Почну з тези, яку далі спробую обґрунтувати.
Богдан Ханенко профінансував будівництво Російського павільйону на Венеційській бієнале не тому, що відчував себе «російським промисловцем і філантропом», яким його досі називають у російських виданнях. Це був хабар — точний, прорахований, ситуативно бездоганний. Ставкою у грі став новий рівень довіри імперії, а кінцевою метою — Музей Ханенків у Києві: музей світового мистецтва в місті, якому імперія не дозволяла мати інституцію такого типу. Адже в межах імперської логіки міг бути один центр знання (столиця, метрополія), який визначав світопорядок, і периферія, яка підлягала упорядкуванню. До периферії — території, яка не мала власного знання — належав у Російській імперії і Київ. Як периферія Київ мав право максимум на краєзнавче зібрання або регіональну мистецьку галерею. Але не універсальний музей світової культури й історії, який запропонував би власний наратив з убудованою ієрархією цивілізацій, країн, епох, мов, людських спільнот і подій. Музей, що міг би стати одним з ефективних інструментів культурної колонізації.
Якщо вдатися до шахового терміна, то це був гамбіт: значна тактична жертва заради стратегічної переваги. Щоб зрозуміти, чому Богдан Ханенко пішов на цю жертву, варто дослідити різні — приватні та публічні — контексти ханенківського жесту, які зумовили еволюцію його культурної ідентичності й суспільної ролі українського культуртрегера.
Хто такі Ханенки
Богдан Ханенко народився 1849 року на Чернігівщині, в селі Лотоки, у родині дворян. Ханенки — відомий старовинний козацький рід. Серед його предків — запорозький козак Степан Ханенко, якому 1622 року польський король Ян ІІ Казимир Ваза надав шляхетські привілеї; гетьман Правобережної України Михайло Ханенко; генеральний хорунжий Війська Запорозького Микола Ханенко — видатний політичний діяч Гетьманщини, сподвижник Кирила Розумовського й один з найосвіченіших людей середини XVIII століття. Рідні дядьки Богдана — Михайло й Олександр — були інтелектуалами, аматорами і колекціонерами українських старожитностей, активними громадськими діячами Чернігівщини.
Отже, Богдан народився в родині шляхетних й освічених людей, зацікавлених історією і культурою та суспільно активних.
Після закінчення гімназії та юридичного факультету в Москві Ханенко розпочав правничу практику в Санкт-Петербурзі. Там він долучився до четвергових зустрічей мистецької богеми в генерал-майора Дружиніна, пристрасного колекціонера і шанувальника мистецтва, став завсідником Ермітажу. Пізніше Ханенко писав у спогадах, що тоді і «визначилося моє покликання — я безповоротно вирішив вивчати старий живопис і збирати його твори». Маючи змогу обрати ділянку міста для служби мировим суддею, Ханенко обрав ту, до якої входив Апраксін двір — центр торгівлі мистецтвом і старожитностями. Це дає молодому аматорові початкові знання й досвід упізнавання предметів старовини, а також корисні знайомства.
Там само, у Санкт-Петербурзі, на початку 1870-х Богдан познайомився з Варварою Терещенко. Варвара народилася 1852 року в Глухові в заможній родині купця першої гільдії Николи Терещенка. На момент зустрічі з Богданом їй було близько 20. Упродовж дитинства і юності вона зблизька спостерігала, як її родина завдяки підприємницькому хисту й масштабності мислення батька стрімко піднеслася не лише статками, але й статусом. У 1870 році рід Терещенків за щедру благодійність Николи пожалували дворянством. Гасло на їхньому гербі — «Стремлінням до суспільних благ». На той час основним бізнесом Терещенків став цукор, що невдовзі зробило Николу та його братів цукровими королями півдня імперії. Але Варвара зростала в колі не лише нуворишів, а й аматорів мистецтва та щедрих меценатів. Ці дві її ранні схильності — до мистецтва й доброчинності — вплинули на подальший шлях.
