Владико, що таке нинішня війна з точки зору Божої волі, Божого провидіння?
Будь-яка війна починається з брехні. Будь-яка війна — це зло і бажання прибрати до рук те, що не належить загарбнику. Інколи війна призводить до геноциду, але в будь-якому разі від неї найбільше потерпають бідні, жінки й діти. Війна, яку розпочав наш північний сусід, позначена всім цим лукавством і — хоч як це прикро констатувати — участю московської церкви. Очільники цієї церкви використовують викривлене богослов’я, щоб війну не тільки виправдати, але й підсилити.
Сотні православних богословів засудили концепцію «русского мира» як єретичну. Те саме зробили англіканська й католицька Церкви, різного роду екуменічні інституції (екуменізм — це рух за об'єднання християнських церков, — Ред.), а покійний Папа Франциск закликав патріарха Кирила не бути вівтарною прислугою Путіна. Бо немає і не може бути жодного виправдання масових вбивств і злочинів проти людяності, які скоює Росія.
Але Господь покарає призвідників і учасників цих злочинів?
Господь є справедливий суддя. Він винагороджує добро і карає зло. Як виглядатиме така кара — не мені про це судити. Я лише сповідую цей базовий катехитичний принцип (катехизм — посібник з християнської віри, який пояснює основні правила і закони релігії, — Ред.).
Чи може бути російсько-українська війна бути карою і нам? За те, що в кінці Другої світової українці, звільнивши свої території, брали участь в окупації земель сходу Європи, за Будапешт 1956 року, за «празьку весну» 1968-му, за Афганістан? Словом, за участь у побудові російської / радянської імперії, у її каральних операціях та поширення гегемонії там, де це тільки було можливо?
Ні. Господь так не діє. Крім того, я впевнений, що незначна частка українців, які входили до складу Червоної армії, брали участь у таких операціях із власної волі. Ще жива пам'ять, зокрема, тих, хто був в Афганістані. Гадаю, такі люди засвідчать: ніхто з українців не хотів брати участь у цій війні, вони були до цього примушені. Я категорично відкидаю таку постановку питання і таку логіку. Це надто спрощений погляд на Божу кару, він аж ніяк не віддзеркалює те, як «працює» Господь….
Читайте такожМирослав Маринович: «Нинішній картонковий протест, на відміну від минулорічного, не зумів вчасно зупинитися»
Цього року Україна святкуватиме 35-річчя відновлення державності. Яку трансформацію ми пройшли за ці роки?
Важливо усвідомлювати, наскільки Україна змінилася на краще. Зустрічаючись на початку навчального року зі студентами, я завжди вражений їхньою свідомістю, розкутістю та свободою. Вони мають не задавлене почуття гідності. Звичайно, ще лишаються певні «родові травми», але покоління, яке зазнало радянського рабства, поступово йде з активного життя. Його місце заступають нащадки, які виходять на майдани — від Революції на граніті та Помаранчевої до Євромайдану. І аж до фронту, де вже це нове покоління захищає Богом дану гідність та нашу державу. Захищає, не жаліючи свого життя…
Водночас це те покоління, яке отримало вищий рівень побутового комфорту. Краще житло, кращі продукти, кращу медицину… А зростання матеріального добробуту не завжди йде пліч-о-пліч із моральним поступом. Попри значний прогрес, чимало проблем залишаються. А серед них — і наявність корупції, і продажність судів, і недостатній правовий захист. Гадаю, про все це українці знають краще, ніж розповідає єпископ з Америки (всміхається). На додачу до всього Україна стикається і з глобальними викликами: кризою сім’ї, демографічною кризою, тобто неготовністю молодих людей ставати подружжям, народжувати і виховувати дітей. І тут я не моралізую, бо розумію, наскільки складні чинники за цим стоять. Є також проблема відчуження у стосунках, атомізація суспільства, людська самотність…
Це пов’язане з новою інформаційною ерою, яка породила штучний інтелект та безліч можливостей впливати на людей і маніпулювати ними?
Так, безумовно. Віртуалізація нашого життя заміняє спільну трапезу або романтичну пісню спілкуванням на відстані — через соціальні мережі чи інші засоби. Все це дається взнаки. І викладачі, з якими я спілкуюсь, відчувають виклики, пов’язані зі штучним інтелектом. Молодим людям дедалі важче опанувати текст, надіслати листа чи висловитися без допомоги ШІ. Тож викликів перед нашим соціумом не бракує, причому деякі є суто українськими, а деякі — глобальними.
