Сім’я Прахових
Вулиця Сім’ї Прахових розташована на Паньківщині, що належить до Голосіївського району Києва. До 2018 року ця вулиця носила ім’я радянського письменника Аркадія Гайдара. На рубежі XIX–XX століть Паньківщина була фешенебельним районом; там мешкали історик Михайло Грушевський, історик мистецтва Олексій Новицький, художники Федір Кричевський та Анатоль Петрицький. Самі ж Прахови жили в іншій частині міста, на розі Володимирської та Великої Житомирської.
Прахови – надзвичайно найцікава родина, чию історію можна легко уявити в основі серіалу від Netflix. Вулицю назвали на честь декількох поколінь: мистецтвознавець Адріан Прахов і його дружина Емілія, їх діти Олена та Микола і правнучка Олександра.
Зачинатель сімейства Адріан Прахов походив з білоруського містечка Мстиславль. Після навчання в Петербурзі, у 1880 році він перебирається до Києва. З цим містом пов’язані його найбільші досягнення як мистецтвознавця та фахівця з реставрації стародавніх храмів. У 1880-х він досліджував оздоблення Софійського собору: виявив під олійним розписом мозаїки Христа Пантократора та архангела; між вікнами купола знайшов фрагмент постаті апостола Павла, а на вівтарній арці – мозаїку первосвященика Аарона. Розчищені ним мозаїки ми можемо бачити нині всередині Софії.
Згодом Прахов взявся за реставрацію фресок Кирилівської церкви. Він залучив викладачів та учнів Київської рисувальної школи: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича. До них також долучився російських художник Михаїл Врубель. Саме тут зав'язалася знаменита любовна колізія: у 1885 році Врубель намалював чотири ікони для нового іконостасу церкви; прообразом для «Богоматері» стала Емілія, дружина Прахова, в яку закохався художник. Молодша донька Прахових Ольга стала прообразом немовляти Ісуса, а на фресці, присвяченій дванадцяти апостолам, Врубель зобразив Прахова і самого себе.
Емілія Прахова була піаністкою, ученицею Ференца Ліста – він на той час був найвідомішим піаністом Європи (ще до народження Емілії, в 1847-му, Ліст відвідав Київ з серією концертів). Прахова вела салон, який став одним з важливих мистецьких середовищ Києва кінця XIX ст. – у ньому збиралися художники, що працювали над оздобленням Кирилівської церкви, а потім новозведеного Володимирського собору (Васнецов, Врубель, Котарбінський) – його розписом також керував Прахов.
Діти Адріана та Емілії також займались творчістю. Донька Олена навчалася малюванню в Котарбінського, але зрештою стала вишивальницею. Вона відтворювала у вишивці твори художників, що працювали з її батьком, зокрема Васнєцова та Нєстєрова. Останній захопився Оленою і писав з неї образ Святої Варвари у Володимирському соборі. Виконана для собору «Плащаниця», яку Олена вишила за мотивами Васнєцова, зберігається нині в Києво-Печерській лаврі. За вишивкою її зобразив Олександр Мурашко: картина «За п'яльцями. Портрет Олени Прахової» належить до колекції Національного художнього музею України; інший її портрет того ж автора «Мак (Ольга Прахова в маскарадній сукні)» осів у Національному музею у Львові ім.Шептицького.
Її брат Микола Прахов був художником, навчався на Капрі, де познайомився з письменником Михайлом Коцюбинським, який проходив на острові лікування. У 1920-х разом з Іваном Їжакевичем створив Асоціацію художників червоної України (АХЧУ). Та найбільшим його внеском в культуру Києва стала книга мемуарів «Сторінки минулого», де він розповів про історію розпису Володимирського собору та його виконавців. Ці спогади стали важливим джерелом інформації про культурне життя Києва на межі століть для майбутніх дослідників.
Остання з роду Прахових, увічнена у назві вулиці – Олександра Прахова, онука Миколи і правнучка Адріана та Емілії. Вона навчалася мистецтву в Київському художньому інституті (нині НАОМА), були близька до кола шістдесятників (товарищувала з Сергієм Параджановим, Іваном Дзюбою, Юрієм Іллєнком). Створила ілюстрації близько 50 дитячих книжок; також ілюструвала твори Миколи Трублаїні і Григора Тютюнника.
Прахови ніколи не жили на вулиці, що нині носить їхнє ім'я. Але їхня присутність у Києві збереглася у мозаїках та розписах соборів, з яких на нас досі дивляться їх обличчя, у спогадах, у тяглості поколінь.
Сім’я Стешенків
Вулиця Сім’ї Стешенків пролягає в мікрорайоні Перемога Святошинського району. Раніше вона мала назву на честь генерал-лейтенанта Тимофія Строкача, начальника Українського штабу партизанського руху в роки Другої світової, а згодом міністра внутрішніх справ УРСР; у 2016-му вулицю перейменували, аби вшанувати літераторів Стешенків (подружжя Івана та Оксани) та їхніх дітей Ірину та Ярослава.
Іван Стешенко був літературознавцем, дослідником творчості Івана Котляревського. Він народився у Полтаві, неподалік від оселі Котляревського, і вже з дитинства знав подробиці життя видатного земляка. Отримав освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету; там захопився ідеями Маркса та Драгоманова і разом з Лесею Українкою став співзасновником групи «Українська соціал-демократія» – вони познайомилися ще підлітками в літературному гуртку «Плеяда». До кола молодих соціалістів входив і Михайло Коцюбинський, з яким товарищував Микола Прахов.
У 1897-му 24-річного Стешенка заарештували за політичну діяльність і після п'яти місяців ув'язнення вислали з Києва. У Лук'янівській тюрмі він перебував разом із донькою Михайла Старицького Оксаною, яку затримали за тією ж справою. Вони були знайомі ще за «Плеядою», але в ув’язненні вирішили побратися. Згодом подружжя повернулося до Києва; Стешенко займався перекладами, дослідженнями, викладанням. У 1917-му 43-річного Стешенка призначають генеральним секретарем освіти в уряді УНР; на цій посаді він організував відкриття українських гімназій, скасував надбавки учителям за «обрусение края», впровадив українську мову у вищих навчальних закладах – тобто, будував українську систему освіти в умовах революції. Він також був одним з ініціаторів створення першого українського мистецького ВНЗ – Української академії мистецтв, яка згодом стала Київським художнім інститутом, в якому вчилася Олександра Прахова. У 1918-му Стешенка застрелили невідомі злочинці; є версія, що це було виконанням більшовицького вироку.
Оксана Стешенко (Старицька) пережила чоловіка на 24 роки. В часи імперії вона вела громадську роботу в українському клубі «Родина», за УНР працювала у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру, в Радянському Союзі писала прозові та поетичні твори для дітей. У 1939 році її прийняли до Спілки письменників України, а вже за 2 роки заарештували “за антирадянську діяльність” і вислали у табір в Казахстан, де вона померла наступного року.
Їх син Ярослав Стешенко також загинув в радянському таборі – на Колимі, у 1939-му, коли йому було 34 роки. У 14 років він став свідком вбивства батька, після цього довго не говорив, а потім затинався. Ярослав був бібліографом, уклав капітальну працю «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798–1916 років», досліджував творчість Георгія Нарбута. Більшість його праць не вийшли друком і не збереглися, адже його заарештовували 4 рази. Останній арешт стався 1933 року; Ярослава вислали у Казахстан, потім на Колиму, і звідти він вже не повернувся.
З родини Стешенків до старості дожила лише донька Ірина. Вона була акторкою і перекладачкою, працювала в театрі Курбаса “Березіль”. Репресії її оминули; під час Другої світової вона, як і мати, опинилася в Казахстані – але не в засланні, а в евакуації, працювала там в театрі до 1947 року. Після повернення займалася перекладами з англійської, німецької, французької та російської (Марк Твен, Джек Лондон, Мольєр, Мопассан, Гете, Шиллер, Островський, Горький), брала участь в укладанні шеститомника Шекспіра, що вийшов у 1980-х. У багатьох театрах п’єси Шекспіра та Мольєра і донині ставлять у перекладі Ірини Стешенко.
У 1960-х в її квартирі на Пушкінській (нині Чикаленка) проходили літературно-мистецькі салони, в яких збиралося коло шістдесітників, зокрема члени Клубу творчої молоді – те ж коло, в якому оберталась молодша від неї на 50 років Олександра Прахова. На початку 1970-х Стешенко виключають зі Спілки письменників за «співпрацю з дисидентами». Як і Микола Прахов, вона залишила по собі унікальні мемуари ( «Де жили Старицькі, Лисенки, Косачі, Стешенки й Черняхівські... за моєї пам'яті»), які стали джерелом для багатьох розвідок з культури Києва.
Стешенки – родина, яка протягом століття формувала київський культурний простір у руслі української культури. Їхня історія – це пам’ять про те, як культура передається в умовах, коли її носіїв знищують.
Сім’я Ханенків
Вулиця Сім’ї Ханенків вшановує родину найвідоміших київських меценатів. Утім, розташована вона не в центрі, де знаходиться Музей Ханенків, а на Троєщині, де за життя Ханенків було звичайне лівобережне село. До 2016 року ця вулиця носила назву на честь більшовицького воєначальника Михаіла Фрунзе, який розгромив армію УНР.
Ханенки – аристократичний рід козацької старшини. Його засновником вважають Степана Ханенка, який жив на Запоріжжі у XVII столітті. Сини Степана отримали нобілітет від польського короля Яна Казимира Вази у 1661 році. Їх нащадки були військовими та дипломатами Російської імперії.
Меценат Богдан Ханенко належить до восьмого покоління роду. Він отримав освіту в Московському університеті, працював суддею спершу в Петербурзі, потім у Варшаві. У 1880-х вийшов у відставку та оселився у Києві. Він одружився коли йому було 25, а нареченій – 23. Варвара походила з іншого відомого українського роду – купців Терещенків, які нещодавно отримали дворянство. Цей шлюб може здатися ідеальний розрахунком, але насправді історія Богдана та Варвари Ханенків – це приклад справжнього партнерства та любові.
Подружжя мало спільну пристрасть: колекціонування творів мистецтва. Богдан Ханенко ще в роки служби в Петербурзі займався антикваріатом. Варвара Ханенко зростала в середовищі колекціонерів – твори мистецтва збирали її батько та дядько. Богдан і Варвара багато подорожували Європою, де полювали на мистецькі скарби – купували картини знаних європейських майстрів, ісламське та азійське мистецтво, археологічні артефакти, ікони, порцеляну, майоліку. Згодом в їх колекції з’являється український розділ: Богдан Ханенко організує ахеологічні розкопки, збирає артефакти від кам'яної доби до перших століть християнства; Варвара Ханенко захоплюється народним мистецтвом і створює в маєтку Оленівка на Київщині осередок виробництва килимів і вибійки, збирає раритетні вироби народних майстрів. На початку ХХ століття колекцію Ханенків вважали однією з найкращих в Російській імперії.
Сьогодні частини цього зібрання зберігають п'ять національних музеїв Києва. У 1917 році 68-річний Богдан Ханенко помирає. У подружжя не було дітей, і він заповідав збірку дружині з тим, щоб по її смерті вона відійшла у власність міста. Утім Варвара передала колекцію Академії наук вже у 1918 році, а померла за 3 роки потому. Вона встигла побачити відкритим музей, який створили в особняку подружжя (після будівництва, його оздоблювали Врубель, Котарбінський та Адріан Прахов – паралельно з роботою у Володимирському соборі). Більшовицька влада не виконала заповіт Ханенка: щоб музей увічнив його прізвище. Утім нині музей носить ім’я Богдана та Варвари Ханенків, вшановуючи обох благочинців.
Відкрити у Києві музей світового мистецтва було головною справою життя родини Ханенків – і майже неможливою місією. Адже, за логікою імперії, провінційному Києву було дозволено мати лише локальні етнографічні зібрання, але не музей, що пропонує глобальний погляд на світ. Для досягнення мети Ханенко погодився проспонсорувати будівництво павільйону Російської імперії на Венеційській бієнале – і взамін отримав царський дозвіл на створення омріяного музею.
Читайте такожГамбіт Ханенка: чому київський меценат збудував Російський павільйон у Венеції
***
Три родини – Прахови, Стешенки, Ханенки – не схожі між собою ані за походженням, ані за фахом, ані за долями. Але їх об'єднує одне: кожна залишила після себе не лише власну біографію, а спільне культурне тіло міста: мозаїки, переклади, колекції, мемуари. Їхня присутність не прив'язана до конкретної адреси, вона розчинена в історії та сучасності, а нині має вираження у нових топонімах, що допомагають зберегти пам’ять про їх внесок.
Читайте такожБродські, Крістери, Бунге, Кульженки, Ідзиковські: сімейні вулиці Києва. Частина 1