Ґай Річі бере бика за роги в першому ж кадрі: молода жінка на імʼя Рейчел Вайлд (Ейса Гонсалес) падає боком на сидіння машини, прикриваючи вуха долонями, серед літаючих у повітрі бризок скла. Тобто стається явний безлад, якась катастрофічна розвʼязка. Водночас героїня за кадром представляється: вона юристка, допомагає стягувати борги з крутіїв різного ступеня кримінальності, працює в сірій зоні між моральним і аморальним, законним і незаконним — звідси і оригінальна назва фільму In the Grey (в сірій зоні). А сцена у пролозі – з найближчого майбутнього, коли сіра зона закономірно перетвориться на театр воєнних дій.
Рейвах починається, коли неплатник-мафіозі Менні Салазар (Карлос Барде) вбиває посланника свого позикодавця, котрому завинив цілий мільярд доларів. І ось до інвестиційної банкірки Боббі Шин (звично жорстка й холодна Розамунд Пайк) приходить Рейчел з пропозицією найняти її, щоб вибити борг з клятого Салазара за десятивідсоткову комісію і 10 мільйонів авансу.
Салазар дуже вміло ховає свої активи, а сам мешкає переважно на власному острові. Місцева поліція в нього в кишені, а ще він тримає приватну армію у пів сотні багнетів, очолювану рудобородим відморозком Акселем (Крістофер Гів'ю, що запамʼятався роллю вождя здичавілих Тормунда у «Грі престолів»). Однак і Рейчел не пальцем роблена: в неї команда хакерів, бухгалтерів і техніків, здатна видобути будь-які секрети і залізти в будь-які компʼютери. А для важчої, себто кривавішої праці є бригада вмілих і високомотивованих бійців на чолі з колишніми спецпризначенцями Бронко (зірка «Горбатої гори», номінант «Оскара» Джейк Джилленгол) і Сідом («Відьмак» Генрі Кавілл), яких міс Вайлд колись визволила з в'язниці. Усі ці люди вірні «Мамі», як вони її називають, до останнього подиху.
Звісно, офісний підрозділ залізе в рахунки Салазара. Ясна річ, Бронко й Сід з компанією прибудуть на острів, підготують купу пасток і зрежисують масштабне побоїще. Будуть вибухи, стрілянина, перегони на авто і мотоциклах. З другого боку, Рейчел влаштує масштабний саботаж найприбутковіших бізнесів антигероя: будівництво в Саудівській Аравії, нафтові вишки, арешт літака і яхти. Усе як годиться. Хоча ні, не все.
За що глядачі полюбили свого часу Ґая Річі? За те, що він одним з перших режисерів осідлав породжену Тарантіно хвилю кримінальних комедій, де брутальність і кровопролиття поєднували зі влучним гумором, яскравими характерами й нестримним цинізмом. В ранніх стрічках Річі «Карти, гроші й два стволи» (1998) і «Великий куш» (2000) всього цього не бракувало – і публіка валила валом у кінотеатри. А вже в 2002-му «Віднесені» з його тодішньою дружиною Мадонною в головній ролі дістали дві «Золоті малини» – за найгірший фільм і найгіршу режисуру. З тих пір у Річі подеколи виходили комерційно успішні проєкти, але нічого подібного до травмонебезпечного карнавалу «Карт» і «Куша». Таке враження, що він, весь час оперуючи одним і тим самим набором прийомів, пробує вибудувати щось нове. А воно ж так не робе.
З «Брудними грошима» та біда, що в них Річі намагається схрестити звичний йому комедійний кримінал з масштабністю блокбастера у дусі пригод Джеймса Бонда. Оці зйомки згори, всілякі краєвиди від пустелі до океану, загальні плани сяючого Мангеттена (з дбайливим титром «Нью-Йорк»), фіксація на коктейлях, що їх у першій половині фільму готує собі Рейчел, – увесь їх рецепт розписаний у тих-таки титрах, але до чого це – Флемінг його знає.
Зате штампів ціла купа. Головний лиходій має сидіти на краю басейна, в компанії моделей у купальниках, з сигарою і склянкою міцного бухла. Хороші хлопці мають усе передбачити заздалегідь і бути куленепробивними. Погані хлопці мають мерти як мухи. А хороші в перервах між стрільбами мають перекидатися скупими маскулінними жартами. Єдиний з хороших, хто героїчно загине, буде чорношкірий.
А в сумі виходить щось допіру вторинне, і надто, навіть для Річі, просте. З невиразними характерами – що особливо помітно з Рейчел, котра весь фільм або супить брови, або віддає накази. Яка вона людина, чим іще окрім грізного вигляду цікава – дізнатися не судилося.
Тож який результат? Трюкові сцени ефектні. Сюжет місцями захопливий. Жарти інколи таки смішні. Згаяти півтори години, не особливо напружуючись – підійде. А можна згаяти й інакше.
Читайте такожТаємниці великої ріки: «Тиха повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука