“Війна мене повністю змінила – мій світ перевернувся”
Отримати звання Герой України у дуже молодому віці. Чи відчуваєте ви зараз додаткову відповідальність і необхідність бути прикладом для інших?
Так, без сумніву. Це додаткова відповідальність і медійна увага – люди мене почали впізнавати. Треба відповідати виглядом і поведінкою, бо з мене беруть приклад. Хочеться, щоб брали лише позитивне.
Ви воюєте вже кілька років і були в дуже важких боях. Як війна вас змінила?
Війна мене повністю змінила – мій світ перевернувся. Я став іншою людиною. Раніше я був більш сором’язливим, зараз у мене є чіткі цілі: знаю, що потрібно робити, і йду до цього. Для мене немає зачинених дверей: якщо двері закриті, я довше стукаю, а якщо не відкривають – ламаю шлях. Зупинок немає.
Є потреби, є війна, і на війні втрачається життя. Найбільша цінність – людське життя. Зачинені двері не можуть зупинити цього.
Але вночі думки лізуть і не відпускають: «А якби я вчинив інакше? А якби зробив це чи не зробив те?». І починаєш думати, чи можна було когось врятувати, чи саме через мої дії хтось отримав поранення чи загинув.
Я говорив із мамою Сані Хом'яка, який загинув і посмертно став Героєм України. 24 серпня їй вручали Героя України, і вона запитує: «А як ви зрозуміли, що він мертвий? Чому ви його не забрали?» І що я їй скажу? Ми теж хотіли жити. Якби тягнули його, можливо, ми б не змогли вийти. Як вона це сприйме? Ці слова не сказані, але вони їдять тебе зсередини.
“Краще боротися й мати шанс, ніж просто зникнути”
Можете описати нам, цивільним, як виглядає один день в побуті на позиції?
Щоденне життя на передовій виглядає так: ви сидите в норі під землею, висота – максимум, до колін. День і ніч – під землею, маскуєтесь, не можна вилізти на свіже повітря. Природні потреби – у пластикові пляшки чи пакети, немає гігієни.
Спите в ковдрах чи спальниках поруч з побратимами, щоб зігрітися. Вдень — спека, вночі — холод. Поряд можуть лежати загиблі росіяни – запах постійний. І так день за днем: стріляєш, шукаєш їжу, воду, відправляєш повідомлення командуванню, виконуєш завдання.
Росіяни впритул підходили? Чи вони більше кидають скиди з дронів?
Це залежить від ситуації й від того, куди вони йшли. Є випадки міцних штурмів – тоді вони не шкодують людей: «Іди, вмри, але принеси нам цінність, покажи, звідки по нас стріляють».
Якщо людина йде в розвідку – вона своїм тілом зʼясовує, де контролюють їхні дрони, звідки по ній можуть стріляти, щоб потім знати, куди бити. За нею йдуть інші – ті, хто штурмує. Це одні сценарії. Може бути й логістика: хтось везе продукти, заїжджає не туди – і виходить «подарунок».
Коли ви були майже 70 днів в оточенні, що ви робили, щоб вижити?
Та що тільки не робили: налагоджували зв’язок, мотали проводи, ставили антени, шукали їжу. Підбирали речі в рюкзаках росіян, які близько підходили – брали консерви, воду, сигарети. Не кидали зброю, не здавалися. Я намагався тримати людей у тонусі: якщо опустимо руки – ми зникнемо без сліду. Краще боротися й мати шанс, ніж просто зникнути.
Навіть якщо ми загинемо, то хоча б під нашою камерою чи з дрона буде видно, що ми боролися, терпіли, розкопувалися, виживали серед снарядів. Треба відкопатися, не складати руки, брати лопати й працювати. Боротьба була постійна – як би не було важко чи страшно, не можна здаватися. Поки живий – борись.
Розкажіть, як дістали поранення.
Це був наймасштабніший штурм на Сіверському напрямку: 24 одиниці бронетехніки, 150 десантників, артилерія, танки й дрони.
Лише на мою позицію кинули 8 машин і близько 50 бійців – дев’ять годин безперервного бою.
