«Те, що під час війни не можна провести вибори, не значить, що влада може робити все, що завгодно»
Пане Андрію, які наслідки можуть мати «плівки Міндіча» для країни?
Я кілька разів намагався слухати ці записи й ловив себе на тому, що довше десяти хвилин не витримую, настільки це огидно. Але головне — не сам скандал, а наслідки. За такими речами мають іти конкретні юридичні кроки: підозри, справи, судові процеси. Тим більше, що багатьом із цих епізодів уже понад рік. Достатньо часу, щоб висунути підозри. Чи ми будемо чекати, доки все докрадуть, а потім уже реагувати? Мені здається, треба ловити на гарячому.
І ще б хотілося, щоб фігуранти цих справ залишалися в Україні, а не тікали за кордон. Бо ми боремося, щоб українські громадяни могли гідно жити у власній країні. А хтось може дозволити собі, маючи паспорт іншої держави, втекти за кордон. Я переконаний, що людина, яка має політичний вплив чи державну посаду, не повинна мати подвійного громадянства. Бо тоді виникає подвійна лояльність: тут вона впливає на державні процеси, а її запасний аеродром в іншій країні.
А чому президент ніяк це не коментує, не спростовує звинувачень? Це правильна стратегія?
Я не можу відповідати за президента чи його офіс. З медійної точки зору така стратегія, можливо, має сенс: коли ти щось коментуєш, то автоматично прив’язуєш це до себе. Але якщо говорити про політичну відповідальність і розмову із суспільством, то такі речі треба коментувати.
Уже лунають заклики до імпічменту. Наскільки це реально під час війни?
Давайте не тішити себе дитячими ілюзіями: згідно з Конституцією, процедура імпічменту в нас практично нереальна. Але це не означає вседозволеність. І те, що під час війни не можна провести вибори, не значить, що влада може робити все, що завгодно. Коли йдеться про національну безпеку й оборону, влада має карт-бланш. Але якщо мова про внутрішні політичні розбірки, то жодної додаткової легітимності тут немає. І суспільство має право реагувати й критикувати владу. Звісно, якщо це аргументована критика.
«Ти, депутат, втомився? Скажи це військовому, пожежнику, лікарці “швидкої”!»
А як щодо парламенту? Сьогодні дедалі більше депутатів говорять про втому й складають мандати. Причому про частину з них суспільство дізнається саме під час їхніх заяв про складання повноважень. Чи переконливі такі пояснення?
Це наслідок того, що виборчі списки формувалися «за оголошенням». Багато людей попроходили по округах просто тому, що в них був плакат правильного кольору. Нікого не цікавило, хто ця людина, які в неї цінності, що вона зробила в житті. В результаті ми отримали парламент, де багато випадкових людей. І за сім років багато хто з них так і не став ані політиком, ані державним діячем.
І коли народний депутат — здоровий, молодий чоловік, — виходить і каже: «Я втомився», то реакція одна: ти серйозно? Ти це говориш у країні, де сотні тисяч людей роками сидять на фронті, не бачать сім’ї й щодня ризикують життям? Ти це говориш солдату? Лікарці швидкої допомоги? Пожежнику, який після прильоту витягує людей з-під завалів? Це ж наскільки треба бути в неадекваті! І як після того, як ви самі собі підвищили виплати, у тебе повертається язик говорити, що тебе не влаштовує зарплата — у країні, де з 2022 року не підвищувалась зарплата та грошове утримання у солдата! І це на фоні розмов про конверти і корупційні скандали.
Часто можна почути: «Хай спочатку воюють депутати, а потім я піду». До вас питань немає: ви пішли воювати з початку вторгнення. А чи багато ваших колег також на фронті?
«Свободівців» дуже багато, починаючи з голови партії Олега Тягнибока, який командує батальйоном безпілотних систем. Ми не так часто бачимося: я — на Донецькому напрямку, він — на Запорізькому. Частіше по телефону спілкуємося.
Для «свободівців» це очевидно: ми весь час декларували, що Україна понад усе. І тут лиха година, ворог прийшов на нашу землю, а «Свобода» сидить у кущах, листівки роздає десь у Львові? Ну, напевно, це було б смішно, правильно? Тому «Свобода» просто відповіла за слова, пішла, створила боєздатні підрозділи: батальйони «Січ», «Карпатська Січ» та інші. Загалом усі націоналісти плюс-мінус на війні. Третя штурмова, де колишній нардеп Андрій Білецький, політик із націоналістичного руху. Є, безумовно, представники інших партій, які служать, воюють. Я небагато з ними перетинався, але я знаю, що такі люди є, і вони показують достойний приклад. Є, на жаль, люди, які загинули. Наприклад, наш «свободівець» Олександр Марченко, народний депутат, із яким ми п'ять років були у парламенті. Успішний підприємець. І він на початку великої війни, будучи вже літньою людиною з далеко не ідеальним здоров'ям, добровільно повернувся в свою 72 білоцерківську бригаду і загинув в бою під час оборони Києва.
Тобто, ви вважаєте, що це все відмовки з боку військовозобов'язаних? Вони самі собі шукають причини, чому не йти воювати?
Є люди, для яких це справді відмовка. У них завжди буде причина: «от нехай спочатку підуть депутати, діти і внуки, дружини депутатів, а я піду останнім». Це вже до абсурду доходить. Але є й інший аспект. На всіх великих війнах діти еліти воювали. Ми можемо взяти Британію: майбутня королева працювала санітаркою під час бомбардувань Лондона. Принц Гаррі — ветеран війни. Чи став би Джон Кеннеді президентом, якби не воював? Думаю, що ні. Тому що його попередник — Дуайт Ейзенхауер — був головнокомандувачем союзних армій під час Другої світової війни.
Тому еліта і діти еліти повинні долучатися до оборони країни, і люди повинні бачити, що вони в рівних умовах з усіма. Наприклад, єдиний син Олега Тягнибока Гордій служить у нашій бригаді, в четвертому батальйоні «Сила Свободи». І коли хтось починає розповідати, що він «не воює», то хай піде й скаже це Гордію в очі зараз, коли він відновлюється після тяжкого поранення.
«Корупція під час мобілізації — це катастрофічна проблема»
Міністр оборони заявив, що від мобілізації ухиляються близько двох мільйонів людей, і близько 200 тисяч самовільно залишили частину. Чому їх не шукають, або якщо шукають, то так недолуго і повільно? Можливо, потрібне жорсткіше законодавство: або ти воюєш, або у в’язницю?
У нас це питання фактично залишили напризволяще. У 2022 році був величезний добровольчий ажіотаж, який перекривав потреби мобілізації. Потім ця інерція закінчилася і почалися проблеми. Ніхто не захотів брати на себе політичну відповідальність за цю тему. Бо мобілізація ніде й ніколи не буває популярною. З іншого боку, це не означає, що її не можна зробити кращою. Вона має бути більш справедливою, менш корупційною, більш всеохопною. Не може бути мобілізації лише для бідних. Будь-які корупційні прояви мають випалюватись максимально жорстко. Бо корупція під час мобілізації — це катастрофічна проблема. Її треба зупинити.
Це все красиві гасла. А як на практиці це зробити?
Ну давайте хоча б із гасел почнемо! Бо якщо людина медійно прив’язує себе до цієї теми й починає її коментувати, то й вимоги до всіх інших одразу стають значно жорсткішими. Я давно казав, що це вже не проблема міністра оборони, командира чи районного ТЦК. Це проблема найвищого політичного рівня.
І тоді відповідальність по всій вертикалі буде зовсім іншою. Бо не все в цьому житті міряється популярністю. Є ризик втратити електорат? І що тепер? Ну, втратимо електорат. Просто треба прийняти як факт, що навіть у найпопулярнішого в світі політика рейтинг колись дійде до нуля. Електоральний цикл дуже минущий. Сьогодні є рейтинг, а потім — хопа, і все, нема вже цього рейтингу. Цим і відрізняється справжній державний діяч від просто політика. Державний діяч не боїться спалити свій рейтинг заради корисної справи.
Як, на вашу думку, змінити підходи до мобілізації, припинити так звану «бусифікацію»?
Треба почати з того, що країна має повернутися в нормальне правове поле. Звідки почалося те, що ви називаєте «бусифікацією», хоча я не прихильник цього терміну? З самого початку у питанні мобілізації був абсолютний хаос. Я цю цифру — 2 мільйони, які не оновили дані, — чую роками. Тобто два мільйони людей фактично ігнорують свої обов’язки. Але системних кроків, щоб це виправити, ніхто не робив. Бо тема непопулярна, і політики бояться її, як чорт ладану. В результаті все скидають на найнижчий рівень: ось вам мобілізаційний план — виконуйте, як зможете.
