«Так, вірна тінь! А де ж її життя,
Де ж власна доля, радощі і горе?»
Леся Українка, «Забута тінь»
Під час війни Україна буквально збирає своїх мертвих і свою історію. Повертає їх додому. Дискусії довкола побудови Національного пантеону і дочасних намірів негайно перенести до Києва видатних діячів бурхливі; попри незавершеність обговорення, відбувається все не лише на рівні ідей. Паралельно тривають переговори, розпочалися ексгумації та перепоховання.
У самому жесті повернення є щось зрозуміле й емоційне. Перепоховання видається спробою завершити історію, символічно повернути когось додому. Але українська історія настільки незавершена у цей конкретний момент, що будь-який новий пантеон здається тимчасовим і відкритим до перегляду.
Врешті, що означає переносити мертвих зі старих кладовищ (Андрія Мельника і Софії Федак — з Люксембурга) до міста, де щодня з’являються могили новітніх героїв і героїнь?
І що саме переносимо разом з цими постатями?
Бо складається враження, що разом з кістками й домовинами ми тягнемо з XX століття і старі структури пам’яті. У новий пантеон.
Є ще одна важлива суперечність. Сучасна українська культура пам’яті вибудовується довкола воєнної жертви. Природно: бо країна живе в стані повномасштабної війни. Але коли цю логіку ретроспективно переносять на діячів XX століття і їхні родини, виникають складні й подекуди химерні ситуації, де розмивається межа між воєнним меморіалом і національним пантеоном, змішується військове і цивільне, сучасна втрата і символічне вшанування.
Як-от свіжа історія із Софією Федак. Самим перенесенням праху й тимчасовим перепохованням на Національному військовому меморіальному кладовищі її майже автоматично звели до означення «дружина Андрія Мельника». Водночас популярні медіа почали публікувати бодай короткі оглядові тексти про її біографію — а вона, безперечно, вартує окремого фільму про галицьку еліту й життя української політичної еміграції. Якби ці екскурси підготували рік-два тому, то, можливо, дискусії про пантеон відбувалися б не над розритими могилами.
Родина Федаків належала до середовища, яке формувало український модерний проєкт XX століття в Галичині. Бути жінкою з такого кола означало жити всередині постійної історичної мобілізації. Софія Федак була людиною своєї епохи, а не лише тлом для видатного чоловіка. Її батько — відомий правник і меценат. Сестра Ольга вийшла заміж за Євгена Коновальця, іншого діяча української історії, котрого, мабуть, незабаром також повернуть до Києва. Можливо, теж разом з дружиною. Тут теж питання: йдеться про повернення конкретних історичних постатей чи разом з ними до нового пантеону автоматично потрапляють і їхні родини?..
Після дискусій довкола пантеону інтернетом прокотилася нова хвиля — цього разу про пам’ятники. Є пам’ятники, які розповідають про померлих. А є такі, що мимоволі розповідають про живих — про те, як суспільство бачить владу, велич і право на видимість. Інколи достатньо одного надгробка, щоб побачити, як працює політика пам’яті. І отже, на відміну від попереднього поховання в Люксембурзі, подружжя тепер не має спільного надгробка. Кам’яна табличка Софії Федак-Мельник стоїть біля чоловікового хреста, маленька, мов прибудована.
Мене вразив не лише сам цей пам’ятник. Нічого нового чи надзвичайного насправді не сталося. Ця показовість немодерного жесту не створює нової нерівності, а лише робить видимою давню, стару. Навіть у смерті жінка в українській історії часто мусить залишатися поруч, а не окремо. Супутницею. Другорядною навіть у власному похованні.
І тоді наступне питання: а чиїм є тіло після смерті? Родини? Держави? Історії? Нації, яка будує власний пантеон?
Чому Софія Федак мала бути похована саме поруч з чоловіком у Києві, а не залишитися в Люксембурзі біля матері чи повернутися до родинного гробівця у Львові? У який момент жінка знову починає існувати в історії насамперед через близькість до «великого чоловіка»?
Можливо, саме тому дискусія довкола пам’ятників виявилася такою гострою. Бо йдеться не лише про дизайн надгробків чи фемінізм. А про те, як саме уявляє Україна свою історію зараз і кого в цій історії досі прирікає залишатися тінню. Бо ми переглядаємо не тільки канон діячів і національну історію. Суспільство оновлює цінності. Оновлює, а не поновлює старі. А зараз так виглядає, що українська культура пам’яті значно краще уміє монументалізувати (військових) чоловіків, ніж уявляти (цивільних) жінок окремими історичними постатями.