Літо Соррентіно: три стрічки, що пояснюють стиль головного режисера Італії

Паоло Соррентіно — головний італійський режисер сьогодення. Гучно про себе він заявив у 2013 році, після 12 років режисерської роботи й пошуків стилю. Фільми Соррентіно — це вічна дихотомія нестримних вечірок і медитативного споглядання природи чи архітектури. «Новий Фелліні», як його охрестила італійська преса, вдало поєднує все те, що любить у культурі, від ренесансних полотен до попшлягерів. А ще будь-який його фільм — це ще й історія про футбол, невіддільну частину життя режисера. 

9–12 липня українські кінотеатри показуватимуть ретроспективу Соррентіно з трьох ключових повнометражок: «Велика краса» (2013), «Юність» (2015), «Благодать» (2025). З цієї нагоди кінокритик Ігор Кромф розповідає, звідки виріс упізнаваний стиль Соррентіно, як режисер прийшов до світового визнання і чому саме ці три фільми найкраще ілюструють його фільмографію. 

Марадона, Фелліні, The Talking Heads

Паоло Соррентіно народився в Неаполі 1970 року. До 16 років мав абсолютно щасливе й безтурботне життя у великій люблячій заможній родині. Ситуація змінилася у 1986-му, коли батьки померли від чадного газу в гірському будиночку. Там мав бути і Паоло, але він не поїхав, щоб подивитися гру Дієго Марадони (футболіст саме перейшов з «Барселони» до «Наполі», клубу рідного міста Соррентіно). Режисер досі вважає, що Марадона врятував йому життя. І передає це відчуття в напівбіографічному фільмі «Рука Бога» (2021). 

Спершу Соррентіно намагався йти слідами батька і студіював економіку й комерцію, однак зрозумів, що єдине, що він по-справжньому хоче робити, окрім як відвідувати футбольні матчі, — це кіно. 

Паоло Соррентіно за роботою
Фото: IMDb
Паоло Соррентіно за роботою

Реклама

Надворі 1991 рік, італійський кінематограф у жахливому стані. На початку 1980-х масове телевиробництво перебрало на себе всі традиційні італійські кіножанри, як джало (трилер-горор) чи поліціано (жорсткий поліцейський бойовик), і фактично нівелювало кіновиробництво. На цьому, до речі, непогано нажився колишній італійський прем’єр і медіамагнат Сільвіо Берлусконі. Йому Соррентіно згодом також присвятить фільм — «Сільвіо» (2018). Та це буде пізніше, а в 1990-х Соррентіно працює на різних знімальних майданчиках ким завгодно, але не режисером, і готує перший короткий метр, який зможе зняти лише 1998-го. 

2000-ні стануть більш успішними. Італійська кіноіндустрія пожвавлюється, і режисер знімає фільми один за одним, удосконалюючи стиль. У другій половині нульових він уже відомий італійський режисер, але ще не здобув міжнародного визнання. 

У 2013 році виходить фільм «Велика краса», який приносить Соррентіно «Оскар», «Золотий глобус» і призи Європейської кіноакадемії. Якщо спершу режисера порівнювали то з П’єром Паоло Паззоліні, то з Лукіно Вісконті, то після «Великої краси» стає зрозуміло: найдужче вплинув на нього Федеріко Фелліні. Власне, Соррентіно і не приховує цього впливу: від Фелліні він бере ексцентричних персонажів, гротескно поставлені сцени, візуально багате зображення й постійний баланс між екзистенційними діалогами про сенс життя й магічним реалізмом.

Паоло Соррентіно на Венеційському кінофестивалі 2018 року
Фото: Pietro Luca Cassarino
Паоло Соррентіно на Венеційському кінофестивалі 2018 року

Але якщо Фелліні представляв неореалізм, то Соррентіно — постмодерністський режисер. Якщо говорити про впливи, поруч з Фелліні й Марадоною Соррентіно завжди згадував гурт The Talking Heads. Соліст Девід Бірн навіть виконав пісню This Must Be The Place у фільмі Соррентіно «Де б ти не був» (2011). Найяскравіше постмодерністська манера режисера розкрита в серіалі «Молодий Папа» (2016). Там глава Римсько-католицької церкви підбирає вбрання під трек Sexy and I Know It гурту LMFAO, а державний секретар Ватикану просить «не поминати Бога всує», коли мова заходить про Дієго Марадону. 

«Велика краса»: римські сутінки 

Фільм «Велика краса» приніс Соррентіно статус всесвітньо відомого майстра й головної надії кінематографу Італії. Сюжет перегукується із «Солодким життям» Федеріко Фелліні. У Фелліні головний герой Марчелло Рубіні (Марчелло Мастроянні) — молодий богемний журналіст, який живе у світі розкошів Рима та мріє написати роман. У Соррентіно головний герой Джепа Гамбарделла (улюбленець режисера Тоні Сервілло, який зіграв у більшості його фільмів) — уже літній богемний журналіст і письменник, який за своє життя створив лише один роман. Соррентіно ніби полемізує з Фелліні, розповідаючи історію про те, що героя Мастроянні письменництво не зробило б щасливим. 

«Велику красу» відкриває сцена, де азійський турист непритомніє від того, наскільки красивий Рим. Власне Рим і у Фелліні, і в Соррентіно є окремим важливим персонажем. Мозаїка привабливості й потворності Рима вибудовує цілий всесвіт, де за кожним поворотом можна зловити чисту красу в посмішках жінок, витончених скульптурах і пейзажах, що не зникли за кілька тисячоліть урбанізації семи пагорбів. Весь фільм через свого героя Соррентіно намагається знайти відповідь на питання: що ж таке краса? 

«Юність»: заклята дружба

Реклама

Після успіху «Великої краси» Соррентіно розумів, що від нього очікують нового шедевру. Ним стала «Юність» з двома культовими акторами, Майклом Кейном і Гарві Кейтелем. 

Події розгортаються на елітному альпійському курорті у Швейцарії. У центрі сюжету двоє вісімдесятирічних друзів. Режисер Мік, оточений групою молодих сценаристів, намагається створити прощальний фільм; композитор Фред переживає творчу кризу і складні стосунки з донькою. 

У «Великій красі» десятки ексцентричних персонажів існували для того, щоб розкривати нові і нові грані краси для героя Сервілло. У «Юності» Соррентіно повторює цей трюк, населяючи елітний пансіонат ще більш ексцентричними героями, від гладкого футболіста з татуюванням Карла Маркса на всю спину (явна відсилка до Марадони) до дівчинки-вундеркінда, яка дає сенс життя зневіреному акторові. Усі вони у фільмі для того, щоб розкрити історію втраченої юності. Герой Кейтеля намагається втримати її завдяки молодому оточенню; натомість герой Кейна відмовляється визнавати, що його головна проблема — це несприйняття сучасного світу, який видається йому вульгарним і приземленим. Протягом стрічки герої міняються місцями, і в кінці вже герой Кейтеля не хоче відпускати минуле, а герой Кейна розуміє цінність втраченої юності. 

«Благодать»: ціна милосердя

Після «Юності» кар’єра Соррентіно була не надто успішною. Шалений успіх мав серіал «Молодий Папа» з Джудом Лоу, однак у повнометражному кіно все йшло на спад. Звісно, Соррентіно лишався в статусі міжнародної зірки й учасника головних кінофестивалів, однак такої популярності, як у середині 2010-х, уже не було. Стрічка «Сільвіо» багатьом видалася затягнутою (156 хвилин) і прямолінійою. Особисту історію «Рука Бога» Соррентіно знімав для Netflix, і ця меланхолійна версія «Амаркорда» Фелліні теж не отримала достатньої ласки критиків. Дісталось і передостанній роботі «Партенопа» (2024), де в гонитві за ідеальною картинкою Соррентіно майже забув про сюжет. 

Та нарешті у 2025 році Венеційський кінофестиваль стартує з натепер останньою роботою Соррентіно «Благодать». Це іронічна драма, де Тоні Сервілло грає вигаданого президента Італії, чий строк повноважень добігає кінця, і він має визначити долю трьох указів. Перший легалізує евтаназію, другий і третій — це помилування; в одному випадку чоловік убив дружину, а в іншому навпаки. 

«Благодать» увібрала в себе всі ті риси, за які Соррентіно отримав міжнародну славу. Тут є краса Рима, поєднана з гротеском урядових церемоній — і це дуже нагадує «Велику красу». Тут президент Маріано Де Сантіс, майже як Папа Пій XIII з «Молодого Папи», дозволяє собі слабкості, які не відповідають його статусу. Водночас він, як Фред з «Юності», переживає кризу батьківства у відносинах з донькою. 

«Благодать» у звичній для Соррентіно манері розкручує глибоко філософську думку — цього разу про те, що ж таке «благодать». Цей фільм також показав, що режисер досі видатний майстер, здатний зворушити глядачів різних країн і континентів. 

Читайте такожКраса сумніву: новий фільм Паоло Соррентіно «Благодать»

Ігор КромфІгор Кромф, кінокритик
Реклама
Реклама