Історія не повторюється, але вона вчить. Вчить тому, що не засвоєно. Тож мусимо раз-по-раз сідати за хоч і метафоричні, але такі незручні парти, щоб знову і знову проходити незасвоєні/забуті/«а нам такого не задавали» уроки. Сідайте зручно, шановні читачі, бо зараз ми розбиратимемося з уроками «Нашого класу» Тадеуша Слободзянека у постановці Станіслава Іванова, що побачила світ в кінці минулого року.
«Nasza klasa. Historia w XIV lekcjach» – одна з найвідоміших у світі п’єс сучасної польської драматургії. Написана у 2008 році, вона дуже швидко здобула популярність в Європі і отримала інсценізацію на сценах Варшави, Лондона, Парижу та Нью-Йорку. В Україні п’єсу донедавна ставили лише на незалежних майданчиках, аж ось її прем’єра відбулась 30 листопада 2025 року на камерній сцені Театру Франка в Києві.
Сама її назва відсилає нас до культової вистави «Umarła klasa» (1975) Тадеуша Кантора, що стала головною виставою XX століття про пам'ять і марну спробу людини повернутися в минуле. Подібно до персонажів “Померлого класу” свої чотирнадцять «уроків» проходять герої Слободзянека – десять однокласників – поляки і євреї. Ми простежуємо їхню долю від шкільних парт у міжвоєнній Польщі до початку XXI століття. Ключовим історичним контекстом виступає наростання жорстокості в період Другої світової війни та її подальший вплив на долі персонажів і громаду містечка, де розгортаються події.
Творцями зазначено, що вистава створена за мотивами п’єси, але бачимо, що Станіслав Іванов підійшов до роботи з великою повагою до матеріалу, не піддаючи текст радикальному перепрочитанню, а легкими штрихами зміщуючи акценти й доповнюючи матеріал відсилками на Дантівську концепцією мандрівки колами пекла, що, через усвідомлення темряви, повинна привести героя до світла.
На початку твору, в середині 1930-х років, персонажі ще зовсім юні. Вони проводять час разом, не зважаючи на національні відмінності: граються, співають, бешкетують, хлопчики підкидають дівчаткам валентинки. І поки що нікого не обходить, у кого батько працює візником, а в кого – володіє млином. Та незабаром помер Юзеф Пілсудський [1]. Єврейська спільнота відразу відчула зміни – вони залишилися без захисту і більше не могли рівноправно спілкуватися з польськими однокласниками, навіть сидіти поруч за партою. Дальше – гірше: Східну Польщу окупували совєти. Вони крали і руйнували все, навіть храми, заарештовували, знущалися, розстрілювали, вербували в донощики НКВС. Незадоволеним полякам сказали: винні євреї. Колишні однокласники стали катами й жертвами одне одного: єврея забили до смерті дошками від паркану, єврейку колективно згвалтували. Потому прийдуть німці, і станеться масове вбивство усього єврейського населення містечка.
Не зазнати насильства зміг лише один з однокласників – Абрам, який ще на початку історії емігрував до США. Протягом усього часу він пише листи своїм друзям, залишаючись без відома про всі криваві події, що розгортаються в рідному місті. Лише в зрілому віці він дізнався про все від колишньої однокласниці. Саме тут й криється різниця між драматургічною основою й режисерською інтерпретацією. Станіслав Іванов виводить постать Абрама на перший план, розгортаючи всі події п’єси через призму спогадів героя, а також його розмову з однокласницею, якій вдалося пережити всі події.
Перше, що ми чуємо у залі – звуки пострілів і вибухів, перше, що бачимо – порожній білий кабінет і проекцію рядків із «Пекла» Данте: «Як я гадаю, зір у вас готовий
Побачить, що з собою час несе,
Сучасність же огорнута в покрови»
З’являється Абрам у виконанні Олександра Форманчука, в його очах читається тривога й невпевненість. Він змушує себе читати лист однокласниці, чуємо звук годинника, що створює зловісний настрій. Зі стін буквально прорізаються персонажі з його пам’яті. В шкільній формі, на спинах ранці, хлопчики з не заправленими сорочками, дівчатка з бантиками на волоссі. Але на майбутні події натякають плями кіптяви на шкірі та одязі дітей. Абрам спостерігає з ніжною посмішкою як пустотливі школярі розмальовують стіни і наповнюють простір сміхом. Вони прорізають стіну, за якою ховаються двері – портал в його спогади – і затягують туди Абрама.
Вони – друзі, але як усі діти, бувають жорстокими: булінг, насмішки одне над одним є нормою для будь-якого класу в будь-які часи. Але всі незгоди легко долає Абрам, навколо якого гуртується весь клас. Пізніше, після його від’їзду, коли антисемітизм в суспільстві почав розгортатись, його листи з далекої Америки залишатимуться тією силою, що продовжувала згуртовувати однокласників. Але й цьому прийшов кінець.
«А добра тут душа пройти не може,
І що в Харона грізний був привіт,
То сам збагни, з чим слово його схоже».