Читайте такожВолодимир Єрмоленко: «Якщо Європа не буде на висоті технологічної революції, то стане колонією нових імперій»
Та я вірю у краще. Бо ці виклики ми проходимо на тлі титанічної боротьби за майбутнє нашої країни, до якої залучена й наша молодь. Господь благословляє ці зусилля і цю жертву. Важливо лише, аби ті, хто не бере безпосередню участь у боротьбі, а просто стоїть поруч, не змарнували ці зусилля. І щоб над нашим внутрішнім суспільним життям не запанувала зневіра.
Багато хто віддає життя за Україну, але багато хто й ухиляється від служби в армії, та ще й виправдовує небажання служити релігійними переконаннями. Як бути з тим, що суспільство неодностайне у боротьбі за Україну?
Контингент тих, хто щиро — саме з релігійних переконань — відмовляється від збройного служіння, є окремим і досить обмеженим. Статистично він ролі не відіграє. Інша річ, якщо хтось використовує релігію як кон’юнктурну причину для ухилянства. Бажання служити ніколи не було і не є загальним, і так у будь-якому служінні, не лише в армії. Герої завжди у меншості.
Ще є такий бік проблеми: існують певні методології захисту країни, які у нас протягом десятиліть були занедбані. Надто довго нам була властива певна ейфорія та наївність. У 1991 році на території України перебували 800 тисяч військових, а у 2014-му їх за статистикою, яку я чув, лишалося 50 тисяч (офіційно чисельність ЗСУ на той час становила близько 170 тисяч, — Ред.). Керівництво держави, та й соціум у цілому не уявляли всієї небезпеки з боку Росії, тож і не готувалися до неї. Особовий склад збройних сил не був готовий, суспільство не відпрацьовувало методи спротиву. Хоча саме наше геополітичне положення повинно було б тримати українців у постійному тонусі. А також розуміння того, що загарбницький імператив рухає не тільки президентом Росії, а й ширшими верствами її населення.
Якщо наші герої, як ви кажете, в меншості, то як ми виграємо війну?
Метафізичних гарантій перемоги не існує. Але програти війну ми не можемо. Українці тримаються напрочуд. Втомлені, виснажені, але тримаються. Бо розуміють, що російська окупація означатиме геноцид. І це показала Буча та всі інші місця, де загарбники чинили воєнні злочини. Тож можемо казати, що знищення нашого народу з боку керівників Росії та її солдат є твердим і непохитним наміром.
Читайте такожМикола Рябчук: «Помилка влади, що у 2022 році не оголосила про загальну військову службу. Бо мобілізованими мали бути всі»
Тому повторю: програти ми не можемо, мусимо виграти. Інше питання, що означає «виграти»? Тут не так просто дати відповідь. Ця війна триватиме і завершиться ще, мабуть, нескоро. Йтиме вона у гарячій чи холодній фазі, але процес буде тривалим. Росія лишається останньою з європейських модерних імперій. Усі інші вже розпалися, включно із найбільшою — британською. Франція, Іспанія та Португалія також «відпустили» свої колонії та покаялися за їхнє загарбання.
Розпад імперії досить часто ставався тоді, коли менший або слабший народ повставав проти сильнішого і перемагав через свою екзистенційну мотивацію, тобто коли народ розумів, що не зможе зберегти свою гідність, якщо залишатиметься частиною імперії. Так було з колоніями в Африці, Азії, Південній Америці… В очах багатьох зовнішніх спостерігачів Росія не виглядає імперією, бо не має колоній за морем. Але це не змінює того факту, що Росія інтегрувала до свого складу підневільні народи, розширюючись по суші. І сьогодні вона має до ста етнічних груп, але їхня приналежність до Росії не є історично зумовленою, тому все ще може змінитися.
Тобто Росія може розпастися?
Я вважаю, що російський модерний колоніальний проєкт є приреченим. Так само, як приреченими були і є більшість інших імперських проєктів. Зараз уже тяжко уявити, щоб Алжир став знову колонією Франції або Перу — колонією Іспанії. Так само й Україна дає зрозуміти Росії, що більше не належатиме до її складу.
Як нам підтримати віру у перемогу, а також й віру в Бога, адже ворог атакує щодня й щоночі, а балістичні ракети, які на нас летять, збивати просто нічим? Лягаючи спати, ми не знаємо, чи прокинемося, а з цим тяжко жити.
Читайте такожЯрослав Грицак: «Україна показала, що Путін не страшний. Але Європа злякалася Трампа»
Це складне питання, і спрощеної відповіді на нього не існує. Ми часто уявляємо віру як концепт, як ідею: ось я вірю в Бога, і такою є моя дійсність. Але віра ширша за це, вона є феноменом взаємодії, стосунків, відносин… Ми віримо, бо ми любимо, і ми любимо, бо ми оточені взаєминами.
Коли в мої думки вкрадається зневіра, коли я не можу збагнути, як мені вийти з обставин, над якими я не маю контролю, для мене важливо братися за справу, пов’язану з навколишніми. Тож як нам зміцнити свою віру? Моя скромна порада: допомогти комусь, до когось простягнути руку. Подзвонити, провідати, дізнатися про людину, яка потребує підтримки і, можливо, перебуває на самоті. Принести одяг, приготувати їжу… Такі прості дії рятують українців від зневіри вже дванадцять років поспіль. Бо віра зростає в солідарності, а в ізоляції вона маліє. Поки ми тримаємось разом, ворог роду людського, який нашіптує нам зневіру і знеохоту, не має сили над нами.
А як ви оцінюєте позиції світу? Він солідарний з нами? Так, світ допомагає. Так, він надає зброю. Але переважно невчасно і недостатньо. Тому складається прикре враження, що коаліція Росії з Китаєм, Іраном та Північною Кореєю сильніша за ту демократичну коаліцію західного світу, яка покликана сприяти нашій перемозі.
Тоталітарні коаліції та режими часто можуть бути більш рішучими. Тому їхні дії є більш зосередженими та ефективними — принаймні, на певний період часу. Хоча якщо говорити про довшу перспективу, то тут у таких коаліціях закладена міна сповільненої дії, адже вони нехтують Божим законом. Демократичні країни — повільніші, там багато часу, енергії та ресурсів витрачають на пошук консенсусів. Особливо якщо йдеться про внесок у війну, яку ведуть інші народи.
Сьогодні демократичні країни переживають не найкращі часи. Там популярності набирають, скажімо так, адвокати тоталітаризму. Нам також треба пам’ятати, що зараз у світі триває до 50 конфліктів: кілька великих воєн і десятки дрібніших, більш або менш гарячих. У Мексиці в нарковійнах щодня гинуть 100–150 людей, триває гуманітарна криза в Судані тощо. Можна навести ще приклади, які для нас, українців, не є сьогодні пріоритетними. Ми часто про них навіть не знаємо. Так само й українська біда не для всіх є в центрі уваги. Я цього не виправдовую, а лише констатую.
Ми маємо бути в центрі уваги щонайменше для сусідів по континенту, для європейців, бо й вони можуть зіткнутися з російською інтервенцією.
У 2022–2023 роках Україна об’єднала довкола себе Європу і отримала такий рівень згуртованості, яким міг похвалитися не кожен народ. Власне, жоден інший народ не міг таким похвалитися. Зменшення уваги з боку демократичного західного світу має наслідком зростання загрози не лише для України, а й для всього регіону. Тож якщо західні країни не єднатимуться перед лицем російського імперіалізму, з часом вони дорого за це заплатять. І багато хто на Заході це розуміє: і політики, і аналітики, і прості люди. Але творення консенсусу довкола ідеї колективного захисту йде звивистим шляхом, має свої підйоми і свої занепади.
Читайте такожНастоятель Афонського монастиря про РПЦ: «Церква ототожнила себе з державою, так само, як це було за Сталіна»
З якими небезпеками зіткнеться Україна, виходячи з воєнного стану? Якою вона буде по війні?
Україна однозначно буде іншою, мабуть, зовсім іншою. Ми зараз ще не готові це осягнути, нам важко прогнозувати. Я вважаю, що Україна може стати державою-прецедентом.
Головною загрозою буде демографічна. Населення України за останні 35 років зменшилось майже наполовину. Тож якою буде Україна, якщо в ній буде менше українців?
Другий виклик — це травми. Будуть мільйони людей з ПТСР, тисячі покалічених людей з інвалідністю, з ампутаціями та іншими травмами, які потребуватимуть як фізичної, так і психологічної реабілітації.
Третій виклик — єдність у суспільстві. Між тими, хто був на фронті, і тими, хто був у тилу. Між тими, хто воював, і тими, хто втік…
Водночас я маю надію, що ми станемо країною, де буде чітко зрозумілою потреба дотримуватись базових принципів співжиття. Після розпаду СРСР, коли люди відкрили для себе радість споживання, ми якось забули про те, що важливою є не лише свобода ВІД чогось, а й свобода ДЛЯ чогось. І що країну слід будувати на базі цінностей, і така праця завжди є непростою, бо вимагає зусиль та жертв.
Хочеться вірити, що переживши невимовні випробування цієї війни, ми більше ніколи не будемо наївними, але будемо мислити тверезо, а діяти на благо своє та своїх ближніх, дбати про спільне благо.