторонні спостерігачі. Очевидно, що термін «bystanders» генералізує поведінку, а це не відповідає реальності, тому що людина може бути таким спостерігачем в одній ситуації і змінити свою модель поведінки в іншій. Це термін, який у принципі нічого не пояснює і не може окреслити поведінку величезної маси людей.

Ступінь співучасті місцевих неєвреїв у вчиненні Голокосту зараз розглядається студіями Голокосту не так, як 20-30 років тому. Приміром, ми звикли, що винуватець Голокосту – це людина, яка вбиває або ловить єврея і передає його нацистам. Тобто винуватець – це людина, яка є активним співучасником. Зараз ми говоримо, що, наприклад, на окупованій території України виходили газети, де місцеві автори, в тому числі, публікували антисемітські тексти. Були вони винуватцями Голокосту? Звісно, були, тому що ці тексти легітимізували те, що відбувалось.

Після кожного масового вбивства євреїв залишалося їхнє майно. Його в різні способи реалізовували і розграбовували, хоча німецькі накази забороняли це робити, адже все єврейське майно апріорі вважалося власністю нацистської Німеччини. Люди, які грабували будинки, де жили євреї, теж є винуватцями Голокосту, але їхній ступінь вини був нижчий, ніж у безпосередніх убивць.

Були люди, які надавали суттєву допомогу євреям, а було багато людей, які могли не пустити єврея до хати, коли він стукав, лише дати йому шматок хліба і сказати «йди швидше, аби ніхто не побачив». З одного боку, таких людей не можна назвати класичними рятівниками і надати звання Праведників народів світу, а з іншого, вони все ж вчинили крок, який відрізняється від стереотипної поведінки «спостерігачів».

Остання книга Омера Бартова говорить про те, що взагалі не було сторонніх спостерігачів, тому що всі тим чи іншим чином були включені в процес Голокосту. Тільки ступінь цієї включеності був різний.

«Львівський погром жодним чином не меморіалізований в міському просторі»

Якщо говорити конкретно про погром у Львові 1 липня 1941 року: що історики називають Львівським погромом і які пункти найважливіші в нинішній суспільній розмові про нього, на ваш погляд?

По-перше, Львівський погром – це не одна подія. Це ціла серія актів антиєврейського насильства, які відбувались в одному місті, але паралельно в різних його місцях. Були різні винуватці і різні способи вчинення цього насильства.

Є кілька факторів, які спричинили ці події. Перший з них – початок війни між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом і, відповідно, вхід німецьких військ до Львова, відступ Червоної армії. Що це означало для львів’ян? Зміну влади: радянської на нову, ще невідому для них. Ще один фактор – активна фаза діяльності націоналістів-бандерівців, які були у Львові. Частина з них увійшла до Львова разом з нацистськими військами у складі батальйону «Нахтігаль».

І головне – це проголошення 30 червня 1941 року у Львові української державності і створення уряду на чолі з Ярославом Стецьком і так далі. Це була маніфестація того, що Львів може стати українським, а Українська держава може постати – у перші дні багато людей справді в це вірили. Ще один фактор – виявлення в тюрмах Львова в’язнів, які були розстріляні радянським режимом. Їх було трохи менше ніж 3000 – у підвалах, камерах, у ямах на тюремних подвір’ях.

У цьому контексті й відбулось антиєврейське насильство. Німці увійшли до Львова, і багатьма це було сприйнято як свято, тому що влада змінилась. А євреїв сприймали як прихильників попередньої, радянської влади. Тут активізувався поширений антисемітський стереотип про «жидобільшовизм». Деякі люди, вочевидь, вирішили, що настав час поквитатися з тими, хто був нібито прихильниками. Євреї стали першими жертвами цієї помсти.

Нацисти це підтримували. Вони відкрили тюрми, щоб люди побачили тіла в’язнів. Поширилася велика кількість чуток про те, що тіла вбитих НКВС людей були дуже понівечені, що там були діти, що вагітним жінкам розпорювали животи, а священників розпинали на стінах. У більшості випадків ці чутки, звісно, не підтверджуються. Кай Струве, який наразі найбільше дослідив ці події, вказує, що більшість людей, які бачили тіла ув’язнених, ці чутки не підтверджують, а ті, хто не бачив, якраз і переказували ці страшні речі. З чим це пов’язано? В тому числі з антисемітським стереотипом про ритуальні вбивства.