Якуб не встиг повідомити про новий лист – його вбили однокласники. Точку неповернення пройдено, Абрам більше відповідей не отримуватиме. Чи треба говорити, що вбивство – один з головних гріхів у будь-якому віросповіданні? Йому відводиться сьоме коло Пекла Данте.
Абрам проходить через усі кола починаючи від першого з ідолопоклонниками: «Та замість Ісуса Христа судити живих і мертвих прийшов Йосиф Сталін. [...]. Червоні прапори вивісили на будинках і євреї, й поляки!» до самосуду й масового спалення 1600 євреїв: «Всі дружно відступили, і ми запалили стодолу з чотирьох боків! [...]. То був крик, який забути неможливо». Важлива деталь: Абрам - раввин, тож його образ читаємо як символ стійкості віри й культури перед насильством та геноцидом – духовного опору, який не завжди помітний фізично, але має важливе моральне значення. У його відношенні до оточуючих, в його листах читаємо абсолютну любов до друзів. Жодного разу він не гнівається на польських друзів, він лише шкодує їх як заблудших овець і оплакує долю свого народу. Сцена горя Абрама Олександра Форманчука від втрати стає потужною емоційною кульмінацією усієї вистави.
Як зобразити всі людські гріхи на сцені? Якими засобами виразності передати жахи пекла? Станіслав Іванов знаходить рішення в прийомі контрасту: жахливе він огортає в наївну форму, щоб гостріше оголити потворність подій. Прихід Сталіна – велика рука, яка комічно хапає героїв; народження дитини в муках – лопання кульки; дитина – лялька; згвалтування – перекидання дівчини чоловіками на дитячій гойдалці-балансирі; бризки крові на дитячих малюнках тощо.
Хоча місце дії в п’єсі не означено, дослідники та театральні критики співвідносять події п’єси з реальним випадком погрому в польському містечку Єдвабне 1941 року. Тривалий час панувала думка, що погром здійснили німецькі каральні загони, однак нині встановлено, що переважну більшість нападників становили місцеві поляки, очолювані міським головою. Схожі криваві трагедії розгорталися також в інших містах Північно-Східної Польщі. Після завершення війни ці злочини стали предметом судового розгляду й завершилися винесенням вироків, однак глибоке усвідомлення цього «уроку історії» в польському суспільстві настало значно пізніше. У 2000 році побачила світ праця американського історика польського походження Яна Томаша Ґросса «Сусіди: знищення єврейської громади у Єдвабному», на яку спирався Слободзянек при створенні п’єси. Вона спричинила шок у польському суспільстві, адже поставила під сумнів усталений міф про виняткову жертовність польського народу. Прощання з уставленим зазвичай відбувається важко: люди внутрішньо опираються змінам, і цей процес не завжди завершується прийняттям нової правди. У цій ситуації оприлюднення болісних фактів перевернуло звичну картину минулого – образ жертви змінився на образ ката, що підірвало звичне позитивне уявлення про себе. Саме тому значна частина польського суспільства не була готова це прийняти.
Які механізми змушують звичайних людей відкидати усі моральні чесноти, цінності, принципи, заповіді будь-якого бога, і ставати співучасниками зла? Тут немає простої відповіді, адже йдеться не про раптове зникнення совісті, а про складну взаємодію психологічних, соціальних і ситуаційних механізмів. Люди можуть виконувати накази авторитетної фігури навіть тоді, коли ці накази суперечать їхнім особистим переконанням, бо відповідальність психологічно перекладається на того, хто віддає наказ. Що гірше, люди схильні адаптуватися до будь-яких умов і добровільно, ба більше завбачливо, підкорятися. Коли прийшли спочатку совєцькі війська, а потім нацисти, персонажі (Зигмунд, Владек, Рисек) миттєво адаптувалися. Вони не чекали наказів убивати – вони самі шукали, як вислужитися перед новою владою, видаючи своїх однокласників. Вони «вгадували», що від них хоче режим.
Сильним є й тиск групи: страх бути ізольованим або відкинутим часто змушує погоджуватися з більшістю, навіть якщо вона очевидно помиляється. В «Нашому класі» майже ніхто не наважився виділитися. Коли польські учні йшли вбивати єврейських, спрацював ефект натовпу. Винятком став хіба що Владек, який врятував Рахельку, але зробив це таємно, не виступаючи проти системи відкрито, а сама Рахелька змушена була змінити ідентичність. Більшість же обрали бути як усі. Це простежувалось від шкільних парт: «Увесь наш клас насміхався з мене. Всі без винятку. І поляки, і євреї», – каже Рисек. «Мені було прикро. Але що я могла зробити?», – відповіла на це єврейська дівчинка Дора. Цією ж реплікою відповів пізніше, коли вбивали Дору, й Рисек, перетворюючи ці слова на лейтмотив всієї історії.
Водночас люди рідко переходять до радикального зла миттєво: зазвичай усе починається з малих компромісів, незначних порушень принципів, які з часом притуплюють внутрішній моральний бар’єр. Будь-яка пропагандиська машина починає роботу з дегуманізації, іншу групу починають сприймати як «загрозу» чи «ворогів», і тоді емпатія поступово зникає. У виставі бачимо як легко, жартуючи і сміючись, діти підмінили слово «однокласник» на «єврей», «жид», «комуніст». Як тільки герої почали використовувати ярлики замість імен, вбивство стало для них технічним питанням, а не моральним злочином.
Вистава зосереджується на подіях 1941 року й не переносить їх прямо в площину сучасності. Утім, у цьому й немає потреби, адже всі можливі паралелі легко простежуються й зчитуються глядачем. Насамперед це механізм поступової дегуманізації: подібний процес можна спостерігати й у сучасній російській риториці щодо українців та інших «ворогів держави», коли мова пропаганди позбавляє людей індивідуальності й співчуття.
Важливою паралеллю є й трансформація звичайних людей під впливом ідеології та страху. У «Нашому класі» герої не народились злочинцями — вони поступово втягнулися в атмосферу насильства. У сучасній Росії після повномасштабного вторгнення в Україну значна частина суспільства або підтримала агресію, або обрала мовчання, часто керуючись страхом репресій, тиском більшості чи переконанням, що «так треба для держави». Репресивні закони, переслідування інакодумців, криміналізація антивоєнної позиції створюють середовище, у якому конформізм стає способом виживання.
Національні травми часто стають складником колективної ідентичності народу. Війни, геноцид, катастрофи, стихійні лиха, революції та перевороти, депортації великих груп людей, концтабори, рабство, репресії і т. д. Прикладів багато. Йдеться не лише про історичний факт трагедії, а про її довготривалий психологічний, культурний і політичний вплив. На щастя, національна травма не завжди веде лише до руйнування. Вона може стати джерелом солідарності, внутрішнього переосмислення та етичного оновлення. Через пам’ять і визнання суспільство здатне виробити механізми самозахисту від повторення трагедії.
Опрацювання травми суспільством – процес, який займає не одне десятиліття. Польща розпочала процес переосмислення своєї травми на початку 2000-х, і він став одним із найсерйозніших прикладів історичної саморефлексії у Східній Європі. Проте процес не є завершеним, досі існує глибокий суспільний розкол щодо інтерпретації минулого. Україна досі знаходиться в процесі осмислення травматичного досвіду голодоморів, Другої світової, Чорнобильської катастрофи, коли тим часом на долю українського народу випадають нові не менш жахаючі виклики.
Водночас сучасна росія навіть не починала суспільного й правового процесу засудження політики масових репресій сталінського періоду, яка включала ГУЛАГ, розстріли, депортації народів, атмосферу страху й доносів. Росіяни обрали залишити свою травму непроговореною, що закономірно привело нового тирана до влади, який знову формує контрольовану історичну нарацію, де сам визначає, що є «правильною» пам’яттю, а що – «фальсифікацією». Це створює моральний простір, у якому злочин може бути заперечений, применшений або виправданий. Якщо суспільство не проходить через процес осмислення – через публічне визнання, суди, меморіалізацію, відкриту дискусію, – травма перетворюється на джерело прихованої напруги, взаємних звинувачень і повторюваних конфліктів.
У фіналі «Нашого класу», Абрам перелічує у листі однокласниці імена всіх своїх синів, дочок, зятів, невісток, внуків. Цей довгий список єврейських імен, породжуючи біблійні асоціації, демонструє, що життя продовжується, незважаючи на все. Та щоб творити історію, молоде покоління має щось знати про неї. Не нести провину, але нести пам’ять. Відповідальність нового покоління – це про те, що ми робимо з отриманою спадщиною. Дозволимо собі процитувати ізраїльського історика Ювала Ноя Харарі: «Подібним чином людська група на кшталт німців може почати визначати себе за тими змінами, які пережила [...]. Вам не потрібно шукати якоїсь унікальної німецької сутності, що проявилася спочатку у Вільгельмі II, потім у Гітлері й нарешті в Меркель. Ці радикальні трансформації є саме тим, що визначає німецьку ідентичність. Бути німцем у 2018 році означає боротися з важкою спадщиною нацизму, одночасно підтримуючи ліберальні й демократичні цінності. Хтозна, що це означатиме 2050 року» [2]. У цьому сенсі історія – це не застигла сутність і не вирок, а безперервний процес вибору. Ідентичність не передається як незмінна формула, вона щоразу перевизначається тим, як суспільство говорить про своє минуле і що воно з ним робить. Отже, саме здатність до трансформації, до чесного погляду на власні темні сторінки і є ознакою зрілої спільноти.
[1] Як зазначено у Вікіпедії: «Юзеф Пілсудський – Начальник польської держави з 22 листопада 1918 після того, як Польща здобула незалежність до 1922. Його називають батьком Польської Республіки, відродженої в 1918, після 123 років з останнього поділу Речі Посполитої». Національний герой Польщі. Протистояв більшовизму. Не підтримував антисемітську політику. За його правління влада стримувала радикальні антиєврейські виступи. Після його смерті у 1935 році політичний курс у Польщі змінився, посилилися антисемітські настрої та дискримінаційні практики.
[2] Цитату взято з праці автора «21 урок для 21 століття»
