Роки до розколу
Дані, які є у відкритому доступі, говорять про Андрія Мельника таке.
Він народився 12 грудня 1890 року в селі Воля Якубова Дрогобицького повіту. Це — Львівщина, яка тоді була під владою Австро-Угорщини. Батько Андрія – громадський діяч Атанас Мельник – рано овдовів. Згодом одружився вдруге, тож Андрія виховувала мачуха. У хлопця була зведена сестра Наталія, яку репресували совєти і вбили у 1950 році. Її сім’я змогла повернутися з Сибіру до України лише після смерті Сталіна.
Мельник навчався у народній школі, згодом – у гімназії в Стрию. Закінчив Високу школу земельної управи у Відні. У 1914 році добровольцем вступив до лав Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). А Січові Стрільці – це, нагадаймо, українське військове формування в складі австро-угорської армії. УСС брали участь у Першій світовій, і тодішній поручик Андрій Мельник був нагороджений медалями за хоробрість, а також – шаблею, яку йому вручив ерцгерцог Карл – майбутній імператор Австро-Угорщини Карл I.
Далі був російський полон і втеча з нього. У полоні Мельник познайомився зі старшиною австрійської армії Євгеном Коновальцем. В майбутньому вони стануть свояками, одружившись з доньками адвоката і філантропа Степана Федака. Коновалець візьме за себе старшу сестру Ольгу, а Мельник укладе шлюб з Софією. Але це буде вже у 1920-ті.
А з початку 1918 року Андрій Мельник активно залучений до визвольних змагань. Це – окрема велика глава його життя, як і знайомство та взаємодія з Симоном Петлюрою, а також спільні військові виступи з армією УНР. У 1920 році полковник Андрій Мельник разом із Коновальцем та іншими старшинами Січових Стрільців стає співзасновником Української військової організації (УВО) – предтечі ОУН. А у 1922-му його заарештовує тодішня влада Галичини (тепер вже польська) – якраз за діяльність УВО. Втім, причетність Мельника до УВО поляки довести не можуть, а тому швидко відпускають його.
Але згодом відбуваються нові арешти і 1924-1928 роки Мельник проводить у польських тюрмах. А з 1929 до 1938 років він цілком легально працює як інспектор лісів Греко-католицької митрополії у Львові. При цьому, однак, супротив окупаційній владі, до якого Мельник залучений, триває.
Адже ще у січні 1929-го була створена Організація українських націоналістів – в тому числі на базі УВО. Очолив ОУН Євген Коновалець, якого вбив агент НКВС Судоплатов у травні 1938 року. Незадовго до смерті Коновалець усно доніс до соратників свою волю – у разі його загибелі біля стерна ОУН має стати саме Андрій Мельник. І останній дійсно заступає Коновальця на посаді голови Проводу українських націоналістів (ПУН), а також на посаді керівника ОУН.
Від осені 1938 року і до кінця своїх днів Андрій Мельник живе і працює за кордоном.
«Заручник власного досвіду»
«Роль і місце Андрія Мельника в українській історії недооцінені. Хоча в діаспорі ситуація зовсім інша. Там про полковника Андрія Мельника знають багато, бо видають книжки про його життя і діяльність, публікують документи, пов'язані із ним. В діаспорі він посідав особливе місце, і на це особливе місце не міг претендувати Бандера», – зазначає Богдан Червак.
«У нашій історії ви навряд чи знайдете ще одну таку постать, яка впродовж 50 років була в авангарді національно-визвольних змагань, – продовжує він. – Мельник брав активну участь в подіях української революції 1917 року. Був одним із будівничих Української народної республіки, а потім зі зброєю в руках захищав незалежність своєї країни. Після того, як Українська народна республіка не відбулася, виїхав за кордон і долучився до підпільної боротьби за незалежність України. Врешті-решт Андрій Мельник став активним учасником других визвольних змагань, тобто періоду Другої світової війни. Саме на цей час припало те, що він очолив Організацію українських націоналістів».
Натомість Микола Посівнич зазначає: «Мельник був дуже обережним, вів політику більш стратегічну. В нього були свої погляди на розвиток Організації. При цьому людей з оточення Мельника соратники Бандери іронічно називали «салюновими революціонерами», тому що вони сиділи по «салюнах», тобто ресторанах Європи, і фактично не розуміли потреб крайової боротьби («Краєм» називали Західну Україну на відміну діаспори, а «крайовиками» – відповідно – членів ОУН, які діяли там – Авт.). Вони, маючи досвід Першої світової війни, не могли ефективно діяти в нових умовах. Практика показала, що і оточення Бандери, і сам Бандера були праві, коли йшлося про створення Української повстанської армії».
Говорячи про заповіт Коновальця, який хотів бачити своїм наступником Мельника, Посівнич нагадує, що ОУН – це не монархія. «ОУН була організацією орденського типу, де повагу і лідерство заслуговують в бою, а не за колишні заслуги. Неписаним правилом ОУН було «хто працює, той главує». Вождизм оточення Мельника не сподобався бандерівцям. Хоча сам себе Мельник вождем ніколи не вважав, він був дуже поміркована і демократична людина», – каже історик.
