Безальтернативність
«З усією відповідальністю заявляю: сьогодні під загрозою опинилися наш суверенітет, незалежність, гідність і європейське майбутнє. Кремль витрачає сотні мільйонів євро на підкуп сотень тисяч голосів — по обидва береги Дністра і навіть за межами країни. Щодня громадян засипають десятками брехливих повідомлень. Сотні людей уже залучені для дестабілізації, організації насильства й залякування… Якщо Росія відновить контроль над Молдовою, наслідки відчують усі: і вся країна, і весь регіон, і кожен молдованин — незалежно від того, за кого він проголосував. Європа зупиниться на молдовських кордонах, європейські фонди — на Пруті, свобода пересування може бути обмежена, а територія країни ризикує перетворитися на плацдарм для проникнення в регіон Одеси. Придністров’я знову буде дестабілізоване», — сказала президентка Санду у своїй нещодавній промові.
На жаль, голосування за президентську партію, не є гарантією того, що всіх цих загроз вдасться уникнути. Подібний сценарій розгорнувся у Румунії після другого туру: з точки зору російського впливу перемога Нікушора Дана означала лише те, що в країні активізувалися не такі одіозні фігури, як Дугін, а більш «респектабельні» — на кшталт Кара-Мурзи. Тож, повертаючись до Молдови й до масштабної кампанії Кремля зі втручання у вибори, важко не помітити, як паралельно розігрується й інша партія — з відбілювання іміджу Дмітрія Козака (донедавна — заступник голови адміністрації президента Росії, — ред.), який колись у 2019 році, до слова, був одним із режисерів коаліції між Санду та Додоном, на тлі дискусій довкола впливу Сєргєя Кірієнка з іншого боку.
Інакше кажучи, Росія без сумніву готує плацдарм під будь-який сценарій: або через відверто проросійських гравців, або через «партнерів» у проєвропейському таборі. Це і є справжня інтрига виборів, й Україну має хвилювати питання не лише хто їх виграє, а й як Москва вибудовуватиме свої важелі впливу у наступному політичному циклі.
Білоруський сценарій
Зараз часто можна натрапити на порівняння Молдови з Грузією: мовляв, у разі посилення російського впливу країні загрожує згортання свобод, втрата безвізу з ЄС, ухвалення закону «про іногентів» за московською калькою — про що вже відверто говорили окремі російські агенти у молдовській політиці. Такий сценарій цілком можливий.
Італійський аналітик Марко Мусетті у трактаті «Троянда геополітики» стверджує: для будь-якого успішного геополітичного проникнення потрібні зусилля на кількох напрямках — в культурі, географії, економіці. І саме там Росія сьогодні діє в Молдові найінтенсивніше. Через мережі так званих «соотєчествєнніков» експлуатується колективна пам’ять і спільний радянський спадок, економічний тиск підкріплюється корупційними схемами та підкупом, а географія перетворюється на стратегічний ресурс проти України. У підсумку формується логіка білоруського сценарію: як використати Молдову як плацдарм проти України.
Тому похвально чути від Санду нарешті прямі попередження, але прикро, що вони пролунали лише за кілька днів до голосування. Адже ця проблема була очевидною щонайменше з 2022 року, і протидія російським зусиллям на культурному, економічному та географічному рівнях фактично не велася.
У Молдові й досі безперешкодно діють російські організації під прикриттям. З’являються політичні проєкти, що відтворюють синтагми радянської соціальної інженерії, сконструйовані проти України та Румунії. Відбувається масове переселення «хороших руских», а в інформаційний простір країни дедалі активніше заходять Дуді, Шульмани, Варламови та інші «не всьо так однозначно».
Можна, звісно, зауважити: той радикальний підхід, якого потребує Україна у стані війни, не підходить молдовському суспільству, тим на добрячу половину російськомовному (як, до речі, й українське). Але тоді країна має бути чесною: або вона справді відбивається від гібридних загроз, як сама заявляє, або десь вона лукавить.
На географічному рівні мова насамперед про Придністров’я. Там залишаються російські військові, «миротворчий контингент», так звана армія Придністров’я й цілий спектр силових та напівсилових структур — від МВС до МНС. І всі вони в момент «Х» виконуватимуть накази Москви, незалежно від громадянства чи формального статусу й навіть незалежно від того, чи проєвропейська, чи проросійська влада в Кишиневі. Проте молдовська влада закриває очі, повторюючи, що «це місцеві, які воювати не хочуть». Це маніпуляція, яка лише відтягує чесну розмову про реальні ризики.
Тому нинішні вибори в Молдові виходять за межі внутрішнього сюжету і справедливо є предметом занепокоєння України. Це — елемент більшої стратегії Кремля: створення плацдарму для агресії проти Україну і розбалансування всього східного флангу Європи.
Санкційна архітектура
На економічному рівні варто зупинитися окремо. Найочевидніший і водночас найгостріший ризик — це мережа, яку з Москви фінансує молдовський бізнесмен Ілан Шор. Завдяки їй надходять і розподіляють кошти на агітацію за проросійські партії, підкуп голосів, просування потрібного контенту в соцмережах, організацію політичних протестів. Іншими словами, це класична система паралельної «тіньової економіки і політики», яка працює безпосередньо в інтересах Кремля і фінансується Кремлем.