Ханенки побралися в липні 1874 року і вже наступного дня вирушили у шлюбну подорож до Європи. Пізніше Богдан згадував:
Я одружився і з дружиною їздив за кордон; дорогою ми оглядали картинні галереї та музеї Відня, Венеції, Болоньї, Флоренції, Рима і Неаполя... були щасливі дні, все посміхалося навкруги, і ми купили те, що нам трапилося й сподобалося; до речі, розуміючи тоді вельми мало в живописі, ми, однак, не помилилися й купили досить пристойні картини.
Це одна з найсвітліших сторінок його мемуарів. Він згадував, як в Італії їх приголомшило багатство класичної античності і власне невігластво в цій царині. Так розпочалася колекція.
У другій половині 1870-х, через службу Богдана, Ханенки провели кілька років у Варшаві, де придбали низку цінних європейських картин і відкрили для себе світ неєвропейського мистецтва, зокрема ісламського. 1881 року Богдан пішов у відставку, і відтоді Ханенки майже ціле десятиліття присвятили закордонним подорожам — вивченню культурної історії та «полюванню на скарби». Берлін, Париж, Мадрид, Варшава, Рим, Флоренція, Харбін, Каїр — далеко не повна географія їхніх мандрів.
Серед кореспондентів і консультантів Богдана тих і наступних років — найвидатніші західні знавці мистецтва: Корнеліс Гофстеде де Ґроот, Абрахам Бредіус, Вільгельм Боде, Макс Якоб Фрідлендер. В листі 1897 року, який зберігають у фонді Боде в Центральному архіві Берліна, Ханенко писав:
Я був у Берліні й представив панові Боде дві свої картини, приписувані Рембрандту. Після ретельного огляду він атрибутував їх самому майстрові.
У результаті систематичного колекціонерського пошуку на початок другого десятиліття XX століття Ханенки сформували класичне енциклопедичне приватне художнє зібрання, аналоги якому можна знайти в метрополіях Заходу: живопис і гравюра старих європейських майстрів, античність, ісламське й азійське мистецтво, археологія Стародавнього Єгипту, Візантія, османська Туреччина, Японія, Китай, Індія. А разом з переїздом до Києва ще й україніка: давні ікони, так звані козацькі старожитності, предмети народного мистецтва.
Київ як справжній дім
Наприкінці 1880-х Ханенки оселяються в Києві. Вирішальну роль відіграв Никола Терещенко: він придбав велику ділянку з будинком на тодішній Олексіївській (нині Терещенківській) вулиці навпроти університету й передав її частину доньці та зятеві. Так у Ханенків з'явився дім, задуманий від самого початку як приватна галерея мистецтв — для розміщення й презентації художнього зібрання. Про музейне майбутнє цього дому тоді ніхто і не мислив.
У Києві Богдан активно береться до різнопланової громадської діяльності, а з 1896 року входить у великий бізнес свого тестя, очолює правління Товариства цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків — стає CEO величезного промислового синдикату. Тепер Ханенки справжні багатії, тож їхні можливості як колекціонерів і меценатів сягають нового рівня.
Не менш важливою зміною стало включення їх до середовища освіченої київської еліти — аматорів, збирачів, дослідників місцевої культури. Колекція приростає новим, українським розділом. Ханенко організує розкопки, формує цінну колекцію археологічних артефактів від кам'яної доби до перших століть християнства, консультується з фахівцями та публікує матеріали. Зокрема, у серії каталогів «Старожитності Подніпров'я» (Київ, 1899–1907), до наукового редагування якої залучає антрополога Федора Вовка. Листи до Вовка свідчать про глибину підходу Ханенка: він ставить справжні наукові питання і критично оцінює власний досвід.
Чи не завдяки зусиллям Богдана Ханенка 1899 року в Києві відбувається 11-й Всеросійський археологічний з'їзд, на якому Вікентій Хвойка вперше доповідає про відкриття трипільської культури. Ханенко організує виїзд учасників до Трипілля — на місці розкопок Хвойка проводить екскурсію.