«Звичайно, що відрив Мельника від українського визвольного руху в Україні так чи інакше зміщував його оптику в інший бік. Тобто він, напевно, не відчував розвитку організації настільки тонко, як ті, хто були безпосередньо тут у вирі боротьби. Плюс треба розуміти, що він як представник старшого покоління бачив новий етап боротьби крізь призму попереднього етапу. Тобто став заручником власного досвіду», – резюмує Володимир В’ятрович.
Однак про який досвід йдеться? Мова про сподівання Мельника заручитися підтримкою Німеччини – для повалення більшовицького режиму. Після Першої світової, додає В’ятрович, «ставка на зовнішніх союзників була вирішальною і, в принципі, правильною. Тобто українська незалежність у 1918 році стала можливою, зокрема, завдяки підтримці німців». Але, веде він далі, «Німеччина в роки Другої світової війни, зацікавлена в переділі світу, вже не бачила в цій картині світу Україну як незалежну державу. І від крайовиків лунали застереження про те, що головною має бути ставка на власні сили».
Тож виходить, що Мельник не відчував різницю між Німеччиною кайзера Вільгельма і Третім Рейхом Гітлера? А на додачу ще й не чув голосів, які лунали з України? Із цим категорично не згоден Богдан Червак: «Сказати, що Андрій Мельник не знав реальних настроїв в Галичині чи на Буковині, тобто на історичних українських землях, не можна. Він повністю володів ситуацією і був обізнаний з проблемами, які існували».
А щодо німців, то під час Другої світової війни Андрій Мельник був у концтаборі Заксенгаузен (там же сидів і Бандера – Авт.). «У 1944 році його випустили з концтабору, оскільки німці вважали, що ситуація на фронті наскільки погана для них, що треба залучати українські сили для боротьби з більшовиками. На переговорах з німцями Мельник поставив дуже чітку і конкретну вимогу, а саме, що вони визнають Україну як незалежну державу, вибачаються за всі злочини тощо. Звичайно, Німеччина не прийняла ці вимоги, тому ніякої домовленості про співпрацю не було», – пояснює Червак.
Але у 1944-му два в’язні Заксенгаузена – Бандера та Мельник – перебували вже у стані взаємного ідеологічного несприйняття. А почалося таке несприйняття чотирма роками раніше, у 1940 році.
Фатальний 1940-й
Усі три наші співрозмовники солідарні в тому, що суперечки між фракцією крайовиків та фракцією політиків, що перебували в екзилі, вмів гасити лише Євген Коновалець. Саме він направляв ідеологічні розбіжності у конструктивне русло.
«Коновалець прекрасно розумів, що якщо не дискутувати, то вас просто «попросять» з посади. В листах він попереджав, що рано чи пізно поділ на крайовиків та еміграційну частину призведе до конфлікту, якщо прагнення, бажання та емоції крайовиків не будуть почуті», – каже Посівнич.
Хоча і його часто «не слухалися» і ставили перед фактом, що запальна молодь, не питаючи нічиєї ради, вчинила те-то й те-то. Як приклад історик наводить експропріаційну акцію ОУН у місті Городок, що на Львівщині. У 1932-му на місцеву пошту напали ОУНівці, серед яких були, зокрема, Роман Шухевич та Микола Лебідь. Напад пішов не за планом, тож двох його учасників поляки стратили, а одного засудили до тривалого ув’язнення.
Про все Коновалець дізнався вже згодом. З його смертю мистецтво пошуку компромісів було втрачене взагалі.
У 1940 році конфлікт між Бандерою та Мельником відчутно загострився. У чому вони не сходилися? Щонайменше, у трьох пунктах. Перший пункт – так би мовити, кадровий. Бандера вимагав виключити з проводу ОУН Омеляна Сеника та Ярослава Барановського. Перший втратив архів ОУН у Празі в 1934 році, що призвело до масових арештів членів Організації. Другому вказували на те, його брат Роман Барановський був таємним агентом польської поліції. Мельник виступив проти виключення Сеника й Барановського. До слова, обох їх вбили – у 1941 та 1943 роках відповідно. Хто скоїв цей атентат, достеменно невідомо.
Другою вимогою бандерівської фракції було розділити Провід: один започаткувати у Європі, а інший – за океаном. Бандера наполягав на тому, що у Кракові потрібно створити Революційний провід, який буде здійснювати підготовку до революції на території вже радянської України. На це Мельник також не пристав.
І, власне, про революцію. Бандера наполягав на тому, що слід готуватися до повстання на тих землях, які опинилися під радянським контролем. Причому ця революція повинна бути підготовлена й проведена незалежно від того, як будуть складатися зовнішньополітичні події, тобто «дружитимуть» між собою СРСР та Німеччина чи ні. Адже станом на 1940-й ці дві країни перебували у позірно союзницьких стосунках. Але і тут Мельник сказав «ні», не бажаючи ризикувати людьми.
