«Київ іде на компроміси, щоб адаптувати свою риторику і дипломатію до специфіки нової команди у Вашингтоні»
Катерино, як еволюціонували українсько-американські відносини за п'ять років? Якими вони є станом на 2026 рік?
В України були підстави втомитись від підходу адміністрації Байдена в тому сенсі, що вона не виправдовувала всіх очікувань. Між Україною і Сполученими Штатами бували розбіжності між баченням повномасштабного вторгнення Росії.
Зрозуміло, що ми друзі і партнери, — ця рамка існувала станом на 2022 рік. Але ми побачили, що для США нормально керуватися власними інтересами, які перетинаються, але не тотожні українським.
Ми це побачили емпірично. Там, де Україні треба було вистояти, Україну підтримували, щоб вона не впала. Це була і геополітична, і стратегічна, і безпекова історія для адміністрації Байдена. Але це не була історія про перемогу України так, як її визначали в Києві. Я була свідком цих процесів у Вашингтоні. Мені було зрозуміло, звідки ця взаємна фрустрація. Станом на 2024 рік комунікація між командами була вже досить важкою.
Ця фрустрація між Києвом і Вашингтоном наросла й конвертувалась у завищені очікування щодо зміни президента. Було сподівання, що вона, можливо, буде Україні на краще. Принаймні, не буде непевного підходу, який влучно окреслили журналісти, характеризуючи Джейка Саллівана, тодішнього радника Байдена з нацбезпеки: мовляв, нам весь час кажуть «ні», а потім усе ж таки «так», але запізно й недостатньо.
Сподівались, що буде рішучість. Адже Трамп рішучий, він може Путіну сказати все, як є, прямим текстом. Те, що відбулося у лютому 2025 року, стало холодним душем не тільки для України, а й для європейців.
Відтоді ми вчимося краще розуміти одне одного. Десь Київ іде на компроміси, щоб адаптувати свою риторику і дипломатію до специфіки нової команди у Вашингтоні.
Динаміка відносин з американцями з 2025 року вплинула на відносини між Україною та ЄС: це мобілізувало європейців. Я погоджуюся з тими експертами з трансатлантичної і європейської безпеки, які кажуть, що справжній дзвінок, який почули європейці, стався не у 2022 році, а у 2025-му, коли вони відчули себе на самоті.
Там, де ми є сьогодні, порівняно з лютим 2025 року, — це покращення. Розбіжності у прочитанні того, що є національний інтерес для Сполучених Штатів і для України, є великими, але наші бачення достатньо сильно перетинаються, щоб не втрачати ані оптимізму, ані можливості досягати українських дипломатичних цілей.
Як у США ухвалюють рішення щодо України? Переважає емоційний компонент, персональна позиція президента Дональда Трампа, чи враховують аналітику? Чи впливає на ці рішення позиція Росії й ставлення до неї, чи все-таки Україна стає більш суб'єктною і Сполучені Штати розглядають її у фокусі ресурсів та можливостей, які дадуть можливість не продовжувати велику війну в Європі?
Я б розділила ці питання на дві частини: інституційну і персональну.
Зрозуміло, що історія з Трампом — персональна. Вона складна, емоційно забарвлена його ірраціональною симпатією до Путіна. Це чинник, із яким треба працювати.
З іншого боку, його непередбачуваність багато хто визначає як перевагу навіть у відносинах із Путіним. Пам'ятаймо, що весь 2025 рік був фактично грою між російською й українською дипломатичними командами, щоб перекинути м'яч на поле опонента, наче гарячу картоплину. Обидві намагались не виглядати стороною, яка зриває переговори, й не розлютити Трампа. Те, що російська дипломатія теж грає в цю гру, говорить, що вони все ж таки його побоюються. В нього є важелі впливу для того, щоб ці побоювання були небезпідставними.
Покращення комунікації з Києвом, із Зеленським — це також наслідок поваги Трампа до сили. Його електорат теж поважає силу і здатність українців звитяжно триматись в асиметричному протистоянні.
Якщо ж говорити про інституційний рівень, то команда Трампа написала дві стратегії: нацбезпекову й оборонну. З них зрозуміло, що Росія сприймається не як загроза, а як інструмент досягнення інтересів Сполучених Штатів, зокрема на китайському напрямку, який є пріоритетним. Україна там майже не згадується прямо, а здебільшого фігурує імпліцитно: що Україну треба підтримати, щоб вона вистояла й не впала.
