«Важливо, щоб голос протидії ненависті звучав із різних середовищ»
Хотів би розпочати із резолюції-засудження ксенофобських атак проти вихідців з України, яку прийняла міська рада Сопота. У ній містилося звернення до президента та до прем'єра. Чи отримали ви якусь відповідь?
Так, ми отримали відповідь від Міністерства внутрішніх справ та управління, а саме – Департаменту громадського порядку. Лист пояснює, що можна робити в ситуації, коли хтось скоює мотивовані ксенофобією чи упередженнями злочини. Нас запевнили, що це є пріоритетом дій Міністерства. У поліції є відповідні особи, воєводські координатори, які є відповідальними за моніторинг проваджень і масштабу цього явища. Міністерство проводить освітні та профілактичні дії, як наприклад, конференція «Виклики XXI століття: мова ненависті та злочини в кіберпросторі».
Пан маршалок Сейму, Влодзімеж Чажастий, повідомив, що передає нашу резолюцію до Комісії з питань адміністрації та внутрішніх справ Сейму. Ми отримали також інформацію від Поморсько-Великопольської єпархії Євангелічно-Аугсбурзької церкви, адміністративний центр якої розташований на території Сопота, із підтримкою цієї ініціативи. Також отримали інформацію від Фундації стратегії та інтеграції мігрантів і від Міграційного форуму. Також отримали подяку від пані консулки.
Знаю, що наша резолюція була розіслано містам через Союз польських міст. Знаю, що Гданськ, Вроцлав, кілька інших міст також вирішили підтримати ініціативу.
У резолюції є ідея загальнопольської кампанії, ініціаторами якої мали би бути місцеві самоврядування. Чи є кроки в цьому напрямі?
Ми розмовляємо про це у межах Союзу польських міст і самоврядного руху Польщі. Відбуваються воркшопи щодо протидії мові ненависті. Адже ця ненависть поширюється не лише на громадян України, а й на політичних противників.
Дуже важливо, щоб цей голос протидії ненависті звучав із різних середовищ, бо найгірше — це нічого не казати і дати поле для дій протилежній стороні. Тоді раптом виявляється, що цей «поганий» голос є набагато голоснішим, але це зовсім не означає, що він є голосом більшості.
Знаю, що ви отримали також сильний негативний фідбек у коментарях до публікації про резолюцію. Звісно, частина – це боти, але є відсоток коментарів і від реальних людей.
Напевно, це було керовано. Але ми отримали й дуже багато позитивних сигналів, подяк за те, що ми про це говоримо. Я вважаю, що це мало більше добрих наслідків і що більше було саме підтримуючих голосів.
Звісно, завжди є якісь спроби політичного використання. Скажімо, депутати «Права і справедливості» в Сопоті намагалися це використати політично. При першому прийнятті резолюції вони хотіли змінити початок, вписавши, що виною всьому – рішення президента Зеленського щодо назви підрозділу (Президент України Володимир Зеленський надав одному з підрозділів Сил спеціальних операцій ЗСУ назву «імені Героїв УПА» наприкінці травня. – Ред.).
Напевно, поляризація і загострення є і буде, і тут я із занепокоєнням чекаю на виборчу кампанію наступного року. Думаю, це буде одна з тем. Треба рішуче реагувати, і я це робила на сесії Міської ради, коли депутат ПіС раптом починає повторювати слова російської пропаганди про те що, українці отримують комунальні квартири або потрапляють до лікаря без черги, що абсолютно не підтверджується фактами.
Я побоююся, що на нас чекає важкий час. Ця тема, на жаль, – міна сповільненої дії. З іншої сторони, розпочався шкільний рік, українські діти є в наших школах. У початкових школах Сопота українські діти — це 17% усіх учнів.
Чи продовжують приїжджати українці до Сопота?
Такого напливу, як у ті перші місяці після початку великої війни, немає. Тоді ми одразу запустили «Центр підтримки України», реєстрували всіх, мали інформацію про те, куди вони потрапляють – до приватного житла чи до готелю, чого потребують, які мають хвороби, який мають фах, чи мають дітей. Через Сопот пройшло 3,5 тисячі українців. Враховуючи,що ми маємо 30 тисяч мешканців, можна сказати, що це 10% населення.
Протягом тривалого часу ми мали два великі осередки колективного проживання, бо порозумілися з Гданським університетом, який на території Сопота мав два недіючих гуртожитки. Там ми на багато місяців змогли розмістити 500 осіб. Багато хто оселився в квартирах – разом із місцевими чи в орендованих.
Тоді, на піку, ми мали 24% школярів з України. Зараз це 17% і ця кількість не зменшується протягом останніх трьох років. Тобто можна припускати, що є ті, хто вирішили будувати тут своє життя у більш тривалій перспективі.
«Ми не можемо адресувати допомогу виключно до дітей з України, бо ми просто зробимо кривду цим дітям»
Як виглядає процес інтеграції українських біженців у польське суспільство? Які є виклики на рівні самоврядування?
Була програма ЮНІСЕФ, з якої ми залучили 10 мільйонів злотих (2,2 млн євро. – Ред.). Моєю умовою, яку не одразу зрозуміли в організації, було, що всі ті дії, які з цих коштів буде профінансовано (чи це табори, чи фестивалі, чи психологічна підтримка), має бути розподілено навпіл між українськими і польськими дітьми. Бо якщо ми зробимо програму тільки для українських дітей, то ми не досягнемо ефекту інтеграції.
ЮНІСЕФ початково хотіли більше адресувати це до спільноти біженців, але я переконувала їх, що якщо ми реалізуємо ці дії в межах школи, в межах дитсадка, в межах будинку культури, то ми не можемо адресувати щось виключно до дітей з України, бо ми просто зробимо кривду цим дітям. Нам вдалося домовитись із ЮНІСЕФ і протягом двох років, коли ми реалізовували програму, ми змогли зробити безкоштовні табори для всіх наших учнів. При цьому ми стежили, щоб половина учасників були діти з України, а половина – з Польщі.
Ми оплачуємо міжкультурних асистенток у кожній школі, у кожному дитсадку. Ми зробили підготовчі класи на кожному освітньому рівні, щоб діти з України могли водночас мати час на навчання і пристосування до реалій польської школи. Я думаю, що в школах це вдалося. Звісно, трапляються якісь конфліктні ситуації, але системно ці діти є в школах, і всі вже трактують це як норму.
Ми залучаємо європейські кошти в межах проектів «Багатокультурний Сопот» – організовуємо психологічну підтримку, мовні курси, додатково оснащуємо міжкультурних асистенток.
Мігрантки з України, заснували в Сопоті дві організації. Одна називається «Одвагою вишиване» і діє на полі інтеграції й культури. Вони організовують театральні вистави, створюють спільноту, в межах якої є не лише українки, а також польки і білоруски.
Друга організація називається «Подруги Сопота» і теж націлена на інтеграційну діяльність. Вони, наприклад, роблять, недільні школи для своїх дітей, щоб ті вчили історію України, але й пропонують, наприклад, йогу для всіх жінок. Загалом вони сильно влилися у суспільне життя Сопота і це мене дуже тішить.
Я часто переймаюся тим, що це пані дуже добре освічені, які з різних причин не можуть виконувати відповідну до своєї освіти роботу. Частина таких жінок, які мають професійний досвід і кваліфікацію, працюють зараз при центрі підтримки України, в межах різних європейських проектів, на які ми залучаємо кошти.
Ще одна річ, яку я трактую як великий успіх Сопота: ми маємо тільки шість родин, які отримують нині допомогу міського осередку соціальної допомоги, а решта дає собі раду самостійно. Адже був момент, коли нам потрібно було ліквідувати місця колективного проживання мігрантів. Я побоювалась, що це буде клопіт. Але завдяки системній роботі, яка тривала навіть не кілька місяців, а кілька років, нам це вдалось. Для цього ми організовували курси польської, професійні курси, пильнували, щоб всі могли працевлаштуватись.
«Підприємці добре розуміють, що в разі зникнення всіх мігрантів просто не буде кому працювати»
Чи бачите ви якісь виклики на загальнодержавному рівні? Що могло б, полегшити інтеграцію українських біженців?
Скажу чесно, що я із занепокоєнням дивилася на дії нашого уряду, які поєднували підтримку з працевлаштуванням.
Маєте на увазі 800+ (право на щомісячну допомогу 800+ злотих для українців в Польщі за умови фактичного проживання в країні, навчання дитини в польському закладі освіти та офіційної праці або економічної активності. – Ред.)?
Так. Ми зробили тоді дуже швидку аналітику, чи маємо осіб, які «випадають із системи». І якщо щодо дітей це було якось більш-менш врегульовано, ситуація із українськими пенсіонерами в Польщі є викликом. Бо, визнаймо, української пенсії абсолютно ні на що не вистачає.
Другим клопотом, напевно, є те, що, скажу трохи жорстко, ми не вміємо використати потенціал мігранток з України. Вони досі часто працюють на посадах нижче своїх професійних кваліфікацій. Ми в Сопоті намались знайти відповідну роботу. Цю задачу нам полегшили анкети, які заповнювали всі прибулі. Тому якщо ми шукали вчительку, то одразу дивились, яких вчительок з України маємо.
Наприклад була пані, яка була керівницею якоїсь опери чи філармонії в Україні, дуже талановита. Вона вчила музики в нашому дитсадку. Я бажаю кожному дитсадку такої викладачки. Нещодавно я зустріла пані, яку особисто привозила з кордону з Грубешова з дев'ятимісячним синочком. Вона пройшла тут курси і працює в школі. Її мама працює в євангельській парафії, де на початку отримувала допомогу. Отже, вони мають тут роботу, мешкають самостійно.
Були й запити, з якими до нас звертались самі біженки, а ми реагували. Наприклад, якось вони попросили про заняття із сексуальної освіти, протидії насилля в стосунках для дітей. Кажуть, що в Україні роль пояснювати такі речі виконує батько, а тут ми мали лише жінок з дітьми. І ми організували такі воркшопи, щоб пояснити підліткам, що вважати порушенням кордонів.
Цікаво, бо таке делікатне питання не є очевидним до вирішення мерією.
Це саме тому, що ми постійно працюємо зі спільнотою і дослухаємось до потреб. Проблеми виникають незалежно від того, чи ви українець, чи поляк. У мерії висить інформація, що ми підтримуємо Україну і вільну Білорусь, і не збираємося цього прибирати. Не знаю, чи ви знаєте, але прапор міста Сопот є жовто-блакитним.
Так, бачив фотографії.
Дуже часто, коли я публікую фото чи відео з кабінету чи з мерії, то прапор там з'являється. Звісно, частина осіб хейтить, мовляв, що там робить прапор України. Але я це трактую як можливість пояснення певних справ, а також розповісти, що це прапор Сопота, але й українського ми не соромимося.
Пригадую, що в цій антиукраїнській істерії діставалося і прапору кашубів (народ, що мешкає на півнчіному заході Польщі, має чорно-жовтий прапор. – Ред.). Усе це підводить нас до наступного питання – чи бачите ви ще якісь способи знизити антиукраїнські настрої?
Я можу сказати на прикладі Сопота, бо, напевно, кожне місто має іншу специфіку. Нам, можливо, в якомусь сенсі легше, бо ми є містом туристичних послуг. І в цій сфері потрібні люди. Підприємці добре розуміють, що в разі зникнення всіх мігрантів просто не буде кому працювати.
Напевно, інша ситуація є в менших населених пунктах, де є більше безробіття і є конкуренція за роботу.
Я вважаю, що найважливішими є безпосередні двосторонні стосунки. Після Другої світової війни з'явився дуже великий рух примирення між німцями та французами. Це називалося Jugendwerk. Суть полягала в тому, що молоді німці приїжджали до французьких родин, а молоді французи їхали до німецьких родин. Йшлося про те, щоб пізнати одне одного безпосередньо, бо тоді людина є стійкою до стереотипу. Тоді якщо хтось скаже, що кожен німець є агресивним, це не спрацює, бо ти вже знаєш когось. Потім був створений аналогічний польсько-німецький Jugendwerk.
У Польщі свого часу було легко сформувати антимігрантські позиції через уряд ПіС у ситуації, коли ми не мали жодного мігранта. Тобто говорилося про щось, що було абстракцією для людей, і тоді можна у всьому переконати. А коли вже цю людину знаєш, зустрічаєш, розмовляєш, коли бачиш, що це мама, що вона має дітей, що наші діти дружать, то важче прийняти стереотип, ніби кожен українець є поганим.
Думаю, що ключ – якнайбільше спільних дій. Найгіршою ситуацією була б, думаю, така як у деяких країнах в Західній Європі, де окремі мігранти закриваються у гетто. Тоді немає зв'язку між ними і корінною спільнотою. Це є найгірша ситуація, яка веде до найбільших напружень і агресії. Натомість має бути ситуація, коли ми функціонуємо разом, є якнайменше речей, які є присвячені тільки українцям або тільки полякам. Усі дії мають бути об'єднуючі.
Це те, що ми намагаємося тут робити. Маємо, наприклад, музичний фестиваль Mara Fest, де є українці, поляки і білоруси.
«У роки процвітання ми забули, що може прийти війна. Тому зараз робимо багато кроків по підготовці»
На завершення хотів би запитати про загрози для самої Польщі. Прем’єр Дональд Туск говорить, що є загроза гібридної атаки на країни НАТО. Частина коментаторів каже про безпосередню загрозу Польщі. Чи місто Сопот якось готується?
Як країна ми були не підготовлені до воєнної ситуації. Відверто кажучи, і надалі не є готовими. У роки процвітання ми забули про те, що може прийти війна. Тому зараз робимо багато кроків по підготовці.
Цього року ми закінчуємо документацію щодо укриттів, інвентаризацію місць сховищ, проводимо закупівлі. Також організовуємо мешканцям навчання за участі всіх служб, говоримо про безпеку ширше, не лише в контексті війни, але взагалі кризових ситуацій. Говоримо про увагу до достовірної інформації.
Сопот є таким містом, де є дуже багато людей старшого віку, тому дуже важливою є сусідська спільнота – як щось стається, то має бути хтось, хто до кожної літньої пані постукає в двері.
Ви згадали про навчання, чого саме вчаться мешканці?
Ми організовували вже три великі зустрічі у спортзалах. Частина була присвячена воєнним загрозам: як зібрати евакуаційний рюкзак, як підготувати дім, близьких, тварин. Як домовлятись на випадок відсутності звʼязку. Були залучені представники поліції, пожежної охорони, муніципальної варти, швидкої допомоги, громадські організації. У кожній такі зустрічі брали участь понад сто людей.
Зараз розпочинаємо співпрацю зі скаутами, які проводили такі навчання з безпеки для школярів: як підготувати дім, що мати на всяк випадок, як пересуватися, як зробити альтернативну систему зв'язку в момент, коли все падає. Маємо вкладку «Безпечний Сопот» на вебсторінці міста, де також подаємо корисну інформацію. Намагаємося весь час навчати, навчати і ще раз навчати.
Читайте такожЯк у Польщі готують план евакуації творів мистецтва