У той самий час Варвара Ханенко під впливом української інтелігенції захоплюється народним мистецтвом і стає чільною активісткою кустарного руху. 1904 року вона засновує в маєтку Оленівка на Київщині школу й мануфактуру з виробництва килимів і вибійки в українському стилі. Вона збирає власну колекцію раритетів народної україніки, з якої згодом передасть до етнографічного відділу першого міського музею близько 1500 предметів мистецтва.
Підсумувати роль Ханенків як фундаторів української культурної спадщини можна так: сьогодні п'ять ключових національних музеїв Києва зберігають як ціннісне ядро своїх колекцій частини зібрання Ханенків. Це наслідок систематичної, цілеспрямованої культурної діяльності двох людей, які свідомо обрали Київ як простір, що потребує розвитку та підтримки не лише грошима й енергією, але й ключовими сенсами власного життя.
Маска для Петербурга
Тим дивнішим на цьому тлі виглядає образ Богдана Ханенка, явлений нам з офіційних документів імперії. У заснованих на цих документах російських наукових і популярних виданнях Ханенко фігурує як «російський колекціонер, промисловець і філантроп». І справді, перелік його участі в імперських інституціях вражає:
-
член Імператорської археологічної комісії;
-
член-кореспондент Московського імператорського археологічного товариства;
-
почесний член Імператорської академії мистецтв;
-
з 1906 року член Державної ради від промисловців;
-
член правоцентристської монархістської партії октябристів;
-
з 1914 року дійсний статський радник;
-
член петербурзької масонської ложі Міжпарламентського союзу.
Впадає в око, що Ханенко активно і за кожної нагоди ініціює й підтримує особисті контакти з членами імператорської родини. В усіх комісіях і комітетах, де він почесний член, обов'язково був хтось із царської родини. Коли в листопаді 1911 року до Києва прибув Ніколай ІІ з родиною, саме Богдан Ханенко зустрічав його хлібом-сіллю в міському музеї та давав пояснення під час екскурсії.
Проте цікаво: за всієї демонстративної лояльності до Петербурга Ханенко там майже нічого не робив. За кілька років членства в Державній раді він лише раз порушив на засіданні якесь другорядне питання. Немає жодних відомостей про активну позицію в партії октябристів чи серед петербурзьких масонів. Складається враження, що в цих спільнотах Ханенко був радше формально, про людське око. Натомість у Києві він справді вкладав сили, розум, кошти, зв’язки: колекції спадщини, розкопки, публікації, перший міський музей. Працюючи всередині імперської системи влади і знання, він непомітно змінював її правила для Києва.
Показовий епізод. Серед істориків добре відома діяльність Імператорської археологічної комісії — інституції, яка 1889 року отримала виключне право контролювати розкопки на землях імперії та скеровувати найцінніші знахідки до Ермітажу та московських музеїв. Історикиня Ганна Шовкопляс зафіксувала, що Ханенко був чи не єдиним з колекціонерів України, хто жодної придбаної в результаті розкопок в Україні збірки не віддав до Росії. В одному листі до Федора Вовка він прямо пише про це, застерігаючи стосовно нещодавно знайденого в Києві скарбу княжої доби:
Передчасно й небезпечно оголошувати про нову знахідку в Росії, бо можуть затребувати до Петербурга, як вже бувало.
Це голос людини, яка прекрасно розуміє колоніальні механізми пограбування спадщини і нишком, по-партизанськи опирається їм.
Або ось деталь з організації першого публічного музею в Києві. Саме Ханенко наполіг на гучній назві-присвяті «імені государя імператора Ніколая Алєксандровіча», а у програмній промові на відкритті раптом згадав колекції ґрунтів і мінералів, яких у музеї не було й не передбачали. Навіщо? Схоже на те, що йому залежало вписати новий музей pro forma в «безпечні» рамки провінційного краєзнавчого закладу, щоб замаскувати для цензури справжній фокус: музей української історії та культури як самобутніх і самоцінних явищ.
Людина проникливого розуму і прагматизму — недаремно саме йому Никола Терещенко довірив управління своїм колосальним цукровим синдикатом, — Ханенко досконало опанував правила гри з імперією. Він не просто задовольняв її очікування, він їх перевершував, заколисував імперію її ж словами, являючи їй собою фігуру найсолодшого бажання — ідеального «малороса», бездоганно вірного й благонадійного.
Гамбіт у Венеції
Якщо прийняти це як робочу гіпотезу для розуміння стратегії Ханенка, то добровільна пропозиція профінансувати Російський павільйон вигладає цілком логічною.
На кінець 1912 року питання павільйону дозріло. Фурор організованої Дягілевим участі російських митців на бієнале 1907 року підігрів інтерес до Росії. У 1909 році відбувся офіційний візит Ніколая ІІ до короля Італії. Тоді генеральний секретар бієнале Антоніо Фраделетто запросив російського царя відвідати й венеційську виставку. Хоча цар до Венеції не доїхав, ситуація посприяла розвитку теми російського павільйону: оргкомітет бієнале запропонував Росії дуже вигідні умови будівництва. Усе це відбувалося на тлі «параду павільйонів»: з 1907 року якась європейська країна — Бельгія, Угорщина, Німеччина, Голландія, Франція — відкривала в Джардіні власну будівлю.
Ці події чутливо переживала «августійша покровителька» Імператорської академії мистецтв, велика княгиня Марія Павлівна, тітка Ніколая ІІ. Вона прагнула, щоб Росія долучилася до «параду» за проєктом саме російського архітектора. Для цього вона особисто обрала прегарну ділянку в Джардіні з видом на лагуну.
Це з одного боку. А з іншого боку — гострий брак коштів у царській казні. 1912 року рада Академії вкотре мусила відмовитися від проєкту, болісно діткнувши самолюбство почесної покровительки. Мрії великої княгині та їхній черговий принизливий крах створили ідеальний момент для появи на сцені Богдана Ханенка.
У січні 1913 року він пише листа до великої княгині:
Ваша Імператорська Високосте! Глибоко схиляючись перед Вашим невтомним і щирим служінням російському мистецтву та прагнучи прийти на допомогу Вашій енергійній діяльності, під час мого перебування в Італії цієї зими я дійшов рішення надати у Ваше розпорядження 21 000 рублів як суму, необхідну для спорудження російського виставкового павільйону у Венеції, а також 10 000 рублів як капітал, відсотки з якого буде використано на необхідні витрати з утримання будівлі, що має бути зведена. Найвідданіший слуга Вашої Імператорської Високості, Богдан Ханенко.
Разом 31 000 рублів. Це еквівалент 24 кілограмів чистого золота, за нинішнім курсом понад три мільйони євро.
Ханенка негайно запросили на аудієнцію, і справу було залагоджено. Архітектором проєкту призначили Олексія Щусєва (у 1900-х роках він працював як архітектор у Києво-Печерській та Почаївській лаврах; у 1924-му спроєктував тимчасовий дерев'яний мавзолей Леніна у Москві, а ще за шість років — постійний кам'яний). У вересні 1913 року урочисто заклали фундамент, а вже в березні 1914-го відкрили павільйон у присутності великої княгині, великого князя Андрія Володимировича, посла Росії в Італії та головного жертводавця Богдана Ханенка.
Прагматизм Ханенка в історії з російським павільйоном, схоже, був цілком очевидним для архітектора Щусєва. У листі до Федора Берештама, керівника проєкту, Щусєв гірко скаржився на відмову Ханенка виділити додаткові кошти:
Ханенка підкувати важко, але якщо Ви пообіцяєте йому гофмейстера, він дасть ще 5–6, а то й 30 [тисяч].
Ця фраза — ключ до розуміння всієї операції. Ханенко не роздавав гроші з нерозважливої щедрості. Він чітко знав, що купує: прихильність і довіру августійшої родини. Саме це — і ніщо інше — було метою цього вкладення.
