ГоловнаКультура

«Проста випадковість» Джафара Панагі: притча про гуманізм в умовах диктатури

У прокат вийшов фільм – переможець минулорічного Каннського кінофестивалю, драматичний трилер іранського режисера Джафара Панагі «Проста випадковість». Це перша робота режисера після тюремного ув'язнення й сухого голодування на батьківщині. Він зняв її підпільно, як і попередні стрічки, і вона продовжує курс режисера на критику іранського режиму Корпусу вартових Ісламської революції. Як і завжди, робить він це з філігранною віртуозністю й абсурдним гумором, але тепер додає ще й гнітючий саспенс. 

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як «Проста випадковість» може бути одночасно чорною комедією, психологічною драмою та детективним трилером і чому цей фільм не такий прямолінійний маніфест гуманізму, як може здатися на перший погляд. 

Автомеханік Вахід (Вахід Моббасері) викрадає кульгавого чоловіка на протезі. Вахіду здається, що це – Екбаль Протез, оперативник КВІР, який свого часу катував його у в’язниці. Однак розмова з ним зароджує сумнів, чи справді це та людина. Тоді Вахід збирає інших жертв Протеза: весільну фотографиню Шиву (Міріам Афшарі), її колишнього бойфренда Хаміда (Мохамад Алі Ельясмехр), дівчину Голі (Хадіс Пакбатен); до компанії долучається і її наречений (Маджид Панагі), хоч він і не постраждав від Протеза. Проблема ідентифікації опертивника в тому, що його ніхто не бачив: він зав’язував очі жертвам, тому всі пам’ятають лише його голос і скрип його дерев’яної ноги. Ця різномастна компанія катається зі зв’язаним підозрюваним у фургоні, намагаючись розібратись, чи дійсно це їх кат і що з ним взагалі робити. 

Сюжет «Простої випадковості» дозволяє цьому фільму бути і чорною комедією, і драматичною притчею, і психологічним трилером. Джафар Панагі вирішує взяти потроху з кожного жанру і наповнює стрічку водночас тонким абсурдним гумором, гнітючим саспенсом та складною моральною дилемою. 

Джафар Панагі – непересічний режисер. Він – дисидент, що відбував покарання за критику іранського режиму, і при цьому примудрявся не просто підпільно знімати кіно, але й як перемагати з ним на міжнародних фестивалях. «Проста випадковість» принесла йому “Золоту пальмову гілку” та зробила найбільш титулованим режисером (поруч з Антоніоні та Вендерсом): на його поличці з нагородами вже є “Золотий ведмідь” Берлінале (за “Таксі” 2015), “Золотий лев” Венеції (за “Коло” 2000) та “Золотий леопард” Локарно (за “Дзеркало” 1997). 

 Кадр з фільму «Проста випадковість».
Фото: ua.kinorium.com
Кадр з фільму «Проста випадковість».

Кадр з фільму «Проста випадковість».
Фото: ua.kinorium.com
Кадр з фільму «Проста випадковість».

Попередні роботи Панагі – “Це не фільм”, “Таксі”, “Немає ведмедів” – були автобіографічними, де режисер грав сам себе. У «Простій випадковості» він відходить від цього принципу і створює ігрову картину, де майже не відчутний звичний стиль режисера, коли межа між документальністю та постановкою зникає. 

Майстерно працюючи з саспенсом, що розвивається дуже повільно, Панагі вибудовує детективну лінію сюжету через діалоги. Він не занурює фільм у атмосферу параноїдальності, як це робить інший іранець, Мохаммад Расулоф в “Насінні священного інжиру” – він виводить цей детектив на рівень метафори колективної травми іранського народу. Кожен з учасників викрадення мав щасливе життя до ув’язнення, кожен після нього намагається збудувати життя заново. Однак, коли біля їх ніг лежить зв’язаною людина, яка зруйнувала їх життя, кожен постає перед моральною дилемою: чи можна перетворитись на дракона, щоб здолати дракона. Особливо якщо нема повної певності чи справді перед ними той самий “дракон”. 

Зазвичай у фільмах такого штибу гумор пом’якшує трагізм ситуації. Але у Панагі він лише підкреслює абсурдність ситуації: персонажі влаштовують весільну фотосесію на тлі забудови, святкують народження сина викраденого ними чоловіка. Водночас режисер вдається до тонких віньєток щоб вказати на дошкульні прояви буденного іранського життя: наприклад, що хабар правоохоронцям можна дати офіційно, оплативши його через спеціальний термінал. 

Кадр з фільму «Проста випадковість».
Фото: ua.kinorium.com
Кадр з фільму «Проста випадковість».

Кадр з фільму «Проста випадковість».
Фото: ua.kinorium.com
Кадр з фільму «Проста випадковість».

Устами одного з героїв Панагі згадує п’єсу Семюеля Беккета “Чекаючи на Годо”: для персонажів фільму цим самим Годо стає питання особистої відповідальності у рішенні карати чи милувати. Неначе беккетівські Діді та Ґоґо, які застрягли в абсурдності людського буття, персонажі «Простої випадковості» застрягли в абсурді іранської буденності — з неї неможливо втекти, але й лишатися теж не хочеться. Розв’язкою цієї дилеми стає ефектна фінальна сцена, де у світлі червоних фільтрів герої розуміють, що, навіть бажаючи закатувати ворога, вони просто не здатні на такий вчинок. 

Закільцьовуючи фінал фільму, Панагі показує, що «Проста випадковість» не типовий гуманістичний маніфест про те, що не можна ставати катом, щоб покарати ката. Це радше притча про те, що гуманізм в умовах авторитаризму має свою ціну. Це моральне міркування про помсту, філософський есей про право на кару, насичена історія про колективну травму народу, що потерпає від диктатури. І все це Панагі загортає в захопливий трилер, де за довгими гнітючими планами розгортається щось набагато більше, ніж химерне роудмуві. 

Кадр з фільму «Проста випадковість».
Фото: ua.kinorium.com
Кадр з фільму «Проста випадковість».
Кадр з фільму «Проста випадковість».
Фото: ua.kinorium.com
Кадр з фільму «Проста випадковість».

Ігор КромфІгор Кромф, кінокритик