Незалежність — це лише початок, а не кульмінація боротьби
Перш ніж колонії задумали відокремитися від Великобританії, минуло понад десятиліття наростання протиріч. Колонії звикли до фактичної автономії від Лондона: торговці обходили обмеження метрополії, землевласники освоювали західні території, а місцеві асамблеї самостійно вирішували внутрішні питання. Перелом стався після Семирічної війни 1756–1763 років, яку в американській історіографії називають війною з французами й індіанцями: перемога виснажила британську казну, і парламент відповів новими податками, обмеженнями торгівлі й забороною колоністам переселятися за Аппалачі. Колоніальна еліта, яка звикла до режиму вигідного недотримання правил, сприйняла ці кроки як зраду попереднього статус-кво.
Навіть після того, як збройний конфлікт почався (перші постріли під Лексінгтоном і Конкордом пролунали 19 квітня 1775 року), до проголошення незалежності минув ще цілий рік. Другий континентальний конгрес спершу намагався домовитися з короною, і лише після остаточного провалу перемовин 13 колоній наважилися на рішучий розрив.
Сама ж Декларація незалежності 4 липня 1776 року стала де-факто документом наміру. Між підписанням і остаточною перемогою у Війні за незалежність минуло ще сім років виснажливої боротьби. Армія Джорджа Вашингтона рідко перевищувала 20 тисяч бійців, тоді як регулярна британська армія, попри меншу загальну чисельність, близько 42 тис., переважала вишколом і дисципліною. Перемога стала можливою завдяки наполегливості, готовності переглядати тактику і здатності утримувати коаліцію впродовж років, коли остаточний результат залишався невизначеним.
Завершення воєнних дій не розв'язало питання державного устрою. Слабкий центральний уряд, за статтями Конфедерації, не міг ні збирати податки, ні утримувати армію, а штати конфліктували між собою так, що нова країна опинилася під загрозою. Лише 1787 року, після гострих суперечок між великими й малими штатами (розв'язали їх через Коннектикутський компроміс), ухвалили Конституцію — документ, який і сьогодні, два з половиною століття по тому, залишається чинним фундаментом американської державності. Тобто шлях від декларації намірів до стабільної інституційної системи зайняв понад одинадцять років.
Джордж Вашингтон: відмова від трону як акт державотворення
Одне з найважливіших, проте часто недооцінених рішень в історії американської незалежності — особиста позиція Джорджа Вашингтона щодо влади. Призначений Другим континентальним конгресом у травні 1775 року головнокомандувачем революційної армії, плантатор з Вірджинії здобув серед сучасників репутацію американського Цинцинната — на честь римського державного діяча, який, отримавши диктаторські повноваження для захисту республіки, добровільно відмовився від них, коли виконав завдання.
Ця паралель виявилася пророчою. Наприкінці війни, коли армія була практично некерованою через невиплачену плату, а частина офіцерів розглядала можливість військового тиску на Конгрес або навіть військового правління на чолі з Вашингтоном, генерал особисто з'явився на зборах офіцерів і переконав відмовитися від цього шляху.
Невдовзі після цього, у грудні 1783 року, Вашингтон добровільно склав повноваження головнокомандувача перед Конгресом у Аннаполісі, що сучасники вважають одним з найважливіших у формуванні американської політичної культури. Король Великої Британії Георг III, за свідченнями, заявив, що Вашингтон стане «найбільшою людиною свого часу», якщо справді відмовиться від влади, маючи змогу утримати її.
Цей принцип Вашингтон підтвердив двічі, спочатку погодившись стати першим президентом США у 1789 році не як монарх, а як виборний і підзвітний інституціям керівник, а потім у 1796 році, коли відмовився від третього президентського терміну, хоча Конституція тоді не встановлювала жодних обмежень кількості термінів. Цим він заклав неписану традицію мирної передачі влади, яка протрималася понад століття до прийняття XXII поправки.
Америка показала, що довговічність нових державних інституцій залежить від готовності їхніх засновників обмежувати власну владу заради системи стримувань і противаг, яку вони ж створюють. Конституція 1787 року, що розділила владу між законодавчою, виконавчою та судовою гілками, спрацювала саме тому, що перші носії виконавчої влади погодилися підпорядковуватися їй.
Коли перемоги здобувають до зіткнень на полі бою
Декларація незалежності виконувала не лише символічну, а насамперед дипломатичну функцію: вона мала повідомити іноземним державам, що утворюється новий суверенний суб'єкт, з яким можна укладати союзи. Без формального проголошення незалежності Франція не могла відкрито підтримати американців — вступила б у відкритий конфлікт з Британією як та, що підтримує заколот у чужій державі.
