Жак Лекок, його книга та чому виник український переклад
Два роки в стінах Школи Жака Лекока в Парижі повністю перевернули моє уявлення про мистецтво та можливості театральної освіти. Після повернення в Україну у 2021-му я почав викладати в університетах і театрах, ділитися набутим досвідом і був здивований, наскільки маловідомими в нас залишаються ім’я Жака Лекока та феномен його педагогіки.
Так виникла ідея перекласти його книгу Le Corps Poétique, яка не лише запрошує за лаштунки Школи, а й розширює саме уявлення про театр, рух, тілесність, гру та сутність освіти як такої. Від особистого творчого шляху до віртуозних педагогічних рішень і прикладів вправ — Лекок проводить читача крізь власну філософію мистецтва, яка вплинула на цілі покоління митців і мисткинь в усьому світі.
Права на книгу належать родині Жака Лекока, зокрема його доньці Паскаль, яка була однією з моїх викладачок у Парижі. Згодом я дізнався, що родина взагалі не надає прав на переклад без участі в проєкті випускника Школи. Так я став науковим редактором видання «Поетика тіла: педагогіка театрального творення», яке ми презентували в Києві 30 вересня спільно з видавництвом ArtHuss. Згодом ми представимо книгу і в інших містах України, зокрема в моєму рідному Харкові.
Уявіть собі театральний Гоґвортс
Уперше я почув про Школу Лекока у 2018 році під час навчання в дублінській театральній академії The Lir National Academy of Dramatic Art, яка наслідувала модель британської театральної освіти — текстоцентричної та орієнтованої передусім на психологічний театр і кіноіндустрію.
Вечорами після занять в академії я відвідував тренінги з фізичного театру, який і нагадав мені про першоджерело мого зацікавлення театром: рух, гру, імпровізацію — творення в чистому вигляді. Там я випадково дізнався про цю дивакувату школу, оповиту легендами та плітками, у самому серці Парижа, де й провів наступні два роки.
«Уявіть театральний Гоґвортс», — так я відповідаю, коли мене просять коротко описати Школу Жака Лекока. Принаймні саме таке відчуття магічності та інтриги супроводжувало мене впродовж навчання. Старе приміщення одного з перших в Парижі боксерських клубів. Простір студентів — на першому поверсі, викладачів — на другому. Нагору ведуть дерев’яні сходи. Уперше студенти піднімуться цими сходами лише наприкінці першого семестру — коли викладачі запросять їх на індивідуальні співбесіди для надання зворотного зв’язку. Навчання триває два роки, хоча на другий курс переходить лише близько половини групи. Тут немає жодних іспитів чи оцінок, а викладачами Школи можуть стати лише її випускники.
В основі Школи Жака Лекока лежать рух, імпровізація та співтворення, поєднані з невтомним плеканням інтересу до навколишнього світу. Спостережливість, уважність і щира відкритість культивуються як фундамент світовідчуття. Ми працювали в групах по троє, п’ятеро, семеро, а часом і більшими колективами — і майже ніколи поодинці. «Ви не можете витягнути себе із самих себе. Це зроблять інші», — казав Лекок.
На відміну від психологічної акторської школи, яка пропонує акторові чи акторці зануритися в глибини власних почуттів і спогадів, Лекок запрошував дивитися навколо, живитися світом, захоплюватися його красою, поетичністю, комічністю і трагізмом. Він шанував тіло, бо саме воно є нашим першим джерелом пізнання, відчуттів і досвіду. Якось Жака Лекока запитали в інтерв’ю: «Чому ви так наполягаєте на русі у викладанні?» Він відповів: «Тому що згодом у житті нам лишається лише пам’ять про нього».
Поєднання мистецької, педагогічної та дослідницької роботи
Школа Жака Лекока так чи інакше лежить в основі всіх моїх проєктів. Саме цей досвід став імпульсом до того, щоб у 2022 році разом із харківським видавцем Олександром Савчуком перевидати «Філософію театру» Леся Курбаса. Курбас був на вістрі українського театрального авангарду, формував мистецькі візії та середовища, які були знищені радянським режимом у 1930-х роках. Французам пощастило значно більше: їхнім «Курбасом» був Жак Копо, інтелектуальний і творчий спадок якого частково перейняли Жак Лекок і його театральна школа. Ці методологічні перегуки та взаємозв’язки я досліджую у магістерській роботі 2025 року, присвяченій паралелям між підходами до руху в театрі Леся Курбаса та Школі Жака Лекока.
Мені завжди було цікаво поєднувати мистецьку, педагогічну та дослідницьку роботу. Із цієї тріади інтересів народилося мистецьке об’єднання «Хвиля», засноване навесні 2024 року. «Хвиля» — це приватна театрально-освітня інституція у Львові, яка впроваджує альтернативні підходи до навчання та мистецької практики. У вересні 2025 року у співпраці з Львівським національним університетом імені Івана Франка ми набрали акторський бакалаврський курс, який став нашою головною лабораторією на чотири роки. Усі наші проєкти обертаються навколо трьох методологічних стовпів: Школи Жака Лекока, українського театрального авангарду Леся Курбаса та німецької школи дизайну й архітектури Баугауз.
Безумовно, навчання у Школі Жака Лекока залишило колосальний слід у моєму світосприйнятті та розумінні того, якою взагалі може бути театральна освіта. Тому наша команда активно спирається на засадничі принципи, цінності, логіку і навіть словник цієї педагогіки. Але єдиний шлях уперед — це шлях до себе. Корисно мати орієнтири, однак спокій — це небезпечно, тому ми перебуваємо в постійному пошуку.
Про важливість проєктів, які стимулюють державну систему освіти до змін
Наша театральна освіта зараз перебуває у стані кризи. Звісно, як і в інших сферах, найбільше бракує візії та стратегічного розуміння процесів.
Водночас пострадянські підходи, цінності та словники вже давно не працюють, а нові ініціативи окремих викладачів у кращому разі зіштовхуються з байдужістю та некомпетентністю адміністраторів-бюрократів. Розклади занять часто формуються без урахування потреб студентів, а програми окремих дисциплін не узгоджуються між собою.
Студенти нерідко змушені доводити власну спроможність і право на підтримку, перш ніж заручитися довірою авторитетних майстрів. Це призводить до психологічного насильства, знецінення та придушення віри у власні сили — тобто до ефекту, протилежного меті здорової освіти.
Саме тому сьогодні так потрібні незалежні інституції та проєкти, які стимулюють державну систему освіти до змін, створюють альтернативні можливості навчання, впроваджують нову культуру комунікації та взаємодії, формують нове середовище, але передусім — об’єднують і підтримують молодь. Наше спільне завдання — помічати такі проєкти і допомогти їм зростати, водночас знижуючи рівень толерантності до антигуманних, ейджистських і мізогінних систем.
Читайте такожФранцузька режисерка Аріан Мнушкін: «Тирани не люблять творців мистецтва»