Never skip Ukrainian cabaret (ніколи не пропускайте українське кабаре) – цю фразу поширювали в коментарях під відео-уривками з вистави «Кабаре» Молодого театру. Вона свідчила про безумовний успіх використаного жанру, причому не тільки в Україні, але й за її межами. Як то кажуть, куй залізо, поки гаряче: на хвилі актуальності та популярності столичного спектаклю, в Дніпрі з’явилося своє, рідне, локальне кабаре, втілене у виставі «Шантрапа» від театру Драміком.
За словником, шантрапа – це зневажливе означення пустої, жалюгідної, ненадійної людини. Серед синонімів – негідники та мерзотники. Десь приблизно наприкінці XIX століття так стали називати акторів-ремісників, адже термін походить з французького chantera pas (не співатиме). У 1914 році корифей українського театру Панас Саксаганський використав це слово для назви п’єси про закулісне життя бідної провінційної трупи.Тобто, самоіронія закладена і в текст п’єси, і у виставу.
В атмосферу бідності починаєш занурюватись ще до початку перегляду, коли перед входом у театр бачиш обшарпаний фасад його сторічної будівлі. Важливо зауважити, що це ніяким чином не провина самого Драмікому – але цей скрутний антураж вбачається дуже доречним сценографічним рішенням для «Шантрапи», що виходить за межі сцени. Ось воно – реальне зубожіння комунальних підприємств. Для додаткового шарму убогості замість класичної оксамитової червоної завіси у виставі використовують діряву драпіровану шторку.
З-за неї і з’являються актори, відкриваючи дійство музичним номером під трек Valhalla Calling гурту Miracle of Sound. В оригіналі це пісня про вікінгів, натхненна комп’ютерною грою; у виставі ж слова переписали: тут це вступна промова, такий собі гімн театру від «дочок та синів Мельпомени», «драматистів та комедіантів», які прагнуть якнайшвидше показати публіці всі свої таланти. Номер справді виглядає видовищно та яскраво – виконують його драйвово та із неабияким запалом. Актори кувиркаються та кидають натреновані гранд-батмани так, що десь поруч на сусідній вулиці починає нервувати Театр опери та балету.
До речі, костюми акторів зовсім не виглядають бідно – швидше навпаки, дорого-багато: блискітки, пір’я, пістряві колготки, кольорові жабо… провінційно, але гротескно. Звичайно, в такому вбранні реальні актори рідко з’являються поза виставою. Але приблизно так, можливо, широкий загал уявляє собі артистів – ніби всі вони в житті виглядають як учасники «Євробачення».
Загалом, основне тіло вистави складають музичні номери. Cеред них є, наприклад, пісня гурту «Тартак» з символічною назвою «100% плагіат» (компанія, що представляє права групи, підтвердила, що театр не звертався до неї за дозволом на використання пісні). Її виконує капельмейстер (актор Валерій Зубчик), що мріє стати відомим та багатим і просить «прокрутити цю пісню на радіо». Або родзинка вистави, пісня-провокація для хейтерів ненормативної лексики на сцені – трек «Помаленьку» гурту Пирятин. Її лірично виконує головний герой антрепренер Василь Іванович (актор Арсен Босенко) після того, як ніби вперше осягає рівень занепаду навколо. Раптово лунає заборонене в дніпровських театрах слово «П*здець!» – і зал вибухає оплесками, заповнюється сміхом. Натовп акторів тоді в рифму додає: «Але ти молодець!» – і стає начебто вже й не так скрутно.
Є ще декілька номерів, наприклад «Дівка» співачки STASYA про звабницю парубків, пісня про їжачка та пара пісень іноземними мовами. Всі вони не написані самим театром, а запозичені у інших авторів. Також, прямо перед публікою антрепренер Василь Іванович та комік Жук (актор Артем Коміссаров) імпровізовано, за чарочкою, «вигадують» пісню, якою зустрічатимуть важливого гостя – так у сцені під живий гітарний супровід починає лунати трек «Кум не бухає» гурту The Кум з альбому із красномовною назвою Made in Sraka. Чесно кажучи, наспівувала собі цю пісню після перегляду ще довго. Під фразу «Кум не пʼє – чомусь страждає цілий світ», ефектно зʼявляється із торбою-кравчучкою, повною доларів, кум антрепренера, головний меценат театру (актор Анатолій Корольов). Навколо цього персонажа трясуться, бо від його грошей залежні всі, від акторів до директора. Йому всіляко догоджають, і це дуже схоже на реальний стан речей у сучасних театрах. Із єдиним «але» – трупи театрів, подібних до Драміком, вже давно фінансують ніякі не меценати, а управління, адміністрації, ради, міністерство. Тобто, театр здійснює спробу сатирично висміяти культурні політики, але настільки обережну та безпечну для себе, що ніхто й не побачить схожості із реальністю. Роблять так, щоб не помітили. Так, щоб не сварили й не викликали до важливих людей «на килим».
Кум, до речі, в якийсь момент «доспівався»: саме у цього персонажа посеред дійства ламається мікрофон, і актор вимушений декілька хвилин говорити викривленим голосом Дарта Вейдера. Технічні характеристики гарнітури, гадаю, прямопропорційні їх ціні. От – справжній приклад наслідків політики фінансування, який, разом зі станом фасада театру, вартувало б реально висміювати.
Окремим номером існує також виступ «артроз