Мотивація «до» й мотивація «від»
Передвиборчий сюжет у сусідній країні традиційно розгортався довкола геополітичного вибору. Й для невеликої держави це радше не «розкол», а звичний і органічний розподіл ролей. Але цього року – через війну Росії проти України – ставки стали по-справжньому високими.
Російська пропаганда й офіційні заяви Кремля відверто називали Молдову стратегічним плацдармом для подальшого наступу на Україну. Водночас для значної частини молдовських громадян дилема вибору полягала у русі «до» Європи – і, як до омріяної перспективи, і як до шансів вийти з-під сфери російського впливу.
Тож для України саме вимір національної безпеки визначає посилений інтерес до молдовських виборів і до внутрішньої політики сусідньої держави загалом. Й саме тут прихована ключова ціннісна відмінність. Для Молдови вибір обумовлений мотивацією «до» – до Європи, до безпеки, до нових можливостей і перспектив. Для України ж їхня вага полягала в першу чергу у відштовхуванні від потенційних загроз, вразливості свого тилу, від ризику мати під боком ще один Кремлівський плацдарм.
Статус кво
Для партії влади головною стратегією залишався курс на більшість у новому парламенті. І хоча довкола цієї амбіції було чимало скепсису, це зробити вдалося, й «Дія та солідарність» отримає у новому складі 55 мандатів зі 101, зберігаючи таким чином монобільшість, які і всі попередні чотири роки.
Головною темою «Дії та солідарності» були європейська інтеграція та мир – і власна влада як гарантія цього руху. Якщо рух у бік ЄС дійсно можна назвати реалістичною траєкторією, то за попередні роки, маючи повноту влади, саме для миру з боку Молдови зроблено було небагато. Придністров'я і далі залишається неконтрольованою територією, де все ще перебувають бойовики та російські військові. На півдні країни тліє сепаратизм, а окремі політики почали навіть озвучувати територіальні претензії до України. Їх, звісно, можна сприймати як частину агітаційних прийомів, про які зручно забути наступного дня після голосування, але Україні точно не варто цього робити.
Російська стратегія
Росія застосувала безпрецедентний арсенал інструментів і технологій впливу: від так званої «мережі Шора» для масової мобілізації електорату до залучення священнослужителів РПЦ у Молдові й підготовки молодиків у силових таборах на Балканах (Сербія, Боснія і Герцеговина) для організації можливих провокацій.
При цьому наївно покладатися на те, що перемога провладної партії й загалом результати голосування змінять плани Росії. Але й недооцінювати значення цього волевиявлення не можна: у випадку перемоги проросійського табору ситуація дійсно могла би стати некерованою й непередбачуваною.
Після того, як провладна партія утримала свої позиції, головне питання полягає в тому, як Росія коригуватиме свою присутність й наново розосереджуватиме свої активи всередині країни. Адже окрім відвертої кремлівської колони, «Патріотичного блоку», у парламенті цього разу опиняються й інші політичні проєкти із сумнівним амплуа.
Це «Наша партія» колишнього мера північних Бельць Ренато Усатого, який до речі, є ситуативним союзником партії влади, блок «Альтернатива», до якого входять мер Кишинева Іон Чебан і колишній кандидат у президенти від соціалістів Олександр Стояногло, а також маловідома «Демократія вдома», яку публічно підтримав лідер румунської ультраправої AUR Джордже Сіміон, завдяки чому й партія потрапила в парламент.
За всіма трьома політичними проєктами тягнуться шлейфи - якщо не відверто проросійських, то щонайменше антиукраїнських заяв і контроверсійних зав’язків. І хоча вони не визначатимуть рішень парламентської більшості, їхня присутність може перетворитися на дратівливе пропагандистське тло, яке дискредитуватиме й саму Молдову й водночас відкриватиме додаткові канали для антиукраїнських провокацій.
Молдовська стратегія
Напередодні голосування в Молдові крутили серіал «Плаха». Алюзія більш ніж прозора – особливо після недавньої екстрадиції головного анти/героя Володимира Плахотнюка з Греції в Молдову. В останній серії, за два дні до голосування, було показано, як прототип Додона йде в російське посольство просити «благословення» на коаліцію з «проєвропейцями» після попередньої домовленості з посольством США – і отримує його. А все тому, що влада «Плахи» настільки душила суспільство, що воно було готове на все, аби тільки здихатись його впливу.
Такі події не вигадка, вони дійсно були в історії країни у 2019 році. Тодішній союз із Додоном, на який пішла Мая Санду і її тодішня політична сила блок ACUM, обумовлювався саме спільною боротьбою проти мафіозного спрута. Санду вже на посаді президента коментуючи ті часи зазначала, що то був єдиний вихід.
Й згадка про ті сторінки політичної історії країни – це не просто режисерський хід, це колективний архетип молдовського суспільства, який кардинально відрізняється від українського, що у нас воліють не помічати, розмірковуючи у категоріях «проєвропейський» чи «проросійський».
В українському контексті подібний компроміс був би неприйнятним, принаймні, без чергового Майдану, хоча б тому, що з корупцією можна боротися тільки тоді, коли ти живий. У Молдові ж компроміс із Росією проти внутрішнього ворога подається як допустимий – настільки, що його екранізують як найдраматичніший момент політичної лінії сюжету найполітичнішого кіно.