ОУН в 1940-1941 роках була на піку антисемітських тенденцій у своїй пропаганді. До цього, в тридцятих, там велись якісь дискусії, але на початку 40-х євреї в ОУН були занесені до списку ворожих етнічних груп. Вважалось, що вони в жодному разі не можуть добре поставитися до майбутньої Української держави, тож у листівках українських націоналістів, які поширювали в перші дні війни, було багато антисемітських тверджень.

У цьому всьому контексті у Львові відбувається хвиля антиєврейського насильства. Відкривають тюрми, щоб місцеві мешканці, могли впізнати вбитих родичів, а для поховання тіл використовують примусову працю євреїв. 1 липня – це пік антиєврейського насильства, коли німецькі військові та новостворена українська міліція (у створенні якої брали участь націоналісти) і просто стихійно місцеве населення різного етнічного походження починають долучатись до Голокосту: шукати євреїв, виводити їх на вулиці, вести до тюрем, по дорозі їх бити. Перед тюрмами були величезні скупчення людей, які теж долучались до побиття. Декого вбивали, заганяли в тюрми, де їх змушували ексгумувати тіла, очищати їх від бруду і так далі.

Євреї везуть тіла вбитих радянською армією у львівських в'язницях, 1941
Фото: Яд Вашем
Євреї везуть тіла вбитих радянською армією у львівських в'язницях, 1941

У деяких тюрмах німці, як свідчать очевидці, розстрілювали євреїв – очевидно, це були співробітники Айнзацгрупи «Ц».

У єврейському наративі масштаби цього насильства дуже перебільшені – через той шок, у якому все відбувалось. Ще кілька днів тому було мирне життя, сусіди могли бути антисемітами, але не накидалися на тебе з палицями, не забивали цвяхи в дошки і не били ними. Тому чутки в єврейському середовищі про великі масштаби жертв теж поширювались. Йшлося навіть про те, що вбито було від 1,5 до 7-8 тисяч львівських євреїв, що не є правдою. Кай Струве провів більш чіткі підрахунки на основі різних джерел: насправді мова йде про кількасот убитих. Ще кілька тисяч були покалічені різними способами.

Це стало початком Голокосту власне у Львові. Після цих подій нацисти почали проводити систематичні розстріли євреїв; 5 липня, 25-26 липня 1941 року, упродовж 1942-1944 років, допоки майже вся львівська єврейська громада не була вбита.

У нашому публічному дискурсі більше згадують про радянські жертви. Але тут потрібно пам’ятати, що нацистська влада любила інструменталізувати цю інформацію і навіть їхні тіла, щоб спровокувати антиєврейське насильство серед місцевого населення. Ми можемо говорити про те, що НКВС розстріляло в’язнів, але не можемо забувати, що через кілька днів після цього відбулось антиєврейське насильство, і в тих самих тюрмах вбивали вже інших людей, з іншими закликами. Ми маємо говорити про це, тому що ця подія – Львівський погром – майже не фігурує публічно. Вона жодним чином не меморіалізована в міському просторі.

Є три львівські тюрми, ці будівлі досі існують, які були епіцентрами Львівського погрому, на них є таблички, які говорять про жертв радянського насильства літа 1941 року і загалом про радянського режиму. Але там досі немає жодного слова про те, що ці в’язниці були місцями здійснення антиєврейського насильства і взагалі місцями Голокосту.

Чому, як ви думаєте?

Тому що місцеве населення активно брало участь у погромі. Не можна сказати, що це робили тільки німці. Якби це було так, можливо, було б легше говорити про погром. А визнати той факт, що «свої» – ми ж асоціюємо себе з мешканцями Львова – йшли бити і вбивати своїх єврейських сусідів, дуже складно. В Україні досі не було масштабної дискусії про роль місцевого неєврейського населення у здійсненні Голокосту.

Ми не можемо тут перебільшити і сказати, що місцеве населення, приміром, убило більше євреїв, ніж німці, – це неправда. Але ще не було масштабних спроб говорити про те, що такі випадки у нас були і їх було чимало. Медіа рідко пишуть про це, не було систематичних публічних дискусій. Тому меморіалізація, як я думаю, може викликати нерозуміння – люди не дуже знають, як це відбувалось і хто брав у тому участь. Є багато заперечень, нівеляції свідчень про Львівський погром. Важко визнати, що «свої» були теж поганими.

Можливо, навіть чиїсь бабусі та дідусі були учасниками цього.

Так. Ще один момент, чому Львівський погром такий відомий – існує дуже багато фотоматеріалів про нього. Ми фактично не маємо фотографій з території Львівського гетто, де було набагато більше жертв, там утримувались євреї, їх вивозили до таборів смерті десятками тисяч. Ми не маємо багато візуальних матеріалів про табір на вулиці Янівській. Про Львівський погром натомість – близько 100 фотографій і кілька кінохронік, на яких жахливі кадри.

Це, можливо, теж створює викривлене враження. Авторами цих кадрів були німці – частково штатні пропагандисти, частково солдати чи офіцери, які мали власні фотоапарати або камери. Очевидно, що вони не знімали себе. На жодній з цих фотографій ми не бачимо німця, який би бив єврея. Ці фотографії робили німці, щоб показати місцеве населення, «страшних варварів зі Сходу», які знущаються над своїми євреями. Хоча як нам відомо зараз, більшість з тих, хто був вбитий під час Львівського погрому, були вбиті німцями. Тому що власне в німців була зброя в руках.

Я не помилюся, якщо скажу, що Львівський погром візуально набагато краще представлений, ніж будь-який інший акт антиєврейського насильства в Україні за весь період Голокосту.

Чи це пов’язано з тим, що 1 липня солдатам німецької армії ще не було заборонено робити фотографії вбивства євреїв?

Так, але вони все одно фотографували і після заборони. Деякі навіть після війни свідчили і надавали свої фотографії для слідства. Це були рядові солдати чи унтер-офіцери, не всі з яких були пропагандистами.

Німецькі солдати знімають Львівський погром, 1941
Фото: Яд Вашем
Німецькі солдати знімають Львівський погром, 1941

Виходить, що тут – і це досить цинічно – важить медійність подій Голокосту. Львів є дуже відомим місцем антиєврейського насильства, у тому числі через фотографії, натомість є багато містечок та ярів, де відбувалось те ж саме, але про які не пам’ятають.

Навіть з Бабиного Яру фотографій є в кілька разів менше, ніж про Львівський погром. Є три найбільші місця масових убивств в Україні: Кам’янець-Подільський, серпень 1941 року, 23 600 євреїв; Київ, Бабин Яр, вересень 1941, 33 тисячі; і листопад 1941-го – Рівне, 17,5 тисяч убитих. Але про них ми знаємо набагато менше, тому що фотографій звідти дуже мало.

Тож під час вивчення таких фотографій ми маємо тримати в голові, навіщо вони були зроблені, ким, і також збирати свідчення про місця, які вони зафіксували, або про події, які на них зображені.

Як приклад, що мене особливо вражає на фотографіях зі Львівського погрому – це те, що серед погромників є багато дітей, які б’ють євреїв. Імовірно, вони мавпували поведінку дорослих і їм не забороняли долучатись до цього. Це досить цікавий момент. Те саме стосується жінок, про яких рідше говорять, але вони теж долучалися до насильства, і це теж зафіксовано на фотографіях і кадрах кінохроніки.

«Україна і Польща схожі в тому, що ми любимо говорити про рятівників»

У суспільстві, де не проговорена участь місцевого населення в Голокості, важко виробити політики і практики пам’яті. Як з цим працюють у Польщі або Литві, і як нам із цим працювати?

У Польщі ситуація трошки інша, як і в Литві. Якщо ми порівняємо кількість академічних досліджень там і там з Україною, а особливо їхню якість, то Україна буде далеко позаду. У Польщі та Литві існують цілі центри, які здійснюють дослідження у сфері студій Голокосту, що стають ґрунтом для публічних дискусій. Це в тому числі і розмова про те, якою була роль поляків і роль німців у Єдвабному, наприклад.

Натомість тут ми маємо небагато людей, які досліджували б суперечливі питання – вони переважно й публікуються не в Україні. У Польщі ситуація полягала в тому, що суспільна дискусія була дуже вагомою. Кілька років тому за редакції Барбари Енгелькінг і Яна Грабовського вийшов двотомник «Dalej jest noc», що свідчить про продовження розмови – виходять рецензії та статті. Якщо в Україні вийде подібна книга, кому вона буде потрібна? У нас немає традиції обговорень таких робіт і достатньої кількості людей, які готові на фаховому рівні про це говорити, не множачи стереотипи і не ретранслюючи політичні погляди.

