«Ми перші, хто веде повномасштабну війну без військової цензури»
— Павле, навіть не з 2014 року, а з часу повномасштабного вторгнення наша війна вже триває довше, ніж Перша світова. Як сьогодні почуваються ті, хто воює в Силах оборони від початку? Якими є основні виклики для людей, на яких тримається наше військо?
Я, до речі, не знаю, наскільки нас багато. Колись почув, що добровольців 2022 року набагато менше, ніж ми очікуємо. Можливо, тому зараз Міністерство оборони й заговорило про демобілізацію добровольців. Перша хвиля — хлопці й дівчата, які служили за контрактом із 2014 до 2021 року і в яких контракти після початку повномасштабної стали безстроковими. Друга хвиля — це добровольці 2022 року.
Я чув цифри, які мене переконали в тому, що, можливо, за політичної волі демобілізація могла б бути реальною. У війську ми — вже давно не той становий хребет, на якому все тримається. Звісно, що люди, які найдовше в армії, — носії найбільшої експертизи. І в цьому сенсі армія їх усе одно потребуватиме, але все ж.
Коли ми говоримо про стан суспільства і стан людей у Збройних силах, на мою думку, наша країна, попри всі негаразди й приводи для критики, тримається непогано.
Наша війна триває вже довше, ніж Перша світова, яка зруйнувала чотири імперії: Німецьку, Австро-Угорську, Російську й Османську.
Нагадаю сценарій, за яким впала Російська імперія. Якщо перекладати його на наші реалії і намагатися проводити паралелі, то руйнування виглядало б приблизно так: під суспільним тиском Зеленський іде з посади президента, влада переходить до Стефанчука, той оголошує вибори на осінь, у цей момент з-за кордону повертається якийсь колективний Шарій і Арестович, які програють вибори, але захоплюють владу.
Якщо у вас опис такого сценарію викликає усмішку, то можете зрозуміти, як виглядав Жовтневий переворот у Росії з погляду його сучасників.
Саме тому, що в нас такий сценарій викликає усмішку, я вважаю, що ми непогано тримаємося і зберігаємо здоровий глузд, а не розколюємося, не починаємо один одного жерти, як це відбулося в імперіях наприкінці Першої світової.
Читайте такожБалотування дипломатів, сіра зона окупованих територій і м’яка люстрація. Якими будуть вибори для українців за кордоном
— У часи Першої й Другої світових не було соцмереж, де часом правдива інформація трансформується у жорсткі, трагічні меми, які, втім, впливають на суспільні настрої. У чому особливості цієї війни? У чому наша інноваційність?
Я інколи розмірковую над тим, у чому ми піонери з погляду ведення повномасштабної війни, в якій відбувається зіткнення двох кадрових армійських структур, а не кадрова армія воює проти партизанів. Ми — піонери відразу в кількох галузях, і я зараз навіть не про дрони.
Ми, наприклад, — перша держаа, яка веде повномасштабну війну в умовах соціальних мереж. Вони зробили тиху революцію: класичні медіа позбулися статусу монопольного посередника між тими, хто виробляє контент, і тими, хто його споживає. Якщо в 1980–1990-ті роки ви хотіли комусь щось сказати, то повинні були йти в редакцію газети, радіостанції, телеканалу і переконувати, що ваша думка має право на існування і ви повинні отримати доступ до мікрофона або до шпальти. Інтернет подарував нам можливість спілкуватися з аудиторією напряму, оминаючи інституційних посередників.
Інтернет також дав фрикам можливість шукати собі однодумців і об'єднуватись у великі групи. Якби в 1970-ті роки ви були переконані, що земля пласка, NASA бреше, навколо самі лицеміри тощо, то почувалися б, напевно, одинаком. Сьогодні ж завдяки соціальним мережам прихильники теорії пласкої землі можуть шукати однодумців, створювати величезні групи й навіть політичний запит, на який надходитиме політична пропозиція. Менеджмент суспільної поведінки став легшим, зокрема й для нашого ворога, тому що соціальні мережі дають чудовий привід впливати на суспільну думку.
Крім того, раніше всі повномасштабні війни відбувалися в умовах воєнної цензури. Якби ми були в окопах Першої світової, то всі листи, які ми надсилали нашим рідним, читала б військова цензура. Листи, які наші рідні надсилають нам, теж би читала військова цензура. Єдиним джерелом інформації для нас була би паперова газета, яку, безумовно, редагує або пише військова цензура. Так само і під час Другої світової, хіба що радіостанції додалися.
Ми перші, хто веде повномасштабну війну без військової цензури. Саме тому, до речі, я інколи думаю про те, що в умовах відсутності будь-якої цензури єдине, що нам залишається, — це самоцензура.
— Як боротися з корупцією під час війни?
Корупція — це справді величезна проблема для будь-якої держави. У 2014 році, після перемоги Революції гідності, в українського суспільства був величезний запит саме на боротьбу з корупцією, з реаліями, якими були просякнуті всі сфери державної влади. Донори вкладалися в розбудову недержавних антикорупційних інституцій, громадського сектору, а потім він лобіював створення державних інституцій, які б боролися з корупцією.
Війна показала нам, що є й інші треки, які загрожують нашій країні, не похідні від корупції. Боротьба тільки з корупцією не зменшує ризики від них. Це, зокрема, якість управління у Збройних силах — проблема, що не пов'язана з корупцією і не розв’язується боротьбою з нею.
Так само є й адміністративна дисфункція, управлінський параліч, коли держава не може втілити рішення, які вже ухвалила, через брак людей. Оскільки державна служба не є популярним варіантом кар'єри, там бракує людей. Також частина проблем — у законодавстві, бо є суперечливі норми або обтяжливі процедури контролю.
У 2022 році ми зіштовхнулися з усім цим, коли російське вторгнення змушувало багатьох ухвалювати швидкі рішення, інколи в обхід звичайних процедур, на рівні влади окремих міст чи областей. Саме тоді, я думаю, і прийшло розуміння, що управлінський параліч як нездатність держави реагувати на зміну обставин у критичні моменти, тобто під час епідемії, стихійного лиха або вторгнення, здатен загрожувати державі так само, як корупція.
Читайте також«Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна. Уривок із книги
— Часто люди доброї волі, які хочуть, щоб держава діяла якісно й корупції не було, говорять різними мовами, і тоді виникають непорозуміння. Наприклад, голова Комітету з питань антикорупції Верховної Ради попереднього скликання Єгор Соболєв, каже, що вже будучи військовослужбовцем, він обмінював людей на дрони. Якби він це питання розв’язував лише через призму процедур, бойове завдання не було б виконане. Чому війна — це не сліпе дотримання правил, а значною мірою креативність, імпровізація?
Я хочу наголосити, що Збройні сили живуть за статутами. Кожен статут — це закон. Його приймає Верховна Рада, і саме вона здатна вносити у нього зміни.
Статути в деяких моментах — це просто переписані українською мовою радянські нормативні документи, які були не адаптовані до війни ще в 2014 році, тим більше — у 2022 і вже точно — у 2026 році. Якщо ти хочеш бути ефективним командиром, тобі, безумовно, доводиться порушувати вимоги статутів. Інакше твій підрозділ не переживе умов бойових дій.
Це в чомусь римується з викликами перед держслужбовцями. Адже якщо ваше законодавство не адаптоване до сучасності, викликів воєнного часу, ви теж будете на роздоріжжі: або не порушувати жодних нормативних документів і нічого не робити, або, якщо ви щось зробите, до вас може прийти перевірка, яка оголосить вас порушником і корупціонером.
У Збройних силах я бачу це постійно. Ми змушені або порушувати, або не помічати порушень, або вдавати, що дотримуємося вимог армійського законодавства.
— Чи є добрим рішенням просто закривати на це очі, чи, можливо, слід переписувати статути під умови воєнного часу?
Це здатна робити тільки вертикаль. Міністерство оборони може ініціювати процес адаптації статутів до сучасності. Чи є зараз, коли воно фактично є Міністерством війни, час переписувати статути? Не знаю.
Чи хотілося б мені цього? Безумовно, так.
«ВЛК потрібно пофіксити»
— Новий міністр оборони Михайло Федоров працює вже пів року. Міністерство оголосило про плани трансформації в Силах оборони, які стосуються кадрового потенціалу, мобілізації, строків служби. Як вам ці ініціативи, і що про них кажуть військові, з якими ви працюєте?
