«В Парижі він сподівається, що його вже ніхто не займатиме»
У травні 1924 року Симон Петлюра і В’ячеслав Прокопович, який до жовтня 1920 року він очолював Раду міністрів УНР, прибули в Цюрих і подали документи до французького посольства з клопотанням про в’їзд до Франції. Про зустріч із ними у своєму щоденнику розповів видавець і меценат Євген Чикаленко. «В Парижі він (Петлюра) сподівається, що його вже ніхто не займатиме, а коли й там буде кепсько з упадком Пуанкаре (прем’єр Франції, — Ред.), то переїде до Швейцарії», — занотував Чикаленко.
16 жовтня 1924 року Петлюра прибув до Парижа. «Мені хотілося б пожити хоч місяць у спокійній обстановці, бо я маю таку моральну утому і такі пошарпані нерви, дякуючи всьому, що прийшлось пережити, що мрію про спокій — хоч протягом одного місяця — як про передумову і моральної рівноваги і дальшої праці», — пише Петлюра про свій стан у листі. У серпні 1925 року до нього приєдналися дружина Ольга й донька Леся. Ярослав Файзулін наводить декілька паризьких адрес Петлюри, описує побут його сім’ї — скромний, майже злиденний. Щоб прожити, Петлюра береться за некваліфіковану роботу, розпродує особисті речі.
У березні 1926 родина Петлюр замешкала на вулиці Тенар у Латинському кварталі Парижа, неподалік Сорбонни. «Винаймали дві невеличкі кімнатки: в одній мешкав Симон Васильович, іншу займали дружина Ольга Опанасівна з донькою Лесею. Жили Петлюри тихо, скромно й бідно. Своєї кухні не мали, ходили обідати до малих ресторанчиків, яких багато було в Латинському кварталі. Зазвичай виходили на обід разом, за рідкими виключеннями, коли хтось занедужав або ж з інших причин не міг доєднатись», — розповідає дослідник. У день загибелі Петлюра якраз рушив на обід сам, бо дружина Леся захворіла. Останню трапезу він мав у ресторані «Буйон Шартьє» на вулиці Расін.
Пообідавши, Петлюра «вийшов і неспішним кроком рушив у напрямку домівки. Через кількадесят метрів зупинився біля розкладки книгарні “Жібер” на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель і став розглядати книги. В цю мить до нього ззаду наблизився вбивця Самуїл Шварцбард. Переконавшись, що перед ним Симон Петлюра, дістав пістолет і відкрив прицільний вогонь. Смертельно пораненого, але ще живого Симона Петлюру відвезли до найближчої клініки “Шаріте”, де він невдовзі помер. Вбивцю негайно взяли під варту агенти поліції, яким він здався без спротиву і зізнався у вбивстві», — реконструює події Ярослав Файзулін.
“Mon Dieu! Аssez! Аssez!”
У книжці історика чіпляє докладний опис замаху на Петлюру, який багато що говорить про його вбивцю. Шварцбард наблизився до жертви і запитав українською: «Пан Петлюра?» Із його реакції на оклик нападник зрозумів, що перед ним саме той, на кого він очікував. І відкрив вогонь із пістолета марки Melior, який тримав напоготові, вигукнувши: «Боронися, негіднику!» Остання фраза звучить дивно, адже боронитись Петлюрі було нічим: Шварцбард прекрасно бачив, що перед ним беззбройна людина.
Шварцбард «вдавав із себе благородного джентльмена», зазначає Ярослав Файзулін. Убивця змінив покази щодо цієї фази злочину під час допитів у присутності свого адвоката. І хронологія подій у викладі Шварцбарда почала звучати не так, як усе було насправді. Бо насправді Петлюра втратив рівновагу і впав на бруківку після другого пострілу. Перша куля зачепила плече, друга влучила в підборіддя, третя і четверта вдарили в живіт, а смертельним виявився п’ятий постріл — той, який пробив легеню і серце. Шоста й сьома кулі влучили в бруківку.
