Трагедія як бренд: що з цим не так?
Оксана Довгополова, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, кураторка проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво
Приблизно раз на п’ять років в Україні спостерігається сплеск ентузіазму щодо використання Чорнобиля як корисного ресурсу. Періодично нам пропонують або перенести весь гральний бізнес у зону відчуження, або зробити там сафарі, побудувати залізницю, створити позитивний мерч, перетворити «зону трагедії на зону надії» тощо. Це зазвичай має тлом такий собі енергійний жест: «досить скиглити, треба бути оптимістами — дивіться, ми нарешті придумали».
На тлі цього мерехтливого ентузіазму реалізуються наукові, мистецькі, антропологічні проєкти, автори яких намагаються не помічати плодів інших брейнстормінгів «під дату» і робити щось ніби вперше. А ще ширшим тлом є радянсько-орієнтована комеморативна традиція в Україні, невирішеність життєвих проблем ліквідаторів і їхніх родин, непроговореність досвіду переселенців тощо. При цьому потужний запит «продати Чорнобиль» вітає в повітрі: продати як завгодно — через казино, розваги, мільйон туристів. Чорнобиль намагаються уявити одним із небагатьох «брендів», які Україна може «продавати».
До 35-ї річниці ми бачимо просто якийсь бум проєктів «продажу». При цьому месиджі насторожують. Через сувенірну продукцію та рекламні туристичні проєкти назовні йде сигнал про те, що Зона відчуження — це безпечне веселе місце, де можна пограти в екстрим. Мовляв, не бійтеся їхати — в Зоні ви отримаєте менше радіації, ніж у літаку.
Що саме кажуть, наприклад, через сувенірну продукцію? Перше — це простір, де весело. Друге — там є радіація, радіація світиться, радіація створює мутації. Два українські дизайнери запропонували свою айдентику з мотто «Чорнобильська зона завжди радіаційна, завжди гостинна» («Always radiant and welcoming»). І вони ж розробили бренд-концепцію, яка є квінтесенцією чорнобильського мерчу — наприклад, таке худі, яке має чотири рукави та світиться. Автор цієї концепції пропонує підходити до роботи з темою Чорнобиля через меми: «Мені стало цікаво подумати, яким повинен бути бренд міста. Напевно, як мінімум прикольним. Скільки ігор і контенту створено на основі нашої батьківщини. Радіація є сильним мемом, і буде тупо не скористатися наявним культурним явищем». Тобто Чорнобиль — це шанс, який нам даний, щоб ми повеселилися.
Що з цим не так? Саме в пошуку відповідей ми запросили людей, які мають мистецькознавчу, антропологічну (через досвід відвідування) та наукову оптики бачення події Чорнобиля.
Бути людиною після Чорнобиля: запитання з поля мистецтва
Ольга Балашова, мистецтвознавиця, голова правління ГО «Музей сучасного мистецтва»
Я хочу згадати виставку, яку робила школа Віктора Марущенка десять років тому. Студенти школи поставили питання: тема Чорнобиля торкнулася майже кожної сім’ї, але на території культури не так багато явищ проросло в дійсно важливі художні висловлювання. Сам Віктор Марущенко був одним із перших фотографів-документалістів, які задокументували ту живу реальність. Він і Юрій Косін розуміли, що в їхніх руках дуже важливий інструмент, вони не думали про те, що це матиме художню цінність.
Коли дивишся на мистецтво 1990-х років, виникає дуже сильне відчуття постапокаліпсису. Це люди, які відчувають себе в ситуації після завершення чогось. Перше, про що я думала як мистецтвознавиця, — це те, що була зруйнована велика історія, велика імперія, і багато всього змінилося. Але зараз, ретроспективно розглядаючи ці картини, розумієш, що як радіація незримо присутня в житті людей, так само і це мистецтво вражене тим фоном, яким було просякнуте українське суспільство. Немає минулого — воно зруйноване або поставлене під сумнів. Немає майбутнього. А є тільки «зараз», і ми маємо взяти від цього «зараз» усе. І це відчуття культивувалося дуже сильно, було загальним місцем, загальним настроєм, в якому створювалося це мистецтво.
Яким чином відбувається художня рефлексія? Вона стає можливою, тому що митці переводять осмислення якогось явища на інший рівень. У нас усіх є персональний досвід, але він має бути переведений в історичний досвід, тобто переведений на інший рівень, де є можливість думати про це не лише як про приватні історії.
У 2001 році куратор Харальд Зеєман працював над виставкою на Венеційській бієнале, вона називалася «Плато людства». Він розумів, що говорити про ситуацію людяності сьогодні неможливо без теми Чорнобиля. І ті фотографії, які Марущенко робив як документаліст, у 2001 році були поставлені в контекст мистецтва та отримали інший вимір — не просто документації реальності і живого історичного процесу, а як символи певних зрушень і трансформацій, як привід для того, щоб в інший спосіб думати про те, чим є людство і які наслідки його існування на Землі. Харальд Зеєман ставить питання, що означає «бути людиною» на цій планеті.
На виставці школи Марущенка мене вразило відео «Голоси Чорнобиля»: люди слухали власні історії, записані раніше, а їх знімали на камеру. Одна жінка розповідала історію, що її життя не склалося через Чорнобиль, але вона все одно вдячна цій трагедії, тому що без неї вона зовсім інакше цінувала б своє життя.
Що нам дуже потрібно для того, щоб змінити оптику, — це повага. У першу чергу повага до себе. До своєї історії, до свого актуального стану, до того, що вже зроблено на цій території і що може бути там зроблено. Тобто вийти з формату мислення «тут і тепер п’ятирічку за три роки» і все ж таки розширити масштаб думання.
Туризм у зоні відчуження: перетворити досвід на фастфуд чи змінити людину зсередини
Олександр Сирота, голова Громадської ради при Державному агентстві України з управління зоною відчуження
Я не говорю від імені всього ДАЗВ і навіть не говорю від імені Громадської ради — я говорю від імені Олександра Сироти, колишнього прип’ятчанина, евакуйованого десятирічним хлопцем, і людини, яка стояла біля витоків чорнобильського туризму.
Для когось це може бути несподіваним, але 25 років тому ми вже возили перших відвідувачів у Зону. Ми хотіли показати людям власну трагедію, власне минуле. Тобто сенси, які закладалися на початку чорнобильського туризму — це відвідування місця пам’яті, після якого людина перегляне власні погляди на життя, на соціум і не буде після себе залишати нові чорнобилі. Я зараз навіть кажу не про атомні станції, а про чорнобилі всередині нас, тобто у сім’ї, у колі знайомств, на роботі — всюди не лишати після себе руїн. І оцей сенс сьогоднішній туризм втрачає. Він заміщується іншими сенсами, люди їдуть не заради того, щоб якісь уроки отримати чи побачити минуле, а заради фото «я на фоні саркофагу, а навколо мене рентгени».
Чорнобильський туризм тільки зараз виходить зі стану броунівського руху і починає перетворюватись на явище, в тому числі завдяки інтересу з боку держави, який з’явився нещодавно. Яким буде це явище, залежить і від туристичних операторів, і від суспільства, і від держави, і від агентства, яке керує цією територією. І що дуже важливо — від людей, які працюють з групами на місці, від гідів, від супроводжуючих. Якщо гіди будуть зацікавлені лише в тому, щоб туристи зробили класні селфі, і не будуть нести початкові сенси, то ми просто перетворимо місце трагедії на фастфуд.
Чому продають Чорнобиль? Це теж відбувається дуже давно. Треба згадати, що сучасна держава Україна відбулася вже після Чорнобиля і в певному сенсі завдяки Чорнобилю. Я думаю, для всіх очевидно, що Чорнобильська катастрофа зіграла величезну роль у розвалі СРСР. І всі 35 постчорнобильських років були наповнені купою інших проблем молодої держави, якій на додачу ще й привалило щастя у вигляді Чорнобильської зони і купи травмованих катастрофою людей.
Усю історію Чорнобильської зони її так чи інакше продавали. У тому числі продавали місце, яке небезпечне для всього світу, щоб там терміново побудувати новий саркофаг, новий безпечний конфайнмент, а до того — стабілізацію, до того ще щось. На міжнародному рівні це фактично той самий продаж Чорнобиля.
Чорнобильський туризм як явище має право на існування, навіть більше — його потрібно розвивати, але робити це дуже цивілізовано, враховуючи травматичність теми, не забуваючи про те, що є ще люди, які там жили і все пам’ятають. І які в більшості нічого не мають проти чорнобильського туризму, якщо він несе сенси, що дозволять людям у майбутньому не повторювати їхню долю.
Коли кілька років тому різко збільшилася кількість відвідувань Зони, я вперше за всю історію існування чорнобильського туризму побачив негативні відгуки. Сюди їдуть люди, які хочуть побачити місто без людей. І вони дуже дивуються, коли виходять на центральну площу Прип’яті і бачать там ще півтори тисячі таких самих туристів. Ми можемо втратити того відвідувача, заради якого цей туризм розвивають. Якщо ми будемо гнатися за кількістю, а не за якістю, ми залишимося ні з чим.