Це краще, ніж було, тому що статус-кво взагалі не пропонував жодної прогнозованості в долі військовослужбовця, який підписує контракт або мобілізується. Однак мені здається, є кілька історій, які треба допрацювати.
Є сильні сторони. Це, наприклад, полегшення повернення з СЗЧ: без батальйонів резерву, без потрапляння відразу в штурмові полки. Багато бригад у меню доступні для хлопців, які пішли в СЗЧ, і процедура цифровізована. Це — переможенька-переможенька.
Друге — це ідея дозволити військовослужбовцям переводитися раз на рік у межах корпусу без погодження командира. Не знаю, як це працюватиме, але це теж збільшення свободи військовослужбовця. Адже багато хто йшов у СЗЧ, бо не міг перевестися від свого командира, якщо з ним псувалися стосунки.
Щодо контрактів головна дискусія, за якою я спостерігав у соцмережах, походила від ветеранів, людей, які служать чотири з половиною та більше років, ще з часів Операції Об'єднаних сил. У них виникло відчуття, що ветеранам обнуляють період, який вони вже відслужили, і пропонують разом з усіма підписувати дворічний контракт. Це несправедливо.
Потім із комунікації, зокрема міністра, стало зрозуміло, що для ветеранів перших хвиль розглядають можливість демобілізації з осені цього року. Якщо це станеться і ветерани перших хвиль зможуть повернутись додому в форматі почесної демобілізації, тоді я перший скажу, що реформа вдалася.
Якщо ж повториться ситуація 2024 року, коли в армії обіцяли терміни служби, а врешті цю тему взагалі перестали обговорювати, це буде потужний заряд фрустрації, якого армія зараз точно не потребує.
Читайте такожМарія Кучеренко, дослідниця російських еліт і спецслужб: «В Росії немає окремих воєн. Їй потрібне все і всюди»
— Однак заяви, що це не стосується офіцерів і людей з управлінським досвідом, напевно, теж фруструють?
Так. Якщо офіцерам не гарантуватимуть демобілізації, це призведе до того, що сержанти відмовлятимуться від офіцерських посад.
Коли підрозділ масштабується, рота стає батальйоном, то часто ваші взводні стають вашими ротними, вчорашні сержанти стають молодшими лейтенантами і починають керувати взводами тощо. Але якщо посада офіцера означатиме зменшення прав і свобод, зокрема права на почесну демобілізацію, переконати сержанта вдягнути офіцерські погони стане складніше.
— Чи допоможуть обіцяні високооплачувані контракти залучати іноземців у штурмові війська?
Ми — батальйон БПЛА, тому для нас нічого не змінилося. Те, що в нас може отримувати боєць, як було 120 тисяч гривень на піку, так і залишилось.
Додаткові виплати йдуть саме піхоті, яка несе найбільший тягар цієї війни, яка перебуває в найбільш некомфортних умовах на цій війні, і штурмовим та ударним підрозділам. Я можу припустити, що суттєве збільшення для піхотних посад може допомогти залучити іноземців.
— Чи є у вас свої навчальні центри?
У нас — ні, але у багатьох бригад і корпусів є. Мені важко говорити про підрозділи, в яких я не був. Однак про деякі навчальні центри на базі окремих корпусів чув дуже хороше.
Я перетинався, наприклад, із людьми, які під проводом інструкторів «Азову» і Третьої штурмової проходили навчання в Десні. Там давали крутий курс базової загальної військової підготовки. Але на той момент це був радше виняток. Якщо таку практику масштабувати, від цього б усі лише виграли.
Люди, які потрапляють сьогодні у військо, дуже різні. У переважній більшості це відбувається після зустрічі з військовослужбовцями територіальних центрів комплектування, тобто не через власне рішення людини, а через обставини, які призвели до цієї зустрічі.
— Які елементи мобілізації, на вашу думку, працюють погано?
Є кілька моментів мобілізації, які мене категорично не влаштовують.
По-перше, це ВЛК, яка на автоматі всім мобілізованим ставить повну придатність. Потім до тебе приходить ця людина, ти починаєш дізнаватися, що з нею не так, і виявляється, що в неї нескінченна кількість хронічних хвороб. Вона після БЗВП потрапляє в підрозділ, одразу лягає в лікарню, і ти можеш не бачити її наступні десять місяців. Державним коштом, коштом Збройних сил людина лікує всі свої хронічні хвороби, на лікування яких у неї раніше не було грошей. Оскільки людина зайшла з папірцем про повну придатність, ці хронічні хвороби стають набутими під час проходження військової служби. І держава зобов'язана лікувати їх і приводити людину до стану повністю придатної.
У нас так було в 2025 році. Нам прислали Юру 52 років, і я жодного разу його не бачив. Він прийшов у підрозділ після БЗВП і відразу потрапив у лікарню, а потім перевівся кудись у тилову резервну роту, тому що в нього був артроз у запущеній стадії.
ВЛК, яка відправляє у військо непридатних людей, роблячи їх придатними, — це величезна проблема, тому що в армійських трюмах накопичується купа води. Це баласт, який тягне нас на дно. Проходження ВЛК під час мобілізації має бути якісним.
Зі свого боку ВЛК не хоче ставити обмежену придатність або непридатність, тому що після цього до них приходить ДБР із питаннями:
— Ви, напевно, взяли хабар і поставили людині непридатність?
— Він ін'єкційний наркоман.
— Нічого не знаємо, будемо вас перевіряти.
ВЛК потрібно пофіксити. Не треба брати в армію людей, які стають не частиною розв'язання проблеми, а проблемою.
Я думаю, що коли людина заходить в армію не через власне рішення, а через зустріч із ТЦК, якщо в неї буде можливість підписати дворічний контракт і спрогнозувати своє майбутнє, це буде полегшенням.
У книзі Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу» йдеться, що найскладніше в концтаборі було працювати з новоприбулими, тому що не було терміну перебування в концтаборі. Людей потрібно було налаштувати на те, що, попри непрогнозованість майбутнього ти повинен знайти в собі сили перебудуватися.
Нові контракти повертають певну прогнозованість. Мені б хотілося у це вірити. Побачимо, як це працюватиме.
Я наводжу цю думку Франкла як приклад того, що невизначеність і непрогнозованість власного майбутнього виснажує.
Раніше нам казали, що всі служитимуть до перемоги і про жодну демобілізацію навіть потенційно немає сенсу розмірковувати. Через це, на мою думку, стало більше випадків СЗЧ, особливо серед ветеранів.
Читайте такожОлександр Фацевич: «Ми будемо проводити заходи з розшуку ухилянтів разом з ТЦК і СП. Це потрібно для держави»
«Багато хто сприймає наше посилення як своє послаблення»
— В українському суспільстві знов спостерігається моральне піднесення. В соцмережах і медіа бачимо розмови мало не про повернення Криму вже завтра. Це піднесення нагадує настрій перед великим контрнаступом 2023 року, після якого сталося глибоке емоційне падіння. Як зберігати стійкість і працювати з очікуваннями, щоб не бути розчарованим?
Тоді піднесення перед контрнаступом відбулося не через контрнаступ, а через результати 2022 року. У 2022 році українська армія вибила ворога з Київщини, Сумщини і Чернігівщини, звільнила острів Зміїний, провела Харківський контрнаступ і наприкінці року звільнила Херсон. Внаслідок усіх цих перемог і успіхів української армії якраз і відбулося піднесення, з яким ми увійшли в зиму. І навіть перша воєнна зима минула доволі легко, попри численні руйнування інфраструктури. Саме тим визначалися настрої початку весни 2023 року.
На мою думку, значна частина суспільства очікувала, що з перемогою Дональда Трампа війна закінчиться, як він обіцяв. Немає нічого більш руйнівного, ніж фрустрація від очікувань, які не збулися. Коли стало зрозуміло, що, по-перше, Трамп не може закінчити цю війну, а по-друге, він грає не за нас, сталася певна фрустрація. Виникли страхи про те, як ми будемо воювати без нашого головного геополітичного партнера.
Читайте такожЯк Трамп став Трампом. Дитячі травми, страх мікробів і нарцисизм
Що мене здивувало? Кілька тижнів тому Болгарія заявила, що не постачатиме Україні зброю. І що? Ми взагалі не помітили цієї новини. У 2022, 2023, 2024 роках будь-яка новина, що нам хтось щось дає, викликала фантастичне піднесення. Будь-яка новина, що якась країна після зміни уряду викреслює саму себе з переліку донорів українського війська, спричиняла паніку. Зараз, у 2026 році, Болгарія каже, що нічого не постачатиме Україні, а Болгарія — це велика військова потуга, військово-промисловий комплекс там неабиякий. Що робить українське суспільство? Не помічає.
На мій погляд, півтора року, які минули з часу перемоги Дональда Трампа, привчили нас, що ми в багатьох напрямках стали військово-промислово суверенними. Ми можемо не залежати в усьому від наших партнерів, а багато речей робимо самотужки. Якби мені хтось сказав це в 2022 році, коли ми цілком залежали від партнерів — не тільки від старлінків і розвідданих, а за всіма позиціями — я б не повірив. Ось 2026 рік — подивіться самі.
— Які технології кардинально змінили поле бою?
Через зміну поля бою ми, безумовно, залежимо від розвідданих, від старлінків.
Однак коли кажуть про якісь геймченджери нашої війни, я вважаю, що їх було три: Starlink, FPV і Mavic. Не літаки і не танки. Ми залежимо від американських партнерів, безумовно, в ракетах для збиття балістики. Але на полі бою 90% втрат нашого ворога — через дрони, а не через артилерію великих калібрів.
Все інше сумарно, крім дронів, вбиває до 2,5 тисяч росіян на місяць. У той час як дрони виносять 30 тисяч. Це суттєва зміна, яка, напевно, і дозволяє нам не звертати уваги на новину, що Болгарія припинить військову допомогу Україні.
— Чи помічаєте ви, що Україна, стаючи «залізним дикобразом», здатним повноцінно бити ворога, захищати свій суверенітет і цілісність, набуваючи самозарадності, справляє і зворотний ефект на партнерів, найближчих сусідів? Чи ризикуємо ми отримати менший рівень їхньої політичної підтримки?
Безумовно, але тут є одна особливість. Коли ми дивимося зсередини України на Україну, нам здається, що ми такі маленькі, а поруч величезна Росія. Спробуйте подивитись на Україну очима словака. Візьміть мапу Європи, подивіться на розмір Словаччини й на розмір України.
Україна в рази більша. І тепер вона не тільки в рази більша, але й в рази озброєніша. Взагалі єдина на континенті, крім Росії, хто вміє воювати. І це в умовах, коли від Європи відвернулася найбільша армія світу. Найбільша армія континенту зараз в України.
Якби ми були слабкими, десь в умовному 2008, 2009, 2010 році, повірте, ми б могли перейменувати всі наші підрозділи на честь героїв УПА. Ніхто б цього не помічав.
Сьогодні ми не звертаємо увагу, скажімо, на Монголію і на тексти гурту The Hu, які кажуть, що звичайний монгол забув батька Чингісхана, як погано, що він взагалі більше не хоче скакати по степу, а коли ми були сильними і могутніми, це було прекрасно. Ніхто не звертає на це уваги, тому що ніхто не відчуває в Монголії потугу, здатну загрожувати сусідам.
Ми раптом перетворились на силу, яка для багатьох є незрозумілою. Багато хто сприймає наше посилення як своє послаблення. І, безумовно, зараз ми стикаємося з відгомоном цих пересторог наших сусідів. Але це початок трансформації, які відбуваються з нами через війну.
Читайте такожЕксперт з кібербезпеки Єгор Аушев: «Коли росіяни не зможуть бити ракетами, вони почнуть активніше діяти в кіберпросторі»
— Нам варто будувати нові альянси з тими, хто відчуває загроженість? Розвивати політику добросусідства?
Ми ще не знаємо, яким буде агрегатний стан української держави після того, як війна закінчиться чи стане на паузу. Тому що можливими є два дуже різні сценарії.
Величезною мірою наше майбутнє залежатиме від того, як Україна й українці сприйматимуть сценарій закінчення війни: як поразку чи як перемогу. Це дві різні країни: Україна, в якій українці сприйматимуть сценарій закінчення війни як переможний, і Україна, в якій українці сприйматимуть сценарій закінчення війни як поразку.
Я пропоную не говорити про кордони 1991 року, тому що, на жаль, у нас немає зараз ресурсів, щоб впевнено казати, що цей варіант у нас на столі. Але якщо, припустімо, українська армія зробить неможливе й остаточно зупинить російську армію, та не зможе просуватися вперед ніде, фронт просто стане нездоланною перепоною для росіян, і в якийсь момент ми, наприклад, вийдемо на сценарій заморозки по лінії фронту, коли війна стане на паузу, бажано з якимись гарантіями її неповторення.
Якщо враховувати баланс сил на момент початку війни, — що ми були андердогом, а не чемпіоном, Давидом, а не Голіафом, — то в цілому в України й українців будуть усі права вважати цей сценарій перемогою. Росія вторглась не для того, щоб захопити Бахмут і Маріуполь. Вона вторглася, щоб захопити Україну й або перетворити нас на щось на кшталт Білорусі, або просто включити всі українські області в склад російської держави, як вона це робить з українським Сходом і Півднем. Якщо її завданням було нас знищити, то це означатиме, що ми непогано зруйнували цей план.
— Чому майбутнє України залежить від сприйняття перемоги?
Перемога — це класна інклюзивна парасолька. Під нею знайдеться місце всім: тим, хто воював, і тим, хто волонтерив, тим, хто донатив і тим, хто став переселенцем. Ми будемо Україною з певним піднесеним самовідчуттям.
Ми будемо вдячні нашим партнерам, які не дали нам програти в 2022 році, які постачали нам боєприпаси і зброю, коли вона була такою потрібною. Ми будемо країною, в якої з'явиться ще одне державне свято, і яка буде пишатися тим, що вона перемогла найбільшу ядерну країну на планеті.
І все буде інакше, якщо Україна вважатиме сценарій закінчення війни поразкою. Поразка призводить до масової фрустрації в суспільстві. Всі звинувачують усіх. Армія звинувачує тил, що він недостатньо допомагав. Тил звинувачує армію, що вона погано воювала. Всі звинувачують тих, хто поїхав із країни, що вони не долучилися і через них ми опинилися в тій точці, де ми опинилися. Генерали звинувачують політиків, політики звинувачують генералів. Національна ідентичність слабшає, бо асоціюється з поразкою. Натомість посилюються регіональні або міські ідентичності й так далі. Ми перетворюємося на країну тотальної фрустрації і тотальної ворожнечі.
Я переконаний, що якщо Росія не зможе нас перемогти на полі бою, вона вкладатиметься в цей сценарій. Вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що вона перемогла.
«Суспільству потрібно буде подолати свого внутрішнього ксенофоба»
— Чому для нашого суспільного розвитку необхідно вдало пройти процес реінтеграції військових?
Доля військових і їхньої інтеграції теж залежатиме від того, як країна сприйматиме сценарій закінчення війни. Якщо мені в кожному коментарі цивільні писатимуть, що ми все програли, бо ви не вийшли на кордон 1991 року, а Росія досі існує на мапі, я сприйматиму, напевно, це трохи нервово. Якщо хтось хоче кордон 1991 року, я можу дати його чи її телефон рекрутеру свого батальйону. Приходьте до нас разом писати умови миру.
Якщо Україна вважатиме сценарій закінчення війни переможним, то ставлення до ветеранів буде шанобливим.
Читайте такожКонституція для покоління війни. Чи є в Основному Законі місце для ветеранів?
Інтеграція ветеранів — це лише частково новий для України досвід, тому що він був після АТО/ООС. Однак зараз ветеранів буде відчутно більше. Ми побачимо це, можливо, вже цього року, якщо обіцянка влади справдиться і почнуть відпускати хлопців і дівчат, які почали служити до 2022 року. Як вони повертаються? З чим вони стикаються в тилу? Шо їх тригерить, а що не тригерить? Як суспільство реагує на їхнє повернення?
Я завжди кажу, що не стільки ветерани повинні готуватися до суспільства, скільки суспільство до ветеранів. Суспільству потрібно буде подолати свого внутрішнього ксенофоба, щоб він не провокував конфлікти. У суспільство цивільних повертаються люди з військовим досвідом, які виглядають трохи інакше, говорять трохи інакше, є носіями іншого досвіду.
З погляду етології — науки, яка досліджує як вроджені інстинкти, так і набутий досвід, — ми від природи трішечки ксенофоби, тому що сприймаємо іншу групу як чуже плем'я, яке приходить на нашу територію і може бути джерелом загрози. У природі нормально бути ксенофобом. Щоб подолати ксенофобію, потрібно докласти зусиль.
— Як ви, уродженець Криму, реагуєте на успішні українські атаки проти ворожої інфраструктури на півострові?
Кажуть, що в центрі циклона, коли навколо вирує вітер і зриває дахи з будівель, панує найбільш тиша, нічого не відбувається. Крим довгий час був таким центром. Навколо панував хаос, війна і так далі з 2014 року, а його це не торкалося.
Напевно, емоції приблизно такі самі, коли я дивлюся на відео прильотів у Донецьк.
— Чи вважаєте, що десакралізація Криму, яку проводять Збройні сили, має значення не лише в аспекті інфраструктурного ослаблення ворога, але й деморалізує росіян?
Крим, на відміну від Донецька й Луганська, на російській ментальній мапі є. Він, до речі, до 2014 року не дуже був на українській ментальній мапі, але завжди був на російській.
Коли ми б'ємо по Донецьку і знищуємо військові об'єкти там, то росіяни не дуже занурюються в тему, не реагують. Навряд чи в когось із них тьохкає, коли йдеться про Авдіївку або Покровськ. Вони навряд чи знайдуть ці міста на мапі. А от Крим завжди був вмурований в російський імперський міф: Аджимушкайські каменярні, дві оборони Севастополя, Бахчисарайський фонтан, Лівадійський палац та інші сакральні для імперської самосвідомості об'єкти. Коли прилітає в Крим, я думаю, це помітніше для росіян за будь-які наші удари по окупованій частині Запорізької, Луганської чи Донецької областей.
Читайте такожСтратегія виснаження. Чому Крим став головною точкою докладання зусиль літньої кампанії СОУ
Коли Путін почав повномасштабну війну, він втратив для себе Крим. Він же раніше любив туди приїжджати, а тепер не може цього зробити. Єдиним способом потрапити на півострів ще до наших ударів по Криму був автомобільний кортеж через Керченський міст. Путін навряд чи вдасться до такої складної логістики.
Якби завтра російська армія або російська влада оголосила, що «СВО» закінчена і ми повертаємо територію окупованого Запоріжжя або Донецьк українцям, напевно, більшість російського суспільства не звернула б на це уваги. А ось повернення українських прапорів у Крим вони помітили б. Тому, на мою думку, історія про прильоти в Крим — це те, що потрапляє в фокус уваги пересічного російського громадянина.
— Кілька місяців тому ви писали, що в повоєнній Україні може перемогти «партія ухилянтів». Ви змінили свою думку за цей час?
Мені здається, що цей текст став заручником тлумачень, тому що всі сприйняли «партію ухилянтів» трохи буквально — як політичну партію, а я радше мав на увазі середовище.
У нас є середовище людей, які обрали не служити в армії й ухилятися від конституційного обов'язку за будь-яку ціну. Це середовище доволі численне: кілька мільйонів людей. За прихильність цих людей борються різні політики, блогери, лідери громадської думки.
Це не означає, що таке середовище може інституціоналізуватися саме на ідеї ухилянтства. Навряд чи ці люди будуть колись об'єднуватись навколо ухилянтської ідентичності, але досвід проживання війни у статусі ухилянта змінює їхню оптику. Вони звертають увагу на політиків, які говорять приємні для них речі, й після війни можуть когось із цих політиків підтримати.
— Сподіваюся, що більшість громадян підходитимуть до свого політичного вибору в повоєнний час як до екзистенційного. Водночас є й небезпека замість цього шукати винних і всередині країни, і серед партнерів, зациклюватись на власних вузьких інтересах, коли бачимо лише права, а не беремо на себе особисто жодних обов'язків.
Це логіка «нам винні» й «ми повинні». Ми повинні змінюватися, щоб ставати сильнішими, ми повинні боротися з корупцією, щоб держава не коштувала нам занадто дорого. Ми повинні реформуватися, щоб стати частиною Європейського Союзу
Чи нам винні? Нам винні за те, що ми захистили європейський континент. Нам винні за те, що ми зазнали найбільших втрат, що саме українські чоловіки й жінки жертвували власним життям для захисту наших сусідів і так далі. Конкуренція буде між цими двома платформами: «ми повинні» і «нам винні».