Позиція була підземна, з двома виходами, про один з яких ворог не знав – це врятувало нас. Росіяни прорвалися всередину, почався бій у тунелях. Серед боєприпасів сталася пожежа й вибух – полум’я пішло коридорами. Хлопці гасили одне одного, рятували, але ситуація вийшла з-під контролю. Ми вирішили прориватися: хто першим вийшов, за тим пішли інші.
Добігли до позиції «Косатка», де нас прихистили. Жінка-колумбійка Нана надала першу допомогу. Спочатку врятувалося шестеро, потім підтягнулися інші – у підсумку вийшли всі дев’ятеро. Усі поранені, але живі. Наша позиція згоріла й ще два дні детонувала, та ми вистояли.
“Колумбійці мають сильну мотивацію воювати в Україні – треба цим користуватися”
До речі, про співпрацю з колумбійцями – іноземними добровольцями. Багато бригад беруть іноземців, і я з тилу думаю: «Якщо іноземці приходять до нас, чому б не залучити їх більше й масштабніше?»
Тоді можна було б краще розставляти людей по посадках і ефективніше використати їхні навички.
Мені здається, ми трошки не допрацьовуємо в цьому питанні. Вони готові йти в бій – для багатьох це навіть кар’єрна опція. Зараз картелі починають брати на службу людей, які вміють керувати дронами. В цьому, звісно, нічого хорошого. Але ми можемо використати ситуацію на нашу користь: навчати операторів у нас, у війську.
Колумбійці отримують такі ж виплати, як і ми. Забезпечення те саме: форма, озброєння, спорядження. Різниця лише в тому, що колумбієць не мобілізований. Він прийшов із конкретною метою: воювати, ризикувати життям. Це його усвідомлений вибір.
Бойові завдання вони виконують добросовісно. На бойових завданнях вони показали себе відмінно: стріляли, міняли позиції, кидали гранати, швидко заряджали магазини. Жінка-колумбійка, наприклад, заряджала два магазина, коли наш боєць – лише один. Все робили професійно.
Нам треба проводити кампанії для набору іноземців, давати зарплату, форму, УБД. Це приваблює їх, бо для них це шанс на кар’єрний ріст та участь у бойових діях. Є бажання – давайте брати. Можна навіть більше уваги приділяти рекрутингу через духовні спільноти за кордоном. Вони віруючі, це працює.
“Росіяни воюють за великі гроші, тому у них немає проблем із мобілізацією”
Ви говорили з багатьма полоненими російськими, я впевнена. У нас у всіх різна мотивація воювати?
Переважно, вони йдуть за гроші. Комусь підняли виплати, контрактники отримують великі гроші – тисячі доларів, за бої йдуть додаткові бонуси, ордени, популярність у медіа. Але вони нечасто думають про високий ризик загибелі – їх про це не попереджають.
У них, я так розумію, проблем з мобілізацією найближчим часом не буде?
Взагалі не буде. Полонені кажуть, що воєнкомати повні, в учєбках черги стоять.
Окей, людський ресурс у них великий. Давайте поговоримо про перевагу технологій. Наскільки росіяни ще переважають нас, чи можливо в чомусь ми вже переважаємо?
Вони мають багато «шахедів»: реактивні, із змінними режимами, і, гадаю, скоро з’являться й антирадарні системи, системи активного керування. Якщо підбили «шахед», він усе одно летить у точку, де є онлайн-трансляція – це дуже ефективно.
Нам теж треба розвивати цю галузь. Розвиток БПЛА — нормальна й перспективна тема, вона працює й розвиватиметься. Взагалі ми могли б розвивати багато напрямків, якби були гроші — і на ракети, і на інші системи.
А що робити із мобілізацією нам? Дехто з військовозобов'язаних каже: «Я не хочу воювати, бо в державі корупція – хай воюють депутати й чиновники»…
Мені це смішно слухати. У моєму батальйоні «Свобода» багато людей із політичним бекграундом – і нічого поганого в цьому немає. Хто хоче – той шукає можливості; хто не хоче – шукає причини.