Конгрес усвідомлював важливість зовнішньої підтримки, що ще до остаточного розриву з короною створив Комітет з таємного листування для перемовин з іноземними урядами. Головну роль у цих перемовинах відіграв Бенджамін Франклін, відряджений до Парижа. Французький міністр закордонних справ граф де Верженн був готовий послаблювати Британську імперію опосередковано через позики й постачання, але утримувався від відкритого союзу, доки колоністи не довели свою боєздатність. Лише після перемоги американців у битві під Саратогою 17 жовтня 1777 року Верженн вирішив, що час відкрито втрутитися. Франко-американський союзний договір 1778 року перетворив внутрішній конфлікт у Британській імперії на повномасштабну міжнародну війну: 1779 року до Франції приєдналася Іспанія, а Нідерланди визнали офіційно й підтримали фінансово.
Тому американський кейс доводить, що міжнародна підтримка не виникає автоматично зі самого факту проголошення незалежності — її здобувають через демонстрацію спроможності боротися й через наполегливу дипломатичну роботу. Показово й те, що до американської справи долучилися добровольці з Європи, вісімнадцятирічний Маркіз де Лафаєт, польський військовий інженер Тадеуш Костюшко, прусський генерал Вільгельм фон Штойбен, чия участь стала додатковим каналом міжнародної легітимації нової держави.
Цінності визначають боротьбу за незалежність
Декларація 1776 року стверджувала, що «всі люди створені рівними» і наділені невідчужуваними правами на життя, свободу та прагнення до щастя. У 1776 році ці слова були ідеалом, далеким від реальності, а не описом стану справ, адже рабство залишалося легальним і поширеним інститутом, а під час укладання Конституції 1787 року південні штати наполягли на «компромісі трьох п'ятих», за яким рабів враховували у представництві лише частково. Ця суперечність між проголошеними принципами й інституційною практикою згодом стане однією з головних причин Громадянської війни.
Місце України: як принципи 1776 року відлунюють сьогодні між Києвом і Вашингтоном
Ідеали природних прав і народного суверенітету, сформульовані в 1776 році, давно вийшли за межі американського досвіду й стали універсальною політичною мовою. Сьогодні нею розмовляє і Україна, не в останню чергу і саме тому Америка впізнала в українській боротьбі власну засадничу історію. Співавтор цього тексту Павло Унгурян уже багато років взаємодіє з американським релігійним і консервативним середовищем, організовує молитовні сніданки в Україні та США. Від перших тижнів великої війни він зблизька бачив, як змінювалося американське ставлення до України. Українсько-американські відносини після початку повномасштабного вторгнення можна умовно поділити на декілька етапів.
Перший етап: миттєва солідарність. Навесні 2022 року близько 90 % американського суспільства підтримували Україну. Причин три. Агресія Росії була абсолютно неспровокованою й непорівнянною за масштабом — найбільшою в Європі від часів Другої світової.
У політичному ДНК Америки загалом глибокий потяг до свободи: обидва слова в англійській мові freedom і liberty, що позначають свободу, — це спільний код і республіканців, і демократів, від Техасу до гірських штатів, і не випадково ювілейний проєкт Білого дому названо саме Freedom 250. Нарешті, зіграв і календар: це була середина політичного циклу, поза дражливим передвиборчим часом, коли будь-яке питання ризикує стати вододілом внутрішньої політики.
Реакція вимірювалася не тижнями, а годинами. Волонтери летіли на кордони, американські церкви й релігійні організації миттєво акумулювали ресурси й розгортали гуманітарні місії — від Білого дому до найменших громад, від демократів до республіканців. Мережі особистих стосунків, які Унгурян вибудовував майже два десятиліття, спрацювали тоді, коли ще не діяли звичні механізми: посольство евакуювали, безпекових гарантій не було.
Серед перших до України приїхали 48-й віцепрезидент США Майк Пенс — на Львівщину, разом з гуманітарною місією Samaritan's Purse Франкліна Ґрема; сенатор від Монтани Стів Дейнз, який дістався столичного регіону церковними логістичними маршрутами щойно відновленими потягами; згодом сенатор-республіканець Ліндсі Ґрем з колегою по Сенату демократом Річардом Блюменталем.
Показово, що спершу поїхали республіканці, приєдналися демократи, зокрема лідерка більшості Ненсі Пелосі, згодом приїхала перша леді Джилл Байден, лідер республіканців у Сенаті Мітч Макконнелл. Усі ці візити й коментарі американських політиків після візитів до України де-факто тиснули (позитивно для України) на Держдеп у повноцінній підтримці й поверненні посольства, і саме цей тиск конвертувався у практичні голосування — програму лендлізу та перший пакет допомоги на 40 млрд доларів.
Навіть те, що лендліз не став великою та помітною стратегією допомоги Україні від США, є другорядним, адже спочатку це був емоційний момент для України й сигнал Америки для Росії, оскільки це було не одноосібне рішення Адміністрації, а воля народу через голосування обраних представників у Конгресі.