У нас не так давно змінилося керівництво Міністерства оборони, і вони кілька місяців розробляли план змін. Хочеться побачити, що в цих змінах. Бо вони кажуть, що там вже й демобілізація якась планується для тих, хто 3–4 роки на війни. Але щоб проводити демобілізацію, ми маємо щось зробити з мобілізацією.
Тут ще й питання у базовій повазі. Бо ми бачимо не лише конфлікти навколо ТЦК, а й випадки відвертого насильства, коли представників ТЦК, частина з яких ветерани, б’ють, навіть убивають. Наскільки небезпечним є таке озлоблення всередині суспільства?
Кожного разу, коли стається черговий напад чи вбивство українського військовослужбовця в тилу, мені хочеться почути жорстку реакцію на всіх політичних рівнях: керівництва держави, парламентських партій, політиків. Усіх, хто називає себе українськими патріотичними силами. Незалежно від того, провладні вони чи опозиційні.
Тому що тут має бути чітка позиція щодо двох речей. Перше — жорстка реакція на будь-яку корупцію в процесі мобілізації. Друге — така ж рішуча реакція на будь-яке фізичне насильство щодо українських військових. Бо коли політики мовчать про це, вони фактично посилають сигнал, що це можна ігнорувати. А тоді подібні напади й трагедії повторюються.
«Недобитий ворог — це найгірше, що може бути»
І ще хотілось би, щоб люди все ж відрізняли реальність від ворожих інформаційних впливів. Бо випадки насильницької мобілізації справді є, але далеко не все, що ми бачимо в соцмережах, є правдою. І водночас нікуди не поділися колишні представники ОПЗЖ — тієї самої «п’ятої колони Кремля», про яку ми говоримо ще з 2014 року. Частині з них оголосили підозри в держзраді. Але інші — Бойко і компанія — просто змінили вивіску й сидять далі. Наскільки вони залишаються загрозою і з точки зору російських наративів, і з точки зору «ждунів», які потім можуть скористатися моментом?
Вони вже це роблять. Ми ж про небезпеку російської агентури в Україні говоримо з 2014 року. Для мене це очевидні вороги. Люди, які десятиліттями працювали на те, щоб України не було. На першому місці в них було самозбагачення, а на другому — знищення України, в тому числі через її грабунок. Тому моя позиція проста: вони всі мають сидіти за державну зраду. А частина з них має повторити долю Киви — це було б навіть краще.
Так само, як і Московський патріархат, який керується з Росії й виконує те, що йому кажуть у Росії. Це структура, якої в принципі не повинно існувати. Вони відкрито транслюють російські наративи, і вони вже підняли голову, відчувають, що їм нічого не буде. І їм справді все пробачається. Ну, ловлять час від часу когось з таких, хто напряму наводить російські удари, а за проросійську пропаганду я не бачив, щоб карали представників Московського патріархату.
Але ж їхню роботу законодавчо обмежили…
У нас часто так: щось заборонили, а воно далі працює. А недобитий ворог — це найгірше, що може бути. І це ж не тільки Бойко чи колишня ОПЗЖ. Уже зараз є люди, які типу за Україну, але транслюють російські наративи. Ми побачимо, що ще буде після війни, особливо під час виборів.
Якщо Росія вклала 300 мільйонів доларів у вибори в Молдові (а називали саме таку суму), то можна лише уявити, скільки вони готові витратити в Україні. Я думаю, три мільярди — легко. Для них це взагалі не проблема: вони за тиждень війни більше витрачають. Що, вони не зможуть купити тут телеканали, журналістів, блогерів, яких і так повно куплених? Оплатити тут величезну кількість партій? От, дай Боже, відіб’ємося на фронті. А скільки в нас ще роботи в тилу!
«Без дози нормального життя боєць просто виснажиться»
Перед інтерв’ю ви розповідали, що батальйон «Свобода» вже близько десяти місяців тримає позиції в Донецькій області без повноцінної ротації. Так, бійці мають можливість їздити у відпустки, але це все одно не замінює нормального відновлення. Наскільки зараз виснажлива ситуація на вашому напрямку і як змінилася сама війна за цей час?
Так, наш батальйон уже 10 місяців перебуває на одному рубежі оборони в Донецькій області без повноцінного відведення на відновлення. Але ми все одно намагаємось давати людям можливість хоча б час від часу побути вдома, приїхати у відпустку, побачити близьких. Звичайно, це не замінить повноцінної ротації. Але ми прекрасно розуміємо: якщо людина взагалі не отримує дози нормального життя, вона виснажиться.