Про її функціонування стало публічно відомо щонайменше у 2023 році. Треба віддати належне журналістським розслідуванням, які показали цю систему зсередини, але — як і перед президентськими виборами — критичні факти були оприлюднені у публічному просторі тільки зараз, за кілька днів до голосування.
У підсумку реальну відповідальність несуть не організатори, а рядові виконавці, яким заморочили голову дрібними підкупами: саме вони отримують штрафи, політики, координатори та афілійовані з цією мережею инфлюенсери користуються «пільгами» співпраці зі слідством, а в переважній більшості й зовсім залишаються на волі.
Натомість Україна напередодні запровадила санкції проти 11 молдовських діячів, пов’язаних із Кремлем. Серед них, зокрема, Василе Боля — колишній соціаліст і член партії «Відродження», яка перебуває в орбіті шорівських проєктів, Дмітрій Константінов — голова Народних зборів Гагаузії та відкритий прихильник російської агресії проти України. Хоча список із 11 персоналій не є вичерпним, а до багатьох із них Україна має запитання вже на рівні слідства, президент Володимир Зеленський наголосив: «Україна допомагає Молдові, і ми зацікавлені в стабільності нашого сусіда — в успіху Молдови».
Проте стабільність Молдови залежить насамперед від самої Молдови. І єдиним реальним результатом у цьому напрямку поки що можна назвати вирок у 9 років для шорівської ставлениці на посаді башкана Гагаузії Євгенії Гуцул. Ні до Константінова, ні до Болі, ні до Фуртуне, яка прямо закликає забрати шматок України, ні до Додона, відомого «кульковим» хабарем від олігарха-втікача Володимира Плахотнюка, до всіх цих персонажів у молдовської влади претензій, очевидно, немає. Інакше були б свої санкції щонайменше, не кажучи вже про реальні доведені до кінця кримінальні справи.
Угорська модель
Втім стратегія домагатися успіху «чужими руками» значно масштабніша, ніж може здатися на перший погляд. Україна й Молдова отримали статус кандидатів у члени ЄС одночасно у 2022 році — рішення, продиктоване передусім геополітичними ризиками, що виникли через агресію Кремля. Але в якийсь момент стало «несправедливо, що Молдова залежить від України у процесі приєднання (до ЄС — ред.)», як сказав румунський європарламентар і віцепрезидент Європарламент від групи «Зелених» Ніколає Штефануца. І така заява лунає не вперше.
Водночас у самій Молдові європейський курс і «європейське майбутнє» стали ключовою темою кампанії провладної партії «Дія та солідарність».
І попри численні заяви Майї Санду про «спільний шлях» України й Молдови, за межами її офіційного дискурсу проступає зовсім інша реальність: лобі й робота у напрямку відокремлення. На цьому полі окрім окремих румунських політиків не забарилася з’явитися Угорщина, відома своєю антиукраїнською позицією, особливо у контексті європейських амбіцій Києва. І в цьому випадку, на жаль, «modus operandi» Будапешта ідеально накладається на стиль молдовського керівництва маніпулювати сусідами.
Ще у 2024 році, під час візиту до Кишинева, угорський міністр закордонних справ Петер Сійярто заявив на спільній прес-конференції з молдовським колегою Міхаєм Папшоєм, що Молдова гідна продовжити шлях євроінтеграції — на відміну від України. Це прозвучало відкрито й чітко — на тлі мовчання очільника молдовської дипломатії. Вже пізніше такі тези теж лунали й від Віктора Орбана. Так, прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан прямо заявив, що підтримуватиме прогрес Молдови в євроінтеграції без жодних умов.
Звісно, все це відбувається не у вакуумі. Угорщина, з якою ще у 2020 році тодішній президент Ігор Додон підписав «Стратегічне партнерство», вже вийшла на восьме місце у товарообігу з Молдовою, а найцікавіше, що у 2025 саме Будапешт рятував Придністров’я під час газової кризи, коли Тирасполь відмовлявся йти на будь-які кроки поза російськими схемами.
Але у контексті Молдови, питання не в тому, що робить Угорщина, а чим розплачується за таку підтримку Кишинів. Який однієї миті охоче приймає «угорську допомогу» — політичну, економічну, риторичну, навіть якщо вона нашпигована відверто антиукраїнськими меседжами, іншої — запевняє у незмінності спільного з Україною шляху до ЄС.
Ба більше, Молдова готова посилювати і економічні зв’язки, делегувати Угорщині роль «адвоката» у Брюсселі і навіть арбітра у Придністров’ї. У підсумку вимальовується абсолютно логічний сценарій, відповідно до якого стратегічним інтересом Кишинева з такими «адвокатами» лишається дистанціювання від України, а Будапешт (читай — Росія) у перспективі отримає інструмент для просування власної антиукраїнської політики під прикриттям «євроінтеграції».