Другий етап: турбулентність і тиха дипломатія. Проміжні вибори 2022 року й крихка республіканська більшість усього в декілька голосів відкрили довгий період нерівного ставлення. Справедливо стверджувати, що в частині Республіканській партії сформувався кластер, не готовий до беззастережної підтримки; водночас і на ультралівому фланзі близько 30 конгресменів-демократів звернулися до президента Байдена з вимогою припинити допомогу й домовитися з Москвою, хоча згодом лист відкликали.
Внутрішня політика почала диктувати темп: відставка спікера Кевіна Маккарті, майже десяток невдалих спроб обрати нового — аж поки восени 2023-го спікером не став на той момент не надто публічний конгресмен з Луїзіани Майк Джонсон, юрист, який до політики захищав релігійні права громад Південної баптистської конвенції.
Саме тоді вирішальну роль відіграла тиха, закрита робота. Від жовтня 2023-го до квітня 2024-го зі спікером Джонсоном відбулося щонайменше вісім зустрічей у різних форматах, зокрема під час Українського тижня у Вашингтоні в лютому 2024-го за участю лідерів українських протестантських конфесій. Перелом настав на тлі трагедії.
У ніч проти 2 березня 2024 року російський ударний дрон влучив у багатоповерхівку в Одесі — загинули 12 людей, серед них і 31-річна Анна Гайдаржи та її чотиримісячний син Тимофій. Анна була донькою Миколи Сідака, пастора Одеської Пересипської церкви євангельських християн-баптистів.
Згодом вдалося потрапити на руїни, зафіксувати наслідки й надіслати відзнятий матеріал тим американським політикам, з якими вже налагодили особистий контакт у Вашингтоні.
Ситуація склалася так, що години розмов зі спікером Джонсоном і його дружиною Келлі, поїздка до США вцілілого члена родини й масований іранський удар по Ізраїлю поєдналися в один аргумент: ті самі технології, що випробовують проти України, невдовзі б'ють і по союзниках США.
Джонсон вийшов до преси з посиланням на слова Рейгана про те, що політик має робити не популярне, а правильне — і поставив на голосування одразу три пакети: для України, Ізраїлю й Тайваню. 20 квітня 2024 року Палата представників 311 голосами проти 112 ухвалила Ukraine Security Supplemental Appropriations Act, заблокований майже на вісім місяців пакет обсягом майже 61 млрд доларів. Свою роль відіграли і посольство, і президент Зеленський, і три Майки: голови профільних комітетів Майкл Маккол, Майк Тернер і Майк Роджерс, а також сенатори Дейнз, Ленкфорд, Вікер, Макконнелл; але спусковим гачком стала емоційно-ціннісна прив'язка, донесена українською релігійною спільнотою.
Третій етап: прагматизм і повернення до цінностей. Друга адміністрація Дональда Трампа почалася із завищених очікувань, зокрема й обіцянки завершити війну за добу. Та швидко зіткнулася з реальністю: спроби знайти економічне підґрунтя, щоб примиритися з Росією; залучення нестандартних переговірників, прямі розмови з Москвою; тиск на Київ, аби поступився; а потім різкий негатив до Кремля після безрезультатного саміту на Алясці. Це нестабільний етап, але з ясною тенденцією: більшість суспільства й істеблішменту схиляється до підтримки України й жорсткого негативу до Росії. Унгурян наголошує на принциповому: для Кремля це не прагматична, а ідеологічно-релігійна війна на знищення — недарма Всесвітній російський народний собор відкрито назвав її священною. Отже, суто прагматичними механізмами такий режим не спинити, а Україна лише перша перепона на його шляху.
У цій рамці й слід читати нещодавно ухвалений Палатою представників Ukraine Support Act, за який віддано 226 голосів проти 195, фактично перший прийнятий законодавчий акт з часу виборів до Конгресу 2024-го, тобто формально під час другої каденції Трампа на підтримку України. Спрацювали об'єктивні чинники, зокрема: українська стійкість на фронті, яка на п'ятому році війни знову викликає повагу; наростає роздратування Росією через її зв'язки з Іраном і поглиблену співпрацю з Китаєм; бракує результатів обраної моделі дипломатії, символом чого стала зустріч в Анкориджі.
Водночас й американський контекст розширили суб'єктивні чинники, як-от поступовий поворот частини MAGA-виборців у бік України, адже минуло майже півтора року від окремого треку з питання релігійної свободи (перша поправка до Конституції), поштовхом до якого став російський удар по баптистській церкві. Дві річниці цього року — 250 років американської незалежності й 35 років української — нагадують, що, як сказано в Декларації про незалежність США, цінності, такі як життя, свобода, прагнення до свободи, підтверджують, що історія про свободу — вона загалом єдина.
God bless America.
God bless Ukraine.