Обстановка буває різною. До цього ми майже два роки воювали під Сіверськом — це була важка окопна війна. А потім у середині минулого літа нас швидко перекинули на інший напрямок, де почалися великі проблеми. Ми заходили в ситуації великого хаосу: ворог наступав, не до кінця було зрозуміло, де основні удари, де просочування. Треба було терміново налагоджувати взаємодію із суміжниками, вищими штабами. Перший місяць був дуже важким. Але поступово ситуацію вдалося стабілізувати, і відтоді нам плюс-мінус вдається тримати лінію.
Основна тактика ворога зараз — це піхотні просочування малими групами. По двоє, по троє, інколи взагалі по одному. Їхня головна мета — непомітно проскочити між нашими позиціями, знайти укриття, закріпитися, накопичитися там і потім рухатися далі. І все це на фоні тотальної дронової війни. Зараз уже немає такого поняття, що хтось один «контролює небо». І ми, і вони постійно працюємо дронами: починаючи від зони поля бою, де просто тотальний дроновий контроль. У ближніх тилах уже трішки інші види дронів, але вони так само намагаються бити по логістиці, по точках нашого накопичення, тилових позиціях і так далі. Ну і, відповідно, ми робимо те саме. Зараз наземні дрони грають колосальну роль, і в батальйоні «Свобода» один із найкращих підрозділів наземних дронів — «Дозор».
Хлопці показують колосальні результати. Наприклад, за ці 10 місяців усіх важкопоранених із червоної зони ми евакуювали саме НРК. Бо сьогодні важкопораненого, який не може сам рухатися, неможливо витягнути інакше.
Де ви берете гроші на НРК?
Частину забезпечення закуповує держава, частину ми отримуємо через цільові субвенції. У відсотках важко сказати, бо ситуація постійно змінюється. Загальної статистики ніхто не веде. Але значну частину потреб ми покриваємо самі. Бо зараз усе — витратний матеріал: автомобілі, FPV-дрони, Mavic, наземні роботизовані комплекси. Але краще втратити дрон, ніж людину.
Нам допомагає місцеве самоврядування. Насамперед Київ — усе-таки батальйон формувався під час оборони Києва, на базі київської «Свободи», в ньому багато киян. Допомагають міста, де мери від «Свободи»: Івано-Франківськ, Тернопіль, Хмельницький, Кам’янець-Подільський, Конотоп. Допомагають Львів, Рівне, Луцьк, Дніпро та інші.
Є й меценатська допомога, і волонтерські збори. Ми напряму звертаємося до людей і просимо долучатися. Зараз якраз проводимо збір на РЕБ. Це реально те, що рятує життя. Тому працюємо всіма можливими способами й постійно шукаємо ресурси. Дякую всім, хто допомагає.
Зараз багато говорять про «кілзону» — територію, де через дрони й вогневий контроль пересуватись смертельно небезпечно. Наскільки глибокою є ця зона?
Тут є нюанс. Серед військових є дискусія, наскільки коректно медіа використовують термін «кілзона». Бо в класичному розумінні це — місце концентрованого вогню: коли ми очікуємо рух ворога, заздалегідь наводимося й максимально зосереджуємо там вогонь. Але зараз у медіа «кілзоною» часто називають територію, де висока активність ворожих дронів і є реальна загроза потрапити під удар. Якщо говорити про дистанцію, то приблизно до 20 кілометрів дрони вже працюють достатньо впевнено — і наші, і ворожі.
Безпосередньо біля позицій будь-який вихід на відкриту ділянку — це великий ризик. Якщо говорити про ближній тил, умовно 10–20 кілометрів, то це не означає, що ти вийшов на вулицю — і відразу прилетів дрон. Але ризик там теж постійний, і його треба враховувати. Треба постійно дивитися в небо, користуватися технічними засобами виявлення. На ситуацію впливає все: погода, вітер, умови місцевості. Особливо небезпечні дороги, бо саме ними рухається техніка, а ворог постійно намагається її атакувати. Тому там треба бути максимально обережним.
Якщо дивитися на карту бойових дій, то ситуація постійно змінюється: десь вони на нас лізуть і ми обороняємося, десь українські сили проводять контратаки й повертають позиції. Яка зараз ситуація на вашій ділянці?