У мене питають про субкультуру сталкерів. Це явище, яке існує вже досить давно, і ми мусимо з ним рахуватися. Воно увійшло в культуру. Як я особисто до цього ставлюся? Якщо людина робить це особисто для себе і не пропагує порушення законодавства, не виносить на собі радіоактивні сувеніри, то я принаймні можу це зрозуміти. Не скажу «так, це класно», але поставлюся з певним розумінням.
Проте останніми роками це явище стає аж занадто масштабним — це те саме «продати Чорнобиль», тільки нелегально. Сталкери наражають на небезпеку і себе, і оточуючих. Коли у Прип’яті відбудеться серйозний нещасний випадок, коли загине людина, на цьому весь чорнобильський туризм зникне як явище. І ймовірність того, що це відбудеться саме з нелегальним відвідувачем, дуже висока.
До масовості цього явища зараз призводить недолуге і абсолютно неефективне законодавство. Штраф за нелегальне проникнення в зону відчуження менший, ніж найдешевший туристичний візит. Це теж мотивує до порушень і до того, щоб жити там тижнями, а потім викликати собі «таксі», зателефонувавши в поліцію.
Чому так відрізняються зони відчуження Фукусіми і Чорнобиля? Серед людей, які довго працюють у Зоні, є такий жарт: Фукусіма — це Зона здорової людини, а Чорнобиль — Зона курця. Це все було закладене в 1980-х: Зону трощили, коли спеціальні загони ходили по квартирах і ламали залишки меблів, розбивали все, що можна розбити. Це робилося централізовано саме для того, щоб запобігти вивезенню цих меблів, посуду та іншого за межі зони відчуження, але ці ж дії заклали те, що ми маємо сьогодні.
Зона ніколи не була приватною власністю. Усе, що там було, відчужене у власників, яким давали нове житло. А старе вже нічого не вартувало. І теорія розбитих шибок — ось вона, кращого прикладу і не наведеш. У Японії до Зони ставляться як до місця, куди обов’язково повернуться люди. Вони бережуть це, і навіть через десять років після аварії на Фукусімі майже все стоїть на своїх місцях. А в нас із кожним роком усе погіршується.
Будь-які види діяльності на території зони відчуження повинні мати чіткі месиджі й чіткі червоні лінії. Варто пам’ятати, що основна функція зони відчуження — це не туризм, не мистецтво, не культура і навіть не заповідник, а бар’єрна функція. Усі інші функції не вторинні, але вони мають враховувати основне завдання.
Чорнобиль для людства: вікно можливостей і стріла часу, обернена в минуле
Денис Вишневський, завідувач наукового відділу в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику
Зона відчуження — цікавий простір саме для науковців. Це вікно можливостей для всього світу, яке відкрилося через трагедію. Вибух знищив усі фізичні бар’єри між ядерним паливом і навколишнім середовищем. На території, де вплив аварії був найбільш явним, створили зону відчуження, звідки просто вивезли людей. Усередині Європи з’явилася територія розміром із найменший штат США — Род-Айленд. Переважна більшість цієї території залишилася для дикої природи.
Найбільш драматичні події трапилися в перші два-три місяці після аварії. Велика доза навантаження знищила ділянку соснового лісу навколо станції, так званий Рудий ліс. Були й інші наслідки для біологічних об’єктів різного рівня. Але з 1990-х років природні комплекси почали відновлюватися. З’явилися види, занесені в Червону книгу. З погляду еколога, зона відчуження — це «стріла часу», обернена в минуле. Тобто розвиток природних комплексів повертається до того стану, яким він був до інтенсивного індустріального освоєння регіону — це XVI-XVII сторіччя.
Вплив радіації на тварин і особливо рослини зараз некритичний порівняно з іншими екологічними факторами. Часто питають: ось тварини живуть тут, а чому люди не можуть? Можуть — якщо людина готова змиритися з тим, що середня тривалість її життя буде у два рази меншою. Значну частину історії люди так і жили, нетривалим життям. Сьогодні держави та міжнародні установи радіаційного контролю захищають кожну окрему людину. Коли йдеться про тварин, говорять про збереження популяції. Тривалість життя не оцінюється: якщо тварина дожила до часу, коли можна привести наступну генерацію, її місію виконано, популяція збережена. Людині в Зоні довелося б існувати за тим самим стандартом — жити мало та багато народжувати.
Зараз у Зоні відчуження немає ніяких радикальних аномалій, які фіксувалися б на рівні цілої екосистеми. Це простір, який дає можливість науковцям з усього світу працювати у сфері радіоекології та радіобіології. Тут велике різноманіття екосистем, де можна проводити дослідження, і великий спектр радіонуклідів, які потрапили в середовище.