Але водночас ми бачимо, що ситуація в Польщі змінилася, на Енгелькінг і Грабовського подали в суд, щоб вибачились перед родичкою одного з антигероїв їхнього двотомника. Багато залежить від того, яка політична сила перебуває при владі: в Польщі намагаються на законодавчому рівні заборонити публічно говорити про польську участь у Голокості, бо вважається, що це суцільно провина німців.

Україна і Польща схожі в тому плані, що ми любимо говорити про рятівників, зокрема про тих, хто офіційно визнаний Праведниками народів світу. Поляки на офіційному рівні проголошують себе нацією рятівників. В Україні навіть у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту говорять переважно про рятівників. Тому що це зручно і приємно – визнати, що у нас були люди, які не боялися загинути, щоб врятувати своїх єврейських сусідів, знайомих або незнайомих. Думаю, що в цьому ми дуже схожі на поляків.

Меморіали в нас переважно створюються за рахунок єврейської громади, або за приватні кошти, або ж за рахунок Міністерства закордонних справ Німеччини. Місцева влада або локальні ініціативи все ще рідко долучаються до цього. Це, як на мене, велика проблема, тому що Україна на державному рівні майже нічого не робить для збереження пам’яті. І ситуація довкола Бабиного Яру це показує.

«Ми не знаємо жодного імені погромників у Львові»

Одна з ваших тем – розслідування стосовно місцевих колаборантів і суди над ними в радянський період. Останні такі процеси відбувались у пізніх 1980-х. Які сюжети ви тут бачите і про що варто поговорити, на вашу думку?

Радянське переслідування колаборантів і винуватців Голокосту мало кілька хвиль. Був період воєнний і пізнього сталінізму, коли тривали масові арешти і засудження цих людей. При Хрущові ці процеси тривали, навіть після того як частина ув’язнених першої хвилі вийшла з ГУЛАГу.

Колаборантів справді було багато, і радянська влада визнавала їх потенційними ворогами. Утім у багатьох випадках вони могли служити радянській владі після деокупації території в кінці війни.

У 1960-х ці процеси набули більш публічного характеру, вони закінчувалися судами. Ці публічні суди мали кілька завдань. По-перше, на них часто йшлося не про тих, хто був підсудним, а про колишніх колаборантів, які жили в країнах Заходу. Підкреслювали таким чином, що нібито їх навмисно переховує Захід. Це був спосіб показати, наскільки радянська держава в плані переслідування нацистських злочинців і їхніх колаборантів випередила західні країни. Це був також спосіб отримати лояльність з боку місцевих жителів, які переважно до колаборантів ставилися погано, навіть писали в КДБ заяви про те, що десь з’явився колишній поліцай, і давали проти нього свідчення. Люди пережили війну, багато хто втратив рідних, тож вони сприймали колаборантів як зрадників, і тому їхнє переслідування було не лише ініціативою згори, але й знизу.

Водночас під арешт потрапляло багато невинних людей або таких, чия міра провини була незначною. У 60-х цих людей уже не судили, а займались, приміром, комендантами поліції, які безпосередньо брали участь у розстрілах чи інших актах насильства. Слідство цього часу було набагато фаховіше: проводились ексгумації, допитувались сотні свідків, шукались відповідні документи в архівах. Коли ти відкриваєш справу, ти в принципі можеш отримати враження про те, чи була ця людина справді винною і чи причетна до нацистського насильства.

Останній з цих процесів відбувся 1989 року на Житомирщині. Судили місцевого поліцейського, який мав етнічне німецьке походження. При незалежній Україні таких процесів не було. Мені вдалося знайти інформацію про те, що в 1990 році готували суд над одним арештованим поліцейським, але я не знайшов нічого про те, що цей суд відбувся.

Наскільки ці радянські процеси пошуку і суду над колаборантами були об’єктивними? Чи вони використовувалися як переслідування опонентів радянської влади?

Наскільки можна називати радянську систему правосуддя об’єктивною? У більшості випадків політичний характер мали не самі процеси над колаборантами, а те, як вони інструменталізувались.