У нас було кілька ефективних контратак. Ми відбивали захоплені ворогом позиції й повертали території. Але кожну таку операцію треба ретельно продумувати, бо це великий ризик. Тому в основному ми працюємо в обороні. Але якщо є необхідність повернути якусь позицію або ми розуміємо, що контратака реально істотно покращить наше становище, тоді ухвалюємо такі рішення. Звичайно, якщо для цього є сили й можливості.
«Поки Путін живий і при владі, я не вірю в стабільне перемир’я»
Зрозуміло, що про конкретні плани говорити не можна. Але в суспільстві завжди є очікування, що навесні чи влітку Україна зможе провести успішні контрнаступальні дії й звільнити більше територій. Що, н вашу думку, зараз є головним: повернення територій чи виснаження російської армії?
Зараз наше головне завдання — максимально знищувати живу силу й військовий потенціал противника. Тому що можна відвоювати 2–3 кілометри, але ціною великих втрат. А той, хто наступає, завжди ризикує втратити більше. Тому самі по собі кілька кілометрів території — це важливо, але не завжди доцільно будь-якою ціною. Завжди стояти в обороні теж не варіант: треба контратакувати час від часу. Але головне — максимально нищити ворога, щоб він не міг продовжувати наступ.
Бо зараз вони намагаються наступати. Кожного дня лізуть, лізуть і лізуть. Ми їх вбиваємо, а вони лізуть. Звісно, не всіх, над цим ще треба працювати, але вбиваємо в дуже великих кількостях. І рано чи пізно ця кількість перейде в якість. У них уже зараз проблеми з поповненням. Вони не хочуть підписувати контракти, починається прихована мобілізація, рознарядки на навчальні заклади, підприємства. Гроші закінчуються. Комплекс проблем, який у виник у них через те, що ми системно завдаємо їм втрат.
Тобто ви відчуваєте на фронті, що ворог ослаб?
Це не можна відчути в моменті, але різниця помітна, якщо порівнювати, наприклад, із 2022–2023 роками. Коли ми воювали у Курдюмівці й Озерянівці, на південному фланзі Бахмута, проти нас наступав «Вагнер» у своєму основному складі. І, давайте говорити відверто, це був сильний противник. Добре підготовлений, мотивований. Вони билися до кінця: навіть важкопоранені продовжували вести бій, у полон не здавалися до останнього.
Зараз, коли ми беремо полонених, часто бачимо російське соціальне дно. Нуль мотивації, близькі до розумової відсталості. Багато судимих, алкоголіків, наркоманів, років у 30 виглядають на 50+. Абсолютно порожня голова. Якість російської піхоти колосально впала. І це теж результат наших дій.
На жаль, серед них трапляються й люди з окупованих українських територій. Донецьк і Луганськ — це вже давно не новина. Але зараз вони гребуть і на лівобережній Херсонщині, і в окупованій частині Запорізької області, і в Маріуполі.
Ви говорили вже, що під час операцій — чи оборонних, чи контрнаступальних, — треба враховувати, наскільки великими будуть наші втрати. От, наприклад, багато суперечок навколо Бахмута. Частина людей вважає, що місто не мало стратегічного значення й ціна оборони була надто високою. Як ви сьогодні оцінюєте ту битву?
Я не розумію, що означає «Бахмут не мав стратегічного значення». Це вузол доріг. Не захищали би Бахмут — захищали б Костянтинівку, тому що вони б пройшли далі. Можна було сказати: це теж не стратегічне, давайте віддамо Костянтинівку, будемо захищати Дружківку. Тоді б вони далі пішли — на Добропілля, а потім на Покровськ. І Покровськ ми б тоді захищали не у 2025 році, а у 2023-му.
Тут просто було забагато медійної історії. Чи треба було це саме так медійно висвітлювати — не знаю, складне питання. З іншого боку, з точки зору втрат, яких зазнав ворог, це було виправдано. Під Бахмутом був перемелений «Вагнер» на піку своєї могутності.
Тоді не було таких дронів. Це була фактично Верденська м’ясорубка часів Першої світової війни. Суцільна багнюка, битва в окопах. Це була битва характерів. З одного боку, їхній кровожерливий «опрічник». Якщо хтось думає, що Пригожин — це якийсь лошара, він дуже помиляється: він хороший боєць. І я думаю, якби проти них стояла якась армія НАТО, ох би вона тоді получила! А тут проти них стоїть український козак, який теж включає характер. І люди, які йшли в ці бої, в основному добровольці, вистояли, втримали лінію оборони. З цих трьох місяців під Бахмутом майже місяць наш батальйон перебував на вістрі головного удару «Вагнера». Ми втримали лінію, не допустили ворога, не дозволили йому пройти далі. Одна з причин, чому Пригожин потім пішов на Москву, полягала саме в тому, що він розумів, що сточив свій військовий потенціал. Він як бойовий інструмент був спалений у цій м’ясорубці під Бахмутом.