Це заповідник. Велика територія, більш ніж 2000 квадратних кілометрів. Ніде більше в нашій країні ми не знайдемо навіть 1000 квадратних кілометрів, яку можна вилучити для цієї ж мети без конфліктів із населенням. Дикі тварини, особливо хижаки, потребують великої території для свого існування, але навіть вона витримує, наприклад, тільки 12-13 рисей. Відбувається реставрація Полісся, яким воно було колись до активного впливу людини, до тотального знищення лісів і не менш тотальної меліорації.
Для мене Зона відчуження — це зона постійного розпакування сенсів. Приїжджають науковці, беруть інформацію, вона відкрита. Людство постійно має справу з радіоактивними елементами — це не тільки атомна енергетика, а й багато іншого. Тож завжди є ризики, і необхідно розуміти, як із цим працювати.
Зараз у Зоні працюють норвезькі спеціалісти, тому що в Норвегії важлива стаття економіки — це продаж риби. А Північна Атлантика — це територія, де тонули атомні підводні човни, тож треба розуміти, як зробити так, щоб у товарну рибу потрапило якнайменше радіонуклідів. І вони проводять експерименти в Зоні відчуження.
Фахівці з Фукусіми до пандемії постійно були в нас, весь польовий сезон ми спілкувалися з ними напряму. Зараз ми теж проводимо українсько-японський проєкт у рамках програми Японії SATREPS («Наукове і технологічне партнерство в інтересах сталого розвитку»).
Щодо презентації Зони як товару, то, по-перше, це все ж таки зона відчуження. Скільки б проєктів не було про її перетворення, вона більша і складніша за все це. По-друге, який би там не робили позитивний мерч, хто б там не працював — чи туроператори, чи наймані дизайнери, чи розробники рекламних кампаній, — зона відчуження — це гора, у якій спить дракон. І щойно щось відбувається — пожежа абощо, — наше суспільство переходить у стан паніки, і ніякий мерч не спасе.
П’ять років тому ми знайшли месидж, який був зрозумілим. Голова Державного агентства України з управління зоною відчуження у доповіді сказав: «Єдиний продукт, який виробляє зона відчуження — це безпека». І це було вдало, месидж швидко схоплюють журналісти та широкий загал. Так, головний продукт — це безпека. Ми застосовуємо до екології ринкові поняття — «екологічні послуги». Мабуть, можна використовувати поняття ринкової економіки як робочу модель або метафору, але знати межі цього.
У зоні відчуження вже 35 років йде робота. Спочатку була ліквідація, потім був період подолання наслідків, зараз з’явилася вже позитивна програма, коли зона відчуження стає зоною натхнення: заповідник, наукові хаби. Я бачу, як до Зони ставиться режисер Мирослав Слабошпицький і письменник Маркіян Камиш. Для них це така велика головоломка, яку вони намагаються зрозуміти, знайти шлях через неї до себе чи до суспільства. Зона відчуження складна.
Зона відчуження — це про незворотність. Хтось заходить і каже: «Давайте ми там щось зробимо, і все буде так, як було до 1986 року» — це повна нісенітниця з точки зору ядерної фізики. Але такі проєкти знаходять своїх прихильників. Треба подорослішати. Зона відчуження з нами, вона назавжди, вона небезпечна. Треба вибудовувати зв’язки з цієї позиції.
Оцей мерч, акцент на туризм — це спроба все спростити. Чорнобиль — це бренд, який ви наліплюєте на товар і він швидко зростає в ціні. Час від часу хтось любить бути експертом з Чорнобиля: «Ага, якщо там туристичний бренд, там є маркетинг, є рекламна кампанія, то начебто ми знайшли шлях до управління цим об’єктом». Але не знайшли. І завтра буде ще одна спроба. З одного боку, це безперервна проблема. З іншого боку, це ресурс для розвитку.
Ніхто не міг прогнозувати розвиток туризму, про заповідник тільки фахівці мріяли. Я не міг навіть подумати, що зона відчуження стане зоною натхнення. Тому що в нас переважно країна готових відповідей на запитання і всі знали, що Чорнобиль — це badland, «бросові землі», непридатні для обробки. Що може шукати там митець? Виявляється, може. Тому давайте розглядати цю територію як складність, як територію, де йде перманентне розпакування нових сенсів. Важливо не потрапити в пастку спрощення.
У зоні відчуження мене вражають інженерні проєкти. Ми знаємо, що новий безпечний конфайнмент, найбільша у світі мобільна будівля — це теж надбання людства. Технологічні прийоми, які там створюються чи опановуються, унікальні. І хоча вони були створені в рамках проєктів технічної допомоги, вони повертаються людству. Позиція, в якій ми чогось просимо, але ми й повертаємо — думаю, слід сприймати Зону саме так.
Над текстом працювали Катерина Іголкіна, Наталія Ткаченко