Петлюра, страждаючи від болю, став благати французькою: «Mon Dieu! Аssez! Аssez!» («Боже мій! Досить! Досить!») Але вбивця продовжував стріляти, приказуючи: «Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми!» Пізніше Шварцбард стверджував, що Симон Петлюра не благав його зупинитися, і що він не стріляв у жертву після того, як вона впала, а розрядив зброю в проїжджу частину. І що потерпілий впав тільки після четвертого чи п’ятого пострілу. Натомість свідки вбивства одностайно стверджували, що Петлюра впав під час другого або ж між другим і третім пострілом. Незважаючи на страждання жертви, вбивця продовжував стріляти в нього.
Восьма, остання, куля залишилася не відстріляною, а тоді нагодився поліцейський, який відібрав у Шварцбарда пістолет. Випадкові свідки вбивства отямились від шоку й кинулися бити Шварцбарда. Від самосуду його врятувало те, що поліцейському на допомогу прибули його колеги. Вбивцю відвезли до комісаріату поліції. А Петлюру, який лежав на тротуарі непритомним, доправили до клініки. Не приходячи до тями, він помер о 14 годині 40 хвилин — приблизно через півгодини після першого пострілу.
Після судового процесу, що завершився виправданням вбивці Петлюри Шварцбарда, родина вбитого — дружина Ольга і брат Олександр — мали відшкодувати судові витрати й заплатити штраф за відмивання комунальними службами Парижа вулиці від крові. «Це безпрецедентне рішення паризького суду присяжних стало шоком для українців по всьому світу. Натомість його вповні використала радянська пропаганда для дискредитації Симона Петлюри й українського визвольного руху, який він очолював», — розповідає Ярослав Файзулін.
«Справа не у Шварцбарді: це буде суд над Петлюрою»
Ми говоримо з Ярославом Файзуліним про те, чи міг Самуїл Шварцбард бути агентом радянських спецслужб. Напрошується паралель із Богданом Сташинським, вбивцею Степана Бандери та Лева Ребета: той працював на СРСР і брався за вбивство його ворогів. Щодо Шварцбарда такої певності немає.
Така версія можлива, але прямі директиви Шварцбарду, віддані з Кремля, залишаються поза зоною досяжності для українських істориків. «Якщо такі й збереглися, то вони закриті в спецхранах російських архівів, недоступні для дослідників. Недоімперія ретельно приховує свої скелети в шафах. Натомість соратники Симона Петлюри наводили низку доказів, які свідчили, що Шварцбард мав спільників, пов’язаних із радянськими спецслужбами. І, головне, ці докази знаходили підтвердження в ході слідства», — зазначає історик.
Але не викликає сумнівів, що радянська розвідка стежила буквально за кожним кроком Симона Петлюри. Тож не дивно, що вся українська еміграція, попри ідеологічні розбіжності й суперечки, була одностайною в тому, що Петлюра вбитий радянськими спецслужбами. І це відображено в розсекречених архівних документах. Самі чекісти свідчили, що лідери Української партії соціалістів-революціонерів (есерів) були готові оприлюднити дані про те, що вбивство головного отамана УНР замовили в радянській Росії. Есери вважали, що мотивом для усунення Петлюри могло бути повернення до активного політичного життя у Польщі Юзефа Пілсудського, який підтримував Петлюру. В Москві могли побоюватися союзу цих діячів, пам’ятаючи, як війська УНР і Польщі разом били більшовиків.
«Українці зібрали цілу низку доказів, які викривали зв’язки Шварцбарда; спільників, які допомогли йому організувати вбивство; довели фальшивість тез про причетність Симона Петлюри до єврейських погромів. Однак здебільшого це були свідчення українських емігрантів і окремих представників єврейства, які особисто знали вбивцю. Головного ж аргументу, — таємних документів радянських спецслужб, які б могли підтвердити або спростувати причетність Самуїла Шварцбарда до ҐПУ або ОҐПУ, висвітлити їхню роль в цьому вбивстві й тиску на паризький суд, — оборонці Петлюри не мали», — пише Ярослав Файзулін у своїй книжці.
У його книзі є показовою цитата з листа одного російського монархіста, який ненавидів Петлюру, а проте дивувався мотивам Шварцбарда, які видавалися йому надуманими:
«Ювелір Шварцбард, колишній російський єврей, який давно натуралізувався у Франції, серед білого дня в Парижі вбиває (...) Петлюру, якого він до того в очі не бачив. І ось уже працює в Парижі якийсь єврейський комітет, який збирається доводити, що Петлюра робив єврейські погроми. Вже найнятий знаменитий адвокат для захисту вбивці, вже летять в усі кінці світу звістки про те, що Шварцбард — незвичайна особистість, наділена всіма можливими чеснотами (…) Французьким суддям залишається лише зустріти його оплесками і висловити йому свою глибоку подяку та повагу...
Але виправданням вбивства далеко не виправдовуються цілі та бажання єврейського комітету. “Справа не у Шварцбарді: це буде суд над Петлюрою”, — відкрито говорять євреї і говорять це в усіх кінцях світу і говорять це з першого дня отримання звістки про вбивство. А у Шварцбарда немає спільників, він діяв один, на свій страх...».
Отже, навіть закляті вороги Петлюри та України не вірили у «шляхетну» помсту Шварцбарда і в те, що він діяв один. За постаттю Шварцбарда вгадуються неназвані спільники. Але те, що було зрозумілим російським анархістам, не виглядало очевидним для паризького суду присяжних.
«Починається здійснення постанов Комінтерна про індивідуальний терор»
Під час затримання на запитання поліції, навіщо Шварцбард убив Петлюру, той відповів: «Я застрелив його, тому що він був злочинцем». А пізніше, на допитах, додавав: «Я — єврей, і Петлюра особисто займався антисемітською пропагандою (...) діяв і підбурював банди, які він очолив, щоб убивати євреїв. Під час поїздок до Росії в 1918 і 1919 роках я був свідком масових убивств тисяч людей, зокрема в містах Балта, Проскурів, Ананьїв та інших».
Шварцбард не приховував, що довго готувався вбити Петлюру. За три або чотири місяці до вбивства він купив пістолет спеціально з метою скоїти свій «атентат». Знайшов в енциклопедії фотографію Петлюри, вирізав її й приклеїв на чистий аркуш паперу, який постійно носив з собою. Цей аркуш із фотокарткою агенти поліції вилучили у Шварцбарда під час арешту. Том енциклопедії із пошматованою сторінкою і пістолет були долучені до речових доказів у справі вбивства.
Але було ще дещо, що паризька поліція проігнорувала і не долучила до матеріалів розслідування вбивства Петлюри. З її протоколів випливало, що Шварцбард був причетний до підпільного комуністичного руху Парижа і займав у ньому далеко не рядове становище: виступав з промовами, підтримував контакти із комуністичними гуртками в інших країнах, організовував агітацію.
28 травня 1926 року Микита Шаповал, один із лідерів українських есерів, з Праги писав до брата Миколи Шаповала, голови української громади в Парижі (обидва були політичними опонентами Петлюри): «Ми схвильовані вбивством Петлюри, бо це, очевидно, починається здійснення постанов Комінтерна про індивідуальний терор і намір “зняти” провідників еміграції». Ярослав Файзулін додає: «Безпосереднім організатором вбивства Симона Петлюри діячі УНР називали Михайла Володіна, якого вважали за таємного більшовицького агента. Факти біографії цього персонажа виглядають не менш заплутаними, ніж біографія самого Шварцбарда».
«Сюжетом у сюжеті» є й детально відтворена автором монографії підготовка української діаспори до захисту на суді Симона Петлюри. Історик розповідає, як діяла створена українцями Судова комісія, як збирала докази невинуватості покійного і як у цей самий час готувалася до процесу сторона опонентів.
Тим часом суд над Шварцбардом наближався. Процес розпочався 18 жовтня 1927 року і тривав лише вісім днів. За рік, у 1928-му, вийшла радянська версія стенограми процесу, очевидною метою якої було очорнення пам’яті Симона Петлюри й дискредитація українського визвольного руху. Правдивий перебіг процесу Ярослав Файзулін реконструює за допомогою публікацій у часописі «Тризуб», який за життя видавав Петлюра, свідчень безпосередніх учасників процесу, що зберігаються в українських та французьких архівах, а також опублікованих наукових розвідок.
«Ви — безсовісний злодій»
На процесі допит Шварцбарда справив на присутніх, і особливо українців, гнітюче враження. Це відзначали присутні кореспонденти «Тризуба» і члени Судової комісії. «Страшне, огидне враження — чекіст-садист, який із неприроднім задоволенням розповідав про вчинений злочин», — йшлося в матеріалах комісії.
Шварцбард говорив не тільки про свій злочин. Свою відповідь на запитання суду він «розпочав із екскурсу в трьохсотлітню історію України. Мовляв, ще Хмельницький, Гонта, Залізняк “різали жидів”, а Симон Петлюра був їхнім наслідувачем. Запевняв, що у 1919–1920 роках він сам був свідком жахливих звірств і погромів. Стверджував, що українське військо — це “гайдамаки” та “бандити”, які ніколи не боролися відкрито, а лише підступом, жили грабіжництвом, ґвалтували жінок, убивали старих і дітей. І Петлюра був провідником цих убивць», — розповідають кореспонденти «Тризуба».
Шварцбарду опонував зокрема Микола Шаповал. Генерал переконував, що Симон Петлюра докладав зусиль для запобігання погромам, і вчиняла їх не регулярна армія, а банди, що не підпорядковувалися військовому командуванню. Як приклад він навів випадок, свідком якого був особисто. У травні 1919 року під час наступу українських військ на Кам’янець невідомі влаштували погром в Оринині, громили єврейські крамниці й будинки. За наказом Симона Петлюри з фронту був знятий ескадрон кавалерії, який припинив цей погром.
Свідчення із зали суду доводять абсурдність позиції Шварцбарда. Наприклад, адвокат родини Петлюр запитав Шварцбарда, чим він може довести, що у «Тризубі» Петлюра публікував антисемітські матеріали, і чи читав він особисто бодай одну подібну статтю. Той відповів: «Тризуб — це символ диявола», не наводячи інших доказів.
В останній день процесу суд зобов’язав присяжних відповісти на п’ять питань:
1. Чи Самуїл Шварцбард винен у тому, що стріляв і поранив Симона Петлюру?
2. Чи завдані ним постріли і рани спричинили смерть?
3. Чи мав Самуїл Шварцбард намір убити?
4. Чи діяв він із заздалегідь обдуманим наміром?
5. Чи вчинив він убивство, попередньо підготувавши для жертви пастку?
Перш ніж присяжні пішли до нарадчої кімнати, прокурор Рейно звернувся до підсудного: «Роль царевбивці, роль месника, роль Брута й Касія зовсім вам не підходила і була вам не під силу. Брут і Касій були чесні люди; ви ж — безсовісний злодій (…), і ось чому ваша байка про месника мене не спокушає й не зворушує». Потім він звернувся до присяжних: «З моїх уст ви чули все, що було моїм обов’язком сказати вам, і тепер ви будете суддями моїх слів; а я через хвилину буду свідком вашого вироку і сподіваюсь, що мені доведеться вас за нього поздоровляти».
Однак вітати присяжних з вироком прокурору Рейно не довелося: журі проголосило Шварцбарда невинуватим. Група підтримки вбивці зустріла його звільнення радісними вигуками, натомість французьке суспільство відреагувало по-різному. Зайве казати, наскільки обуреною була реакція українського середовища й представників УНР.
І наостанок
На цьому завершується історія суду над Шварцбардом і тільки починається історія того, які наслідки спричинив восьмиденний процес у Парижі.
Шварцбард перекваліфікувався з ювеліра у письменники. Він видавав свої спомини, а помер у 1938 році раптово — від серцевого нападу. Єдина дитина Симона Петлюри — Леся — прожила лише 30 років і померла у 1941 році від сухот. Дружина — Ольга Петлюра — тяжко хворіла після вбивства чоловіка, залишилася жити в Парижі і померла там у 1959 році.
З усіх президентів України на могилі Петлюри побував лише Віктор Ющенко. На честь Петлюри в українських містах названі вулиці й встановлені пам’ятні знаки. А цього року, згідно із постановою Кабміну, «у різних регіонах України проведуть урочисті та меморіальні заходи за участі керівництва держави у Києві та Полтаві у травні, міжнародну наукову конференцію, планується також організація тематичної виставки, присвяченої постаті Петлюри та його внеску в історію українського державотворення».
Чи достатньо цього для поширення знань про життя і смерть Симона Петлюри? Відповідати на таке питання слід нам, сучасникам, бо головний фігурант виставок і конференцій вже не переймається подібними заходами. П’ятий постріл Шварцбарда обірвав земне життя Симона Петлюри і розпочав життя вічне.