А потім загинув. Хоча ми ж насправді не знаємо, чи дійсно Пригожин загинув…
У мене, до речі, є своя версія. Може, колись буде день, коли ми зайдемо в Москву, привеземо їм Лжепригожина і скажемо: «Ось ваш новий цар».
І наостанок: що для вас є неприйнятним у завершенні війни? Бо, як ви написали, важливіше не те, коли закінчиться війна, а як саме вона закінчиться.
Я можу сказати, що для мене є прийнятним: щоб існувала незалежна українська держава. Це базова річ. Бо мета москалів — знищити незалежну Україну, а в результаті й українську націю. Тому збереження української державності — сильної, мілітаризованої, здатної себе захистити — це вже перемога. А далі починаються нюанси, хоча й дуже важливі: території, формулювання, конкретні умови.
Щодо територій усе очевидно: Україна ніколи не визнає жодних окупацій чи анексій. Ми завжди говоритимемо про конституційні кордони України. Я не уявляю політика, державного діяча, який би погодився юридично визнати легітимність окупації. Так, частина територій окупована ще з 2014 року: Крим, частина Донбасу. Але це не означає, що ми визнаємо їх російськими. Ми навпаки наголошуємо, що це українські території, і весь цивілізований світ це каже.
Що ж до перемир’я, то Україна в принципі готова навіть до припинення вогню по нинішній лінії фронту. Але до цього — принаймні, поки що — не готова Росія. І я, чесно кажучи, не вірю в стабільне перемир’я, поки живий Путін і поки він при владі. Бо я думаю, що втрата влади буде означати для нього фізичну смерть. Але я точно знаю, що в нас завжди будуть проблеми з Росією. Навіть якщо будуть якісь періоди перемир’я, треба завжди бути готовими, що вони знову полізуть.
Але треба бути готовими й до того, що в них почнеться смута. А вона в них почнеться, ми бачимо її зародки. Нам треба скористатися цим. Як мінімум, щоб повернути своє. А в ідеалі — щоб нарешті забити осиковий кілок у прогниле серце цієї мерзотної недоімперії.
Я не люблю імперії, я націоналіст, але мушу визнати, що в історії багато імперій, які приносили не лише експлуатацію, а цивілізацію. Ну от як, наприклад, Римська чи Британська імперії. Але єдина, напевно, імперія в світі, яка приносить тільки лайно і кров, яка завжди робить гірше там, куди вона приходить, — це Московія. Їхня мета — зробити нестерпним життя собі і всім навколо. Оце національна ідея Московії. І тому, безумовно, це загроза всьому світу, не лише Україні. І в ідеалі ми маємо добитися того, щоб ця імперія припинила існування. На місці сьогоднішньої Московії мають постати десятки нових незалежних держав. Перш за все — національні республіки. По-друге, сама Московія має бути розділена на низку державних утворень. Частина з яких, я думаю, в перспективі перебуватиме під неформальним українським протекторатом, наприклад, Кубань, Донщина, прикордонні з нами області. Ми не повинні заходити з довгостроковим окупаційним режимом, тому що нам би свої проблеми розв’язати. І при поверненні всіх територій, включно з Кримом і всім Донбасом, нам теж треба буде багато там зробити. Але ми повинні мати санітарний кордон у вигляді лояльних до нас режимів. Це далека перспектива: я усвідомлюю, що це не завтра станеться. Але нам треба тримати в голові такий план.
***
ТЕРМІНОВИЙ ЗБІР НА РЕБ | БАТАЛЬЙОН «СВОБОДА»
Мета збору: 500 000 грн
Майже рік ми тримаємо ввірену ділянку фронту на Добропільсько-Покровському напрямку. Противник постійно атакує наші позиції дронами, в тому числі аналоговими дронами-камікадзе.
РЕБ — єдине, що може зупинити такі атаки. Він зачасту глушить канали керування та відеосигнал ворожих дронів до того, як ті досягають цілі.
Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/5xPxMrz5dc
Номер картки банки:
4874 1000 2736 3715.
Поповнити конверт через Приват24:
https://www.privat24.ua/send/jk2ca
Номер картки конверта:
5168752153300028