«Розкол ОУН у нас трактується дуже поверхово, – коментує Богдан Червак. – Наприклад, кажуть, що за Бандерою пішли молоді, а за Мельником – старші люди. Це не відповідає дійсності, бо подивіться, скільки років було Олегу Ольжичу та Олені Телізі – діячам ОУН, які прибули до Києва та розгорнули тут боротьбу за наказом Мельника? Це були молоді люди. Або кажуть, що Мельник був поміркованим, а Бандера – радикальним націоналістом. Але тоді виникає питання, а в чому була поміркованість і радикалізм? Бандера вважав, що треба підняти революцію і внаслідок цієї революції здобути незалежність України. А Мельник застерігав, що всі активні учасники такої революції будуть одразу заарештовані більшовиками і на тому припиниться вся боротьба за незалежність України».
«Це був конфлікт двох стратегій. Ідеї, методи та стиль діяльності і в Мельника, і в Бандери були досить подібні, бо вони розвивалися в одному середовищі і пройшли фактично одну школу. Тільки Бандера мав візію більш радикальну та революційну, хотів робити своє тут і зараз. А Мельник, маючи свій життєвий досвід, обстоював поміркований та еволюційний метод. Він також оглядався на своїх геостратегічних союзників, які могли б допомогти Україні. А Бандера був схильний опиратися на власні сили», – зауважує Посівнич.
При цьому він додає: «Психологічно Бандера був зрозумілішим тим крайовикам, які гинули, сиділи в тюрмах і боролися. Для них Мельник не був авторитетом, бо він мав давні заслуги – ще часів Першої світової війни, початку 1920-х, а далі Мельник тривалий час провадив нормальне життя респектабельного громадянина, і, згідно заповіту Коновальця, став лідером Організації… Звісно, Бандера був не сам, Бандери не було б без Шухевича, Стецька та інших соратників, але революційний міф довкола Бандери склався тому, що це була людина, яка стояла під шибеницею і не зрадила, ставши уособленням пасіонарного прагнення українців здобути велику Україну від Сяну по Кавказ».
Примиряючи ці дві постаті, В’ятрович підводить таку риску під сказаним: «Бандера і Мельник намагалися порозумітися, у них були спроби перемовин. І навіть здавалося, що ці перемовини закінчилися тим, що сторони почули одна одну. Але, на жаль, це тривало недовго, і все одно дійшло до конфлікту. Їхнє бачення того, як краще забезпечити Україні незалежність у цей переломний момент, дуже відрізнялося. Та найважливіше, що ми маємо пам'ятати, так це те, що обидва цієї незалежної України палко прагнули».
Останні акорди
Після 1945 року контакти між ОУН(м) та ОУН(б) тривали. У 1947 році Андрій Мельник був обраний довічним головою Проводу українських націоналістів та ОУН. Від цього року і до 1959-го, коли Бандеру вбив агент КДБ СРСР Богдан Сташинський, обидва діячі зустрічалися та листувалися. Вони не стали ані ворогами, ані навіть настільки непримиренними опонентами, що це могло завадити спілкуванню між ними. А тем для обговорень у Бандери та Мельника було вдосталь: це і боротьба з примусовою репатріацією, і реорганізація уряду УНР в екзилі, і громадське життя діаспори, і протидія прорадянським тенденціям в політиці західних країн, і антикомуністична діяльність…
«Після Другої світової Мельник почав консолідувати політичне імміграційне середовище. Він вже тоді бачив, що ані ОУН, яку він очолює, ані ОУН Степана Бандери не можуть стати тим центром об'єднання, який необхідно було створювати. Тоді Мельник висуває ідею створення політичного центру на базі Української Народної Республіки у вигнанні. І на таку пропозицію пристали всі українські середовища. А ідея спрацювала, і у 1992 році останній президент Української Народної Республіки (в екзилі – Ред.) і голова ОУН Микола Плав'юк передав свої повноваження першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку», – говорить Богдан Червак.
Він також каже, що «урок взаємин Мельника та Бандери є дуже промовистим. Не можна доводити ситуацію внутрішнього протистояння до розколу і взаємопоборювання. Це ніколи не дає бажаного результату. Бо у висліді ані Бандера, ані Мельник не змогли досягти своєї мети, яку вони проголошували. І навпаки, консолідація і об'єднання нації – це вкрай важливий чинник у боротьбі за незалежність України».
…Коли 15 жовтня 1959 року Сташинський убив Бандеру, Мельник щиро співчував цій втраті, засвідчує Микола Посівнич. Сам Мельник помер 1 листопада 1964 року в німецькому Кельні й був похований у Люксембурзі, де прожив останні 18 років життя. За даними архівів, про смерть Мельника у Радянському Союзі дізналися з повідомлення «Радіо Свобода».
Останки Мельника і його дружини були ексгумовані в Люксембурзі 19 травня. 21 травня їх доставили в Україну, а 25 травня – перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі.
Українська влада розраховує на те, що перепоховати вдасться і останки Бандери, що, однак, зробити буде складніше з огляду на німецькі закони. Але хтозна, можливо, колись Андрій Мельник та Степан Бандера упокояться поруч – у рідній українській землі.