Відбувається переоцінка того, чим є національний інтерес США порівняно з тим, як його бачила команда Байдена, яка будувала ліберальний світ. Ця команда, принаймні у стратегічному баченні, бачить світ як протистояння великих гравців.
Читайте такожDrone Deal між Україною та США: Як українські технології можуть масштабувати спроможності ССО США
Те, що це не об'єктивно, що не можна забезпечити першість Сполучених Штатів у світі й навіть «зробити Америку знову великою», якщо зруйнувати порядок, на якому побудоване її лідерство, — для України і є стартовою позицією в розмові.
Емоційний компонент динамічний, але набагато кращий, ніж був. Що ж до інституційної частини, то треба говорити і про третього гравця — Європейський Союз.
«Переважна більшість американського електорату вважає, що з Росією треба поводитися значно жорсткіше»
За попередніх каденцій голос американського Конгресу міг збалансовувати емоції, персоніфіковану геополітику лідерів Білого дому, а зараз він не є таким гучним. Чи бачите перспективи, що після проміжних виборів до Конгресу ситуація для нас покращиться і перемовини пожвавішають?
Перемовини загальмували два чинники: з одного боку — іранська кампанія, з іншого — те, що не було прогресу між командами, бо жодна зі сторін не готова поступатися своєю позицією. В України — відмова від здачі своїх суверенних територій, в Росії — вимога отримати Донецьку область і контролювати Запорізьку АЕС.
Я взагалі повернулася б до переговорної рамки як такої, що заклала підвалини неефективності. Не можна розраховувати, що сторони домовляться між собою, а Сполучені Штати будуть нейтральним медіатором, і так можна від Росії чогось добитися. Це з самого початку хибна рамка.
Виникає питання, чи після Ормузької протоки, після зрушень, зокрема досягнень української армії в ударах вглиб Росії, позиція США може змінитись? Чи готова Америка не бути медіатором, а тиснути на Росію? Це єдиний шлях до того, щоб ці переговори перестали бути «дипломатичним танго смерті», де кожна сторона намагається просто уникнути загрози.
Якщо говорити про чинник виборів, то в Конгресі на рівні Республіканської партії високий запит на жорсткішу позицію щодо Росії. Більшість і республіканського, і демократичного електорату вважає, що з Росією треба поводитися значно жорсткіше. Власне, як із загрозою.
Велика відмінність є в прочитанні командою Трампа і командою Байдена ролі України в цій загрозі. Для Трампа Україна, принаймні донедавна, була проблемою, якої потрібно позбутися, щоб нормалізувати відносини з Росією. А команда Байдена бачила Україну як інструмент послаблення Росії.
Чи прийде Трамп емпіричним шляхом до розуміння, що Україна є партнером у досягненні національних інтересів США, — оце питання. Я би все ж таки не виділяла вибори в Конгрес як чинник, який його в цьому переконає.
«Упередженість до України — часто просто індикатор партійної лояльності в Республіканській партії»
Після зустрічі Великої сімки держсекретар США Марко Рубіо та міністр оборони Піт Геґсет робили позитивні заяви щодо України, хоча цілий рік вони виглядали налаштованими проти нас. Як правильно використати добре ставлення керівництва США до України для розвитку взаємовідносин?
Варто повернутися до часів Байдена, коли, на жаль, Демократична партія, вже втрачаючи владу, заклала для України міну, зафіксувавши українське питання в демократичному порядку денному.
Упередженість до України — це часто просто індикатор партійної лояльності у Республіканській партії, особливо в команді Трампа. Зрозуміло, що не всі республіканці повністю поділяють зовнішню політику Трампа, але в Конгресі проти президента не йдуть. Причини прагматичні: і сенатори, і конгресмени знають, що можна висунути проти них у їхньому окрузі кандидата, якого підтримує Трамп, і тоді їм гарантована поразка. Тому ситуація сенситивна. Я не впевнена, що це може радикально змінитися після виборів.
Мені здається, що стратегічно доцільніше працювати на те, щоб позбутися фіксації України в демократичному порядку денному. Є ризик, що демократи під час виборчої кампанії знову будуть качати це питання як власне. Це Україні зараз зовсім не потрібно.