Судили поліцаїв на Рівненщині, наприклад, але на радіо та в газетах писали про членів юденрату, тому що в той час у Радянському Союзі боролися проти «сіонізму». Так само про оунівців. Могли судити поліцая, який жодного стосунку до українських націоналістів не мав, але в медіа писали про нього як про націоналіста. Тому що оунівці на той час були більшими ворогами, ніж якісь колишні поліцаї. У різні часи процеси над колаборантами використовували для різних пропагандистських цілей.

Євреїв затримують під час Львівського погрому, 1941
Фото: Яд Вашем
Євреїв затримують під час Львівського погрому, 1941

При тому у Львові немає жодного засудженого погромника. Мені принаймні не вдалося знайти жодного імені учасника Львівського погрому, щоб з’ясувати його детальну біографію, мотивацію, контекст його індивідуальних дій. Ми не знаємо жодного імені погромників у Львові, хоча багатьох з них бачимо в обличчя на фотографіях і кінохроніках. Ми знаємо кількість жертв серед єврейського населення і їхні імена, знаємо, який німецький гарнізон стояв у Львові, але нічого не знаємо про те, ким були погромники і скільки їх було. Навіть не знаю, чим це можна пояснити.

У нас немає окремо сформульованого наративу пам’яті про Голокост на державному рівні. Але ми можемо зрозуміти загальне суспільне уявлення про цю подію – з коментарів перших осіб держави, з колонок інтелектуалів, з тону розмов, які ведуться про цю подію. Як би ви охарактеризували нинішню суспільну дискусію про Голокост в Україні? І що варто було б змінити?

На найвищому рівні ставлення до Голокосту артикулюється так само, як в інших державах. Українські президенти, починаючи з Кравчука, який першим приніс вибачення за те, що українці теж брали участь у Голокості, говорять про нього. Влада показує, що вона пам’ятає про ці події.

Що робиться на практиці, набагато цікавіше. Я не пам’ятаю нічого масштабного про Голокост, що б робив Український інститут національної пам’яті, головна інституція, яка має займатися проблемами політики пам’яті в Україні.

Але наразі в суспільному полі багато говориться про Голокост, і це спровоковано ситуацією з Бабиним Яром. Сама ситуація досить неприємна, але вона принаймні провокує те, що тема Голокосту циркулює і що серед маси нецікавих і нефахових статей інколи з’являються хороші матеріали. Це вже добре.

У меморіалізації держава, як я говорив раніше, майже не бере участі. Знаючи про деякі проєкти меморіалізації на місцях, я знаю, що їхні стосунки з владою важкі. До кожного чиновника треба приходити і доводити, що це важливо і треба це зробити. Так не має бути. Щоб провести захід меморіалізації Голокосту, встановити пам’ятник, ви в 90% будете шукати підтримку не в Україні, а за кордоном. 

Ми маємо також розуміти, що в Україні різні групи населення були жертвами нацистів. У Франції є одне відоме село, яке спалили нацисти, і про нього знають усі. В Україні таких сіл є близько 300, їх палили разом з місцевими жителями. Євреї, безсумнівно, це найбільша група жертв нацистського насильства в Україні серед мирного населення. Це 1,6 мільйона людей, за останніми підрахунками. У той самий час 1,3 мільйона радянських військовополонених убили в Україні.

Тобто коли ми говоримо про Голокост, ми говоримо не лише про насильство над однією групою жертв. Адже паралельно з ним, перед ним і після нього відбувались інші насильницькі дії – нацистів, за участю місцевого населення і так далі. Тож ми маємо в нашу розмову про жертв Другої світової включати і цих жертв теж. Не називати їх жертвами Голокосту, але не забувати про них також.

Тож українська політика пам’яті має включати ці досить масштабні жертви. Голокост мав свою специфіку – євреї були першими жертвами нацистів, їх убивали систематично, за наперед задуманими планами. Євреї у відсотковому співвідношенні зазнали найбільших втрат у Другій світовій. Жодна єврейська громада, яка існувала на території України до війни, не відродилась тут після війни і вже, зрозуміло, не відродиться.

Цей текст починає серію публікацій, створену разом з Центром міської історії у Львові про дослідження та осмислення подій літа-осені 1941 року у контексті історії Другої світової війни та Голокосту в Україні. В ній ми спробуємо ініціювати розмову щодо пам’яті про ці події як у великих і маленьких містах, так і на національному рівні.

Дарія БадьйорДарія Бадьйор, Журналістка, критикиня
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram