Вулиця Родини Глаголєвих розташована в місцевості Сирець, що належить до Шевченківського району Києва. Її збудували в 1950-х на місці знесеного Сирецького концтабору, дали назву Нова, згодом перейменували на честь дослідника Київської Русі академіка Грекова — співтворця радянської історіографічної міфологеми про три братні народи. Нову назву — на честь Глаголєвих — вулиця отримала у 2022 році. І це символічно, адже православні священники Олександр й Олексій Глаголєви, батько й син, рятували євреїв — спочатку від чорносотенних погромів, а згодом від німецьких нацистів, зокрема і від потрапляння в той-таки Сирецький концтабір.
Олександр Глаголєв був богословом-поліглотом. Володів вісімнадцятьма мовами, зокрема: санскритом, фарсі, давньоєврейською — рідкісний талант навіть серед академічних учених. Закінчив Київську духовну академію, де захистив дисертацію про старозавітну ангелологію, згодом став там професором і викладав на кафедрі єврейської мови і біблійної археології. 1907 року в академії відбулися перші вибори ректора (до того його призначали); обрали Глаголєва, але Святійший синод не затвердив вибір, адже бачив на місці очільника представника чернечого духівництва (Глаголєв уже був одружений і мав дітей).
У 1905 році Глаголєв разом з іншим священником організував хресну ходу, щоб зупинити єврейський погром у Києві на Подолі — вийшов з хрестом і хоругвами супроти натовпу. У той час він був ієреєм, служив у подільському храмі Миколи Доброго (у 1930-х його зруйнувала радянська влада) — частина погромників упізнала свого наставника, і це допомогло зупинити злочин. Глаголєв яскраво проявив себе і в сумнозвісній справі Бейліса, коли київського єврея несправедливо звинуватили в ритуальному вбивстві 12-річного хлопчика. Слідство запросило Глаголєва як експерта з іудейських ритуалів, і той засвідчив, що Мойсеїв закон забороняє проливати людську кров і вживати її в їжу — і цим спростував концепцію кривавого наклепу. В атмосфері підтримуваного Російською імперією антисемітизму це був сміливий вчинок.
Глаголєв добре знав родину Булгакових, вінчав Михайла Булгакова з його першою дружиною і став прототипом отця Олександра з роману «Біла гвардія». Дисертацію Глаголєва досі зберігають у Літературно-меморіальному музеї Булгакова.
На початку 1930-х, на хвилі радянської антицерковної кампанії, влада виселила Глаголєва з дому: він мусив оселитися в кімнатці на сходовій клітці, яка вела до дзвіниці Варваринської церкви. Тоді був арешт за хибним звинуваченням у належності до Істинно-православної церкви — підпільного релігійного руху, пов'язаного з так званими іосифлянами, прихильниками митрополита Петроградського Іосифа, які відмовилися визнати компромісну політику лояльності до радянської влади. Пів року Глаголєв пробув у Лук'янівській тюрмі — його випустили, ймовірно, за браком доказів. Якийсь час він служив у храмі Миколи Набережного, але Великого терору не пережив. 1937 року його знову заарештували й доправили до Лук’янівської в’язниці — але цього разу за участь у «фашистській організації церковників». Глаголєва допитували 18 разів, змушували годинами стояти із запрокинутою головою — звична катувальна практика НКВС того часу. Священник помер за ґратами. 80 років опісля, у 2019-му, Священний синод Української православної церкви визнав його священномучеником.
Олександр Глаголєв мав трьох дітей; батьківськими стопами пішов старший син, Олексій.
Олексій Глаголєв до Другої світової встиг отримати дві освіти, поєднавши науку й релігію: одразу після гімназії вивчав богослів’я в Київській духовній академії (до її остаточного закриття в 1924-му); уже дорослим, у 35 років, закінчив фізико-математичний факультет Київського педагогічного інституту.
У 1930-х його, як і батька, переслідували, однак йому вдалося вижити в жорнах репресій. 1932 року арешт за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності». Утримання під вартою було відносно коротким — імовірно, його відпустили через брак доказів. Проте звільнення не означало повної реабілітації: після виходу на волю радянська влада позбавила Олексія Глаголєва виборчих прав як сина служителя культу. Статус лишенця означав не тільки заборону голосувати, а й неможливість займати відповідальну посаду, вимогу платити вищі податки і збори, відсутність права на пенсію чи допомогу з безробіття, продуктові картки найнижчої категорії. І найважливіше для Глаголєва — заборону на здобуття вищої освіти. Саме тому йому вдалося вступити до Київського педінституту лише в 1936 році, коли нова конституція СРСР скасувала поняття лишенців. Він перебивався на різних роботах, від сторожа дитячого садка до робітника заводу з переробки фруктів.
З початком німецької окупації України Глаголєв почав шукати можливість висвячення. Знайшов її у Кременці — це місто було важливим духовним центром Волині. Після цього служив у Покровській церкві на Подолі. Саме там розгорнув діяльність з порятунку євреїв в окупованому Києві: виписував їм довідки про хрещення зі слов’янськими іменами, які були для гестапо доказом неєврейського походження. Уже виявлених і переслідуваних євреїв Глаголєв ховав у церкві, на дзвіниці, і в напівпідвальному приміщенні власного будинку. Там, зокрема, два роки прожила Ізабелла Міркіна з донькою Іриною. У квітні 1942-го Глаголєв чи не єдиний з київських священників відмовився проводити урочисту службу в день народження Гітлера. Протягом окупації кілька разів зазнавав побиття від нацистів за різні акти непокори.
Після вигнання німців служив у кількох київських церквах, зазнавав переслідувань з боку КДБ як син ворога народу — його постійно переводили з храму в храм, не дозволяли створити власну парафію. У 1963-му домігся перегляду справи батька й реабілітації. Помер у Києві 1972-го. 20 років по тому, у 1992-му, ізраїльський інститут Яд Вашем визнав його з дружиною Праведниками народів світу за порятунок євреїв під час Голокосту. Цього звання удостоїли і родину його брата Сергія — під час Другої світової він воював на фронті, а його дружина із сестрами переховували київських євреїв.
У 2002 році до століття Олексія Глаголєва на стіні Києво-Могилянської академії встановили меморіальну дошку, присвячену священникам Олександру й Олексію.
***
Київська сімейна топоніміка охоплює 15 родин: попри різницю епох, фахів і навіть віросповідання, усі вони доклалися до розбудови Києва як інтелектуального наукового, культурного і духовного центру в умовах, коли влада — імперська чи радянська — залишалася до розвитку міста байдужою або навіть активно протидіяла йому. Окремих меценатів переслідували за недоречну щедрість, науковців — за небажані відкриття, священників — за віру, мовознавців — за мову. Водночас іншим родинам чи навіть членам тієї самої родини вдавалося будувати цілком успішні кар’єри в таких несприятливих умовах. Хтось з героїв цього циклу загинув у засланні, а хтось став академіком чи депутатом. Та всі вони вважали Київ своїм домом і їхнє життя було нерозривно пов’язане з долею міста.