Об'єктивно українське питання відповідає стратегічному національному інтересу США. На жаль, через політичну поляризацію ця оптика була викривлена. Наприклад, Геґсет як найбільш виражений опонент України сприймає її крізь призму того, що демократи все робили не так — отже, нам потрібно все зробити навпаки. Тому Україну варто вивести з політичної поляризації на мейнстримний трек і змінити її сприйняття.
Я думаю, що за допомогою європейських партнерів ми вже це робимо. Це треба робити ще тонше. Не боятися працювати з тими силами навколо Трампа, які не те що упереджені, а просто не розуміють. Там, де можна будувати комунікацію.
Читайте такожУроки американської незалежності за 250 років і місце України в ній
Ще одне зовнішнє спостереження: в українській політичній культурі є певна чутливість до провокативної риторики, особливо в тому, що стосується Росії. Легко закенселити когось у Сполучених Штатах як неадекватного через якісь коментарі, які насправді ця людина не мала на увазі як антиукраїнські. Оскільки це наша потреба і наш інтерес, потрібно зробити крок назад і подивитися, з ким ми все ж таки можемо працювати в цій команді, навіть якщо є неприємний досвід стосунків.
«Логіка політичної кон'юнктури буде застосовуватися до гарантій безпеки щодо України»
Чи можемо ми розраховувати на безпекові гарантії США у контексті мирних угод? Наскільки ґрунтовними і послідовними вони можуть бути? Чи варто очікувати затвердження таких гарантій американським Конгресом? І чи взагалі триває дискусія в американському політикумі щодо цього?
Стримування будується на двох чинниках — credibility і capability, тобто довірі до чинників стримування і, власне, спроможності. Спроможність у Сполучених Штатів до стримування Росії є, а от довіра до здатності її застосувати у критичний момент зараз низька, зокрема в Європі.
Як показують опитування, європейці розуміють, що потрібно розраховувати на себе більше, ніж будь-коли. Така динаміка простежується і в опитуваннях про те, чи є США партнером, нейтральним актором чи, можливо, навіть опонентом. Відбувається посилення недовіри або підваження довіри. Для України ця динаміка теж справедлива.
Це все повертає нас до того, чи бачать росіяни гарантії безпеки з боку Сполучених Штатів як такі, які насправді будуть застосовані. Щодо спроможності питань немає, а от щодо реальності застосування їх дуже багато.
Тому, коли ми обговорюємо ратифікацію і гарантій мирної угоди в Конгресі за принципом п'ятої статті Північноатлантичного договору, я завжди кажу: як її учасники Альянсу визначать, так вона і буде застосовуватися.
Станом на 2023–2024 роки, коли адміністрація Байдена жорстко протистояла вступу України до НАТО, наводили аргумент, що п'яту статтю не можна звузити, бо тоді НАТО взагалі втратить свою силу стримування. Якщо Україна вступає в Альянс і в неї не закритий територіальний конфлікт із Росією, це автоматично тригерить п'яту статтю. Якщо зробити виняток і сказати, що до частини території України ця стаття не буде застосовуватися, це підважує Альянс.
Така логіка політичної кон'юнктури застосовується і до гарантій безпеки щодо України, до того, що може бути прописано на папері. Тобто буде політична кон'юнктура, і її будуть застосовувати відповідно до інтересу й політичної волі того, хто ухвалюватиме рішення в Білому домі.
Моє основне застереження щодо ратифікації: без позиції президента Конгрес такі серйозні рішення не ухвалює. Зараз важко протягнути через Конгрес будь-яке рішення, якому всерйоз опонує Білий дім. З іншого боку, навіть якщо така ратифікація відбудеться, будь-яка зміна оцінок, потепління між Москвою і Вашингтоном може переграти цю ратифіковану угоду.
Читайте такожЯрослав Грицак: «Україна показала, що Путін не страшний. Але Європа злякалася Трампа»
Тому, повертаючись до питання гарантій безпеки: основне — щоб ця спроможність і довіра до стримування не залежали або мінімально залежали від зовнішніх чинників.
Потрібно нарощувати власну українську спроможність у співпраці з партнерами, для яких безпекове питання важливе так само, як для України. З іншого боку, потрібно розвивати оборонний сектор, налагоджувати співпрацю з європейськими партнерами.
Я не виключаю, що інституційне закріплення співпраці зі Сполученими Штатами на рівні оборонного сектору може також нас посилити.
Політична воля оцінювати ситуацію з Росією як екзистенційну загрозу для себе географічно обмежена в Європі. У Сполучених Штатах її немає. Тому нема простого розв’язання проблеми.
Дональд Трамп наближається до середини своєї каденції. В кінці каденцій президенти здебільшого не ухвалюють кардинальних стратегічних рішень, адже наступник може їх скасувати. Чого нам очікувати від цього періоду, знаючи, що американські виробники зброї підтримують республіканців?
Я думаю, що сили навколо Трампа, умовно кажучи, команда Джей Ді Венса чи команда Марко Рубіо, якщо бачать свою перспективу балотування, розуміють, що з Трампом потрібно буде взаємодіяти, як зі стихією, яку треба використати у власних інтересах.
За цим буде цікаво спостерігати. Ми поки що не знаємо, хто балотуватиметься.
Інше питання, хто це фінансуватиме. Хто віддасть свій голос обранцю Трампа, а хто буде намагатися робити самостійний вибір, якщо, умовно кажучи, Трамп вкаже на Венса, а Рубіо все ще балотуватиметься.
Зрозуміло, що будуть праймеріз, але чи може Україна зі своїми оборонними альянсами якось у це гратися? Можливо, але я б не робила на це великої ставки.
«Мейнстримний погляд у вашингтонській аналітичній спільноті — що не можна провокувати прямого зіткнення з Росією»
Американські аналітичні центри все-таки недооцінювали Росію й дивилися на неї у давній парадигмі великої держави, проти якої альянси менших нібито не будуть ефективними. Простежувався й сентимент, нібито Росія має ексклюзивні права у нашому регіоні. Чи змінюється це ставлення в аналітичних колах?
Є аналітичні центри, які з самого початку повномасштабного вторгнення зайняли проукраїнську позицію і називали Росію загрозою. Російська стратегічна культура — це культура нульової суми, а не win-win, тому розраховувати на компроміси і діалог не варто, на Росію треба тиснути. Такі підходи існують, і є аналітичні центри, які їх просувають. Але вони зазвичай отримують ярлик української адвокації.
«Справжня аналітика» притаманна аналітичним центрам, які утримуються від такої риторики і тяжіють до більш нейтральної позиції, що Росія — це важливий гравець, який нікуди ніколи не дінеться, тож для Сполучених Штатів небезпечно й невигідно аж надто її антагонізувати.
Мейнстримний погляд у вашингтонській аналітичній спільноті — що не можна провокувати прямого зіткнення з Росією. Можливо, вона вже не така сильна, але точно найбільша за територією, потужна ресурсно і важлива на китайському напрямку. А він є номером один у зовнішньополітичних пріоритетах США.
Коли українці кажуть, що ідеальним сценарієм була б деімперіалізація Росії, то перший контраргумент, який ми чуємо у Вашингтоні, — що це не на користь американському інтересу. Китай забере собі половину російських ресурсів, і хто від цього виграє? Це прагматична, емоційно незабарвлена розмова.
Коли йдеться про українську оптику, про те, як недооцінили здатність України вистояти в цій війні, слід враховувати, що занепокоєння країн Балтії і Східної Європи щодо Росії завжди маргіналізували. Зараз, коли Фінляндія і Швеція вступили в НАТО, лобі скандинавських і балтійських держав посилилось за рахунок голосів Західної Європи.
Це все у Вашингтоні завжди сприймалося як вузька регіональна рамка. Тоді як у глобальному баченні знищення Росії чи пряме зіткнення з нею не в інтересах США.
До того ж умовний західний русофоб закінчується на двох питаннях. Перше — питання російської ядерної кнопки, з якою вони ніколи не знають, що робити. Друге — це умовні «хороші росіяни». Мовляв, ми не можемо закенселити 140 мільйонів людей і не будемо відвертатись від тих, хто приїжджає і хоче з нами говорити про демократичну Росію, навіть якщо це відірвана від реальності ілюзія.
Вони не готові пушити сценарії, які припускають ядерну відповідь Росії. Багато хто, наприклад, у Східній Європі каже: «Та вони цього не зроблять». В Україні ми теж кажемо: «Та вони на це не підуть». Аналітики, а надто американські бюрократи не розглядають таке припущення серйозно. Якщо є хоча б 1% імовірності, вони не будуть із цим гратися. Ставлення до ризиків у Західній Європі, у Вашингтоні, у Східній Європі та Україні зовсім різне.
Наскільки активнішими стали росіяни у лобіюванні своїх інтересів у США за каденції Дональда Трампа?
Із 2022 року постійно відбувалися акції протесту навпроти російського посольства, ходити з російським прапором у Вашингтоні було непристойно. Хоча є хокеїст вашингтонської команди Овєчкін (Олександр Овечкін — гравець клубу Washington Capitals, — Ред.) , і навіть у 2022 році я зустрічала людей в одязі з його іменем, які не бачили ніякої суперечності в цьому. Тобто не було розуміння того, що таке Росія і який її вплив, зокрема «м'яка сила». Навіть тоді був простір для пояснювальної роботи з боку України і її друзів.
Читайте такожСергій Кислиця: «Російські військові виявилися кращими переговорниками, ніж дипломати»
Зрозуміло, що росіяни діють, коли хоч десь можуть поставити ногу в двері. Далі йде дипломатія через спорт, через дискредитацію України чи просто перетягування фінансового ресурсу і політичної уваги. Це все було ще до 2025 року.
З 2025 року, коли політична атмосфера змінилася, був момент, коли українці почувались некомфортно. На щастя, він тривав недовго, впродовж лютого-березня, коли були спекуляції щодо того, що українцям можуть припинити тимчасовий захист і почнуть їх висилати. Це був час, коли було незрозуміло, з яким прапором менш комфортно ходити по Вашингтону, принаймні по адміністративній його частині.
Добре, що це швидко минуло, але росіяни видихнули, і це помітно: посольство активніше працює, акцій протесту біля нього не так багато, повернулися дипломати, приїжджав Кіріл Дмітрієв (перемовник Путіна, керівник Російського фонду прямих інвестицій, — ред.) Це все сигналізує, що нам потрібно інтенсивніше працювати над просуванням антиросійського порядку денного у прийнятних для американців межах.
«Ключ до європейської безпеки зараз у в Києві»
Політика ізоляціонізму США, зменшення присутності в Європі, — це відповідь на запит суспільства чи все-таки політика, запропонована Трампом?
Були об'єктивні причини. Наростання невдоволення так званими вічними війнами. Запитання, чому наші хлопці гинуть в Іраку, в Афганістані, скільки ми будемо платити за європейську безпеку, чому європейці нічого не роблять?.. Невдоволення було і серед лівих лібералів, і серед правих кіл. Трамп загорнув це все у правильну риторику. Він, як і будь-який популіст, добре прочитав запит своєї аудиторії й запакував меседжі, які їй резонують. Його підхід, що ми нікому нічого не винні і всі нам повинні оплачувати будь-яку нашу інвестицію, резонує його виборцю.
Ізоляціонізм — другорядний чинник порівняно з фокусом на внутрішню політику. І на гаманець, адже виборці Трампа переважно вважали, що Демократична партія тринькає їхні гроші. Зараз ми бачимо, що економічна ситуація лише ускладнилась.
Опитування показують, що американці хочуть першості, лідерства. Неможливо бути лідером і при цьому повністю згорнути свою міжнародну присутність.
Наскільки міцнішою стала позиція Європи, яка змогла сказати «ні» Трампу на початку його каденції, коли відбулися зустрічі в Білому домі за участі лідерів європейських держав на противагу зустрічі американського президента на Алясці з Путіним? Почали модернізуватися оборонні стратегії держав ЄС, Генсек НАТО їздив до Вашингтона, і рівень підтримки України посилився.
Це питання ролі, яку США й команда Трампа відводять Європі в порядку денному.
Є, скажімо так, більш мейнстримний погляд на рівні середньої ланки бюрократії, інституцій і еліт. Там є тяглість і розуміння, що трансатлантичний зв'язок — це стратегічна інвестиція США ще з 50-х років. І просто викинути це все було б недалекоглядно. Тому підтримувати цей зв’язок важливо, просто треба донести європейцям, що вони мають більше вкладати у цю співпрацю.
Інший погляд, озвучений віцепрезидентом Джей Ді Венсом у Мюнхені, — це ідеологічна опозиція. Умовно кажучи, ви надто ліберальні для нас. Ми у вас вбачаємо продовження наших політичних опонентів, сказати б, філію Демократичної партії в Брюсселі. Нам таке не подобається. Ви або змінюйтеся, або ми не будемо з вами працювати, а працюватимемо лише з тими, кого вважатимемо ідеологічними союзниками. Відповідно, наша військова підтримка і присутність нашої армії буде саме там, де ми бачимо ідеологічну сумісність.
Третій підхід — те, що ми бачимо на практиці від Трампа, — це певний мікс. Він хоче дружити, йому подобається, щоб його приймали у Версалі, проводили екскурсію, щоб його на рівні державного візиту приймав король Великої Британії. Він не готовий від цього відмовитись остаточно і їздити тільки в Пекін і Москву. Але він так само й не бачить у Європі ідеологічного союзника. Це більш прагматичний погляд.
Читайте такожДрони у Москві, Донбас та нова рамка переговорів
Чи переконають його європейці, що вони хороші, надійні? Іранська кампанія, навпаки, трішки це підважила розбіжностями щодо надання повітряного простору, баз тощо. Однак зараз бачимо деяку відлигу. Не гарантовано, що ця траєкторія буде постійною.
Саміт НАТО в Гаазі минулого року і цьогорічний в Анкарі демонструють, що Штати не йдуть із НАТО і поки що не збираються, але згортають свою присутність. Фактично вся дипломатична робота навколо Гаазького саміту була про те, щоб Трамп не зробив ніякої різкої заяви на кшталт заяви його заступника в Мюнхені. Тобто перемога полягала в тому, що нічого не змінилося.
Трампа переконали, що його дипломатичним досягненням була згода держав Альянсу збільшити оборонні витрати до 5% ВВП до 2035 року. В Анкарі йшлося про імплементацію цих 5%. Тобто все фокусується навколо того, щоб Штати, якщо вже і будуть іти, йшли повільно, без різких рухів, щоб дати Європі час на адаптацію.
Зараз я бачу велику стратегічну вразливість Європи, бо за всіма оцінками, якби Штати пішли завтра, європейці не готові були б заповнити безпековий вакуум щонайменше п'ять років. План збільшення інвестицій в оборонний сектор ReArm Europe намічений на 2030 рік, але реалістичним є його виконання до 2035 року.
Те, що європейці в принципі почали грати власну геополітичну гру, — це позитивна динаміка. Однак я не впевнена, що у Вашингтоні це інтерпретують як силу. Поширені більш ідеологічні інтерпретації: мовляв, вони у своїй ліберальній рамці живуть в іншій реальності, і краще спілкуватися з тими, хто оперує більш прагматичними геополітичними термінами.
Коли в Україну прибуде американський посол? Це тенденція у зовнішній політиці США у регіоні чи стосується лише України?
Я думаю, все-таки український випадок окремий. Я б бачила в цьому тяглість із 2019 року. На це варто дивитися не лише з погляду Білого дому та Банкової, а й з погляду Держдепу: наскільки очолити місію в Києві є стратегічно небезпечно для кар'єри. З 2025 року це стало політично сенситивним питанням. Має бути збіг бажання і готовності кандидата, готовності адміністрації його призначити, розуміння регіону. Пул тих, хто готовий і може адекватно робити цю невдячну роботу, невеликий. Людина, яка приїде восени, відповідає цим критеріям. Я чула позитивні оцінки.
Вся історія з попередніми відкликаннями чи відставками ілюструє, наскільки це некомфортна посада. Це навіть не прояв браку уваги до України. На рівні американської бюрократії поляризація бачення українського питання, його фіксація в демократичній рамці зіграла негативну роль. Це фактично партійне питання.
На кінець розмови хочу додати трохи оптимізму. Якщо повернутися до того, що в американсько-українських відносинах є сталим, то це розуміння, що роль лідерства Сполучених Штатів — і глобального, і регіонального, — неможлива без посилення своєї присутності в Європі, а ключ до європейської безпеки нині в Києві.