Так, корупцію треба бити – я читаю новини: СБУ викриває рекетирів, були випадки на Західній Україні з великими сумами. Це означає, що боротьба йде й щось працює, але ще є з ким боротися. Якщо чекати, можна втратити країну. Потрібні зміни – і їх треба робити зараз.
До прикладу, у нас недавно був полонений – з Херсона, який колись воював в АТО. Він був на окупованій території, і все, що йому сказали росіяни: «Ти йдеш, щоб здохнуть».
Чого зараз не вистачає українській армії?
По-перше, БпЛА. Нам не вистачає кількості цих апаратів. В самій ідеї вже все продумано: є і нічні, і денні системи, і оптичні блоки, і антишахеди – технічно ми багато чого вже вміємо.
Оператори БпЛА – це, звісно, питання, але їх знайти не проблема: можна перекваліфікувати артилеристів, танкістів. Танків мало, артилерії бракує, все знищується – тож дрони зараз ефективніше.
Треба розвивати і масштабувати БпЛА: щоб не було ситуації, коли один «Мадяр» витрачає пʼять дронів на одного ворога. Є підрозділи, які кажуть: «Нам би хоч десять FPV». Таку кількість держава мала б постачати щодня, якщо не щогодини. Ми дамо – ви робіть.
На прикладі батальйону «Свобода» бригади «Рубіж» – все ж держава дає більше чи власними силами?
Ні. Наприклад, за чотири місяці витратили 4 000 одиниць (БпЛА – Ред.), а держава дала лише 200. Решту – меценати, донати, медійні збори. Підрозділи без «медійки» виживають значно важче. Чи має військовий займатися зйомками, організацією розіграшів і зборами по 80 млн, щоб купити машину? Це абсурд. Хіба так мають забезпечувати захист держави?
Підрозділи без медійної підтримки можуть воювати – але часто немає чим: бракує дронів, обладнання, ресурсів. Це страшно. Я шокований такими реаліями: люди змушені скидатись із власних зарплат на потреби роти. Ми, звісно, скидаємося – але ж це не вирішення проблеми на державному рівні.
“90% уражень живої сили противника забезпечують дрони”
Коротше, щоб перемогти росію, нам потрібно і іноземців залучити, і багато дронів зробити. Що ще робити?
Думаю, фінанси. Звідки брати кошти на САУ «Богдана» і танки? Мені здається, якщо замість 12 «Богдан» зробити шість і спрямувати звільнені ресурси на БПЛА, ми не програємо.
Ці шість краще перерозподілити на безпілотники — це моя думка. Я просто порівнюю те, що мене вражало в ефективності нашого ураження ворога.
Зараз, на мою думку, близько 90% уражень живої сили противника забезпечують дрони, решта – артилерія, танки, піхота, важке озброєння – десь 10%. Тому, мабуть, дронів треба більше, ніж усього іншого. Сподіваюся, командування це бачить і рухається в тому самому напрямі.
Інколи команди на вищому рівні – непрактичні або небезпечні. Міністерство оборони планувало посилити відповідальність за невиконання наказів, але через резонанс процес призупинили. Як із цим розбиратись?
У мене були різні люди й різні ситуації. Дехто показує характер і виконує наказ, бо з’являється авторитет – молодий командир, який вимагає виконання. Якщо командир є прикладом, то не треба змушувати людей: вони самі працюватимуть. Якщо ж авторитету немає, і команда кричить, ображає – від цього не буде користі.
Це стосується всіх рівнів – від командира відділення до командувача. Тому питання не лише в посиленні відповідальності за самовільне залишення. Потрібні комплексні рішення: працювати над лідерством, дисципліною, мотивацією, умовами служби і механізмами переведення та скарг – щоб люди не боялися говорити про проблеми.
І, звісно, справедлива відповідальність має діяти, але її потрібно впроваджувати з розумінням реалій і ризиків, а не лише через страх покарання.
Ви зараз на реабілітації в Києві. Як вам спостерігати за тим, що на фронті йде війна, а в Києві чи Львові в кав’ярнях і ресторанах життя вирує?
Спочатку мені це було дуже неприємно. Потім я зрозумів, що я не можу це зупинити. Не можу диктувати, як люди мають жити. Хтось буде гуляти, хтось курити кальян, хтось пити каву – так само, як і до війни.
Але мені здається, що так не повинно бути. Донати падають, а фронту потрібна стабільна підтримка. Тому я запропонував об’єднати бізнеси: підняти ціну на товар на 1-10 грн і спрямовувати надлишок на підрозділ.
Я ходив по закладах – кав’ярнях, салонах, стоматологіях – домовлявся, хто скільки може дати. Все об’єднуємо, брендуємо (мерч, стікери, прапори) і супроводжуємо медіа. Це прозоро, просто для бізнесу і стабільно для фронту: отримуємо близко 50 000 грн на місяць – це один FPV або Mavic.
Давайте ще трохи поговоримо про майбутнє. Я сподіваюся, воно в нас буде світлим — ми обов’язково переможемо. Якщо уявити, що перемога вже настала, з чим би ви хотіли пов’язати своє життя далі?
Я точно хотів би залишитися в Україні і змінювати її на краще – можливо політично, можливо через громадську діяльність. Я знаю ціну кожного сантиметра української землі й кожного українського життя. Після війни нам не треба буде з’ясовувати, хто більше донатив чи хто ухилян – нам потрібно об’єднатися і працювати.
Роботи буде багато: відбудова міст, фабрик, підприємств. Хочеш працювати – працюй. Не важливо, ким ти був раніше. Потрібно піднімати економіку: промисловість, аграрний сектор, металургію – садити, вирощувати, продавати.
Нам потрібно створити власне «економічне диво», як це зробили Німеччина чи Японія після Другої світової. Багато людей поїхало. Багато загинули – їхня смерть не має бути даремною. Те, що в нас залишилося, потрібно берегти, відбудовувати і розвивати.
Не забуваймо про армію – вона має залишатися сильним фундаментом.
А ви б долучилися? Думали про політичну партію чи про власні ініціативи?
Я про це думаю, але зараз не до політики, поки що фронт. Дивишся на заяви світових лідерів, на геополітику – і розумієш, що напруга не зникає. Це ще одна причина не затягувати з реальними діями тут, на місцях.
“Після війни ключові посади мають посісти ті, хто довів відданість Україні”
Що робити з тими, хто ухилявся від служби? Багато з них сподіваються, що прийде нова влада і всіх амністує.
Я вважаю, що не треба влаштовувати полювання на людей. Якщо хтось хоче працювати – нехай працює: на заводі, в полі, на відбудові. Потрібно давати роботу й можливість отримати гідне життя.
Але щодо політичних посад – тут мають бути обмеження. Як людина, яка не захищала країну, може потім приймати рішення про її долю? Якщо вона не готова була її захищати, чи поставить вона Україну на перше місце, чи свої приватні інтереси?
Це вже сигнал. Для державної служби – армії, поліції, ДСНС – інший формат: туди можна йти працювати. А приймати ключові політичні рішення – мені здається, краще довіряти тим, хто довів свою відданість країні.
У вас же, наскільки я знаю, очікується поповнення – вітаю! Як ви плануєте виховувати власну дитину в нинішніх умовах?
Ми з Анастасією про це постійно говоримо. Поки точних рецептів немає – коли з’явиться дитина, зрозуміємо більше. Але позиція проста: ми будемо суворі у важливих питаннях.
І обов’язково пояснюватимемо, чому важливо фільтрувати проросійський контент. Особисто мені боляче було б, якби моя дитина дивилася те, що просуває ворог. Я показуватиму фото й відео з того, де я був і що робив, щоб донести – це заради того, щоб він народився у вільній Україні.
Батьки мають бути свідомими і направляти дітей. Мають пояснювати: якщо вночі ми плачемо через обстріли, то вдень не варто дивитися блогерів, які просувають контент тієї сторони.
Пояснювати, що перегляди працюють на тих, хто фінансує зброю. Мені здається, що ми не в тому становищі, щоб дозволяти дітям аж усе, бо це може коштувати життя. Потрібно змінювати шкідливий контент українським – у нас є хороші музиканти, блогери, медіа.