В іншому листі Щусєв згадує, як вдався до прямого шантажу: пригрозив поскаржитися на скнарість Ханенка самій княгині. Ефект був миттєвим — Ханенко перепросив і пообіцяв додаткові кошти. І знову: реакція людини, для якої прихильність покровительки була головною ціллю.
Для чого це було потрібно
1913 року — в рік пожертви на павільйон — Ханенки вже остаточно вирішили: їхнє дорогоцінне енциклопедичне художнє зібрання залишиться в домі на Терещенківській. Особняк у стилі венеційського палацо XVIII століття мав стати загальнодоступним музеєм — Музеєм Ханенків. Музеєм світового мистецтва в Києві.
Вище ми вже згадували про логіку імперського мислення та колоніальний розподіл знання. Музеї світового мистецтва та світової історії — що формують і поширюють глобальні історичні наративи — могли існувати лише в імперських метрополіях: Санкт-Петербурзі та Москві. Провінції мали право лише на музеї локальних, малих історій: місцевої природи, побуту, краєзнавства. Британський музей, Лувр, Ермітаж, Художньо-історичний у Відні, королівські музеї Берліна були інституціями влади. Вони промовляли: ми є центром, нам належить найцінніше зі спадщини світу, і лише ми маємо право називати, пояснювати і класифікувати цей світ.
Богдан Ханенко хотів збудувати саме такий музей. У Києві — центрі землі, яку імперія свідомо тримала в статусі периферії знання, послідовно забороняючи українські шкільництво, пресу, театр, книгодрукування, переслідуючи вчених, поетів і митців. Ця земля мала залишатися територією без власної пам'яті, культурної ідентичності, власного історичного наративу.
Наприкінці 1913 року в часописі «Мистецтво Південної Росії» з'явилося коротке повідомлення:
В. Н. і Б. І. Ханенки мають намір заснувати художній музей свого імені, для чого збираються переоблаштувати свій дім і зібрати у ньому картини та предмети ужиткового мистецтва, які їм належать, після чого музей буде заповідано місту Києву й він утримуватиметься на кошти, передбачені від спеціального прибуткового будинку жертводавців.
Анонс опублікували того-таки 1913 року, на початку якого Богдан Ханенко надіслав лист-пропозицію великій княгині. Збіг? Навряд.
Логіку ханенківського гамбіту можна прочитати так: щоб відкрити в Києві музей типу, зарезервованого лише для метрополій, потрібен був такий кредит довіри найвищої влади, який унеможливив би відмову. Після павільйону — благодійного дарунку на 31 000 рублів, після особистого теплого листа подяки від великої княгині — хто з імперських чиновників наважився б поставити під сумнів твою відданість? Хто сказав би «ні» людині, яка щойно вписала своє ім'я в камінь Венеції заради «слави російського мистецтва»?
Богдан Ханенко помер у 1917 році, не доживши до створення музею. Завдяки винятковій вірі, волі й мужності літньої Варвари Ханенко, яка лишилася єдиною управителькою безцінного зібрання світової спадщини в охопленому російсько-українською війною Києві, Музей Ханенків відкрили для відвідувачів навесні 1919 року.
***
Гамбіт Ханенка досягнув цілі: музей світового мистецтва в Києві існує, він активно працює для суспільства і сьогодні, в час війни, завойовуючи міжнародні відзнаки. Упродовж XX століття цей музей був для української інтелігенції, зокрема митців, джерелом духовної підтримки, фахового розвитку, зв'язку зі світом. У біографії видатних українців Ханенків російський павільйон сам по собі не мав особливого значення — хабарем системі могло стати що завгодно. Проте сьогодні ця тема і ця історія набувають для нас нового звучання, коли в розпал жорстокої геноцидної війни Росії проти України оргкомітет Венеційської бієнале підтримує повернення Росії на цей важливий міжнародний майданчик.
Цей текст створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village.