Оголошення конкурсів у театрах «Слово і голос» та «Воскресіння» розкололо мистецьку спільноту на дві опозиційні сили. Прихильники статус-кво, які гуртувалися навколо діючих керівниць театрів, вбачали у конкурсній системі «радянські методи нищення культури». Маю припущення, їм йшлося про підміну понять. В радянській політичній дійсності мистецтво було підпорядковане партійній ідеології і будь-яке протистояння закінчувалося ліквідацією «незгодних». Тому зараз будь-яку звітність і слідування правилам (інтервенція закону в регуляцію мистецьких практик) митці (працівники закладів культури) можуть сприймати як спробу знищення. Їх опоненти відштовхувалися від державотворчих процесів: зі спостережень за театрами, які пройшли через конкурс, можна виснувати, що після зазначених змін в Законі «Про культуру» акцент змістився з керівника-митця на керівника-менеджера.
Обидва театри починали шлях як студії/лабораторії, тож їх характерними рисами є певна замкнутість (театр-родина), керівництво з художньою візією (джерелом якої є радше ентузіазм, ніж стратегія), мислення в парадигмі духовних термінів. Утім сучасний театр — це часто про цифри, звіти, дедлайни. Якщо керівник отримує гроші, він має вміти розповісти, на що їх витрачає.
Іншою зміною, яку покликані впровадити конкурси, є децентралізація влади в інституціях. Адже існують реальні кейси, коли з митцями припиняли контракт лише після їхньої фізичної смерті, хоч нерідко в останні роки життя люди вже не мають ні фізичних сил працювати, ні ідей творити якісний продукт. Ситуація досить прикра: з одного боку, вийти на пенсію — це про бідність і, ймовірно, неможливість забезпечити базові потреби; з іншого — іституція входить в депресивний період і втрачає в актуальності та якості.
Зважаючи на ці фактори, можна говорити, що конфлікт мав багато «вузлів». Зрештою, в театрі «Воскресіння» відбулося оновлення: за результатами конкурсу, його очолить режисер та актор Ігор Білиць, який до цього працював режисером в Національному театрі ім. Марії Заньковецької. «Слово і голос» продовжить очолювати Наталія Половинка.
Перебіг конкурсів підсвітив часткову недієздатність (я б сказав навіть безпорадність) Закону «Про культуру» – в умовах, коли за логікою прихильників статус-кво, «благородність мети» («збереження культури») виправдовує спроби обійти «негідний» закон. У результаті конкурси були формальними, адже до журі (склад – по три людини від трудового колективу, від керівного органу та від громадських організацій) потрапили заангажовані особи, які заздалегідь лобіювали потрібних кандидатів, хоча мали б надати рівні можливості для всіх. Це просування виглядало досить агресивно. Часом доходило до прямих образ опонентів та з’ясування (вже після конкурсу) права входити до складу журі. На записі засідання конкурсної комісії театру «Воскресіння» можна почути, як Юрій Корчинський (представник від трудового колективу театру) називає опонентів «чмо». Очевидно, тут не йшлося про обрання за принципом меритократії, який відповідає цінностям демократичного світу.
Закономірно постає питання реформи Закону «Про культуру». Як забезпечити формування фахового журі, яке було б здатне проаналізувати програми розвитку театру від кандидатів, спираючись на об’єктивні фактори? Не менш важливими є особисті якості експертів (щось на кшталт академічної доброчесності) і розуміння процесів розвитку сучасного театру, як явища. Необхідні чіткі критерії вибору кандидатів. Але яким мав би бути закон, щоб врегулювати всі ці відтінки людського характеру й забезпечити справедливий конкурс – такий, що працює на зміцнення інституції, а не нагадує політичну боротьбу? Практична відповідь на це питання виглядає як утопія, оскільки театральне середовище часто демонструє політичну інфантильність і не готове підпорядковуватися правовому врегулюванню.
У кейсі з колективами, що мають тяглість від авторських проєктів до інституцій інституціями, виникає ще одне питання: кому належить інституція, автору ідеї чи громаді? Саме так Наталія Половинка потрапила в незручну ситуацію, коли в традицію муніципальної інституції (яка належить місту) було закладено її авторський задум. Частина аудиторії, що спостерігала за конфліктом, не розуміючи суті речей, почала протестувати проти самого факту проведення конкурсу, заперечуючи як право власника (тобто міста), так і сам закон (правове поле, в якому відбувався конкурс).
Під час розгляду кандидатів постало також питання збереження традицій, якими керуються театри. Питання важливе, оскільки одне з завдань інституції – формувати тяглість, яка має тривати довше за життя (посаду) окремої людини. У випадку з театром «Воскресіння» такою традицією є його статус «духовного» – але яким чином на сцені чи поза театр відображає цей статус? Що, окрім вуличних вистав та фестивалю «Золотий Лев», характеризує цей театр? Що театр говорить глядачам через свій репертуар? Зазначу, що архітектура діяльності, яку створив засновник театру Ярослав Федоришин, вже давно потребувала місцями реставрації, а місцями — ремонту.
Можливо, саме через це конкурс у театрі «Воскресіння» викликав не таку суспільну напругу, як у театрі «Слово і голос». Там Наталія Половинка (відповідаючи на питання від «своєї» людини в комісії) пообіцяла, що в наступні п’ять років підготує наступницю на пост керівниці, яка б змогла очолити театр після неї. Але ж законодавство не передбачає подібної практики «престолонаслідування», хоч така модель працює, наприклад, в театрі ім. Леся Курбаса: після Володимира Кучинського (який заснував і довгий час очолював цей театр) всі, хто обіймав пост директора, є представниками колективу цього ж театру. В інших львівських закладах (театрі ім. Лесі Українки, театрі ім. Марії Заньковецької, театрі «Люди і ляльки», обласному театрі ляльок) з приходом нового («зовнішнього») керівника чи керівниці змінувалася і візія розвитку.
В контексті тяглості традиції на думку спадають приватні інституції, такі як Український католицький університет, Центр міської історії тощо. Складно уявити кардинальну зміну в їхній діяльності при зміні керівництва. Чого не скажеш про державні/муніципальні театральні установи. Чому в цьому секторі така нестабільність?
Тому тут не обійтися відсилками до нестабільної ситуації в країні та відсутності театральної традиції як такої. Наразі ситуація з конкурсами у львівських театрах вкотре показала, що ми – досить юне суспільство, яке не дуже любить правила.
Читайте такожКуди я попала? Кругом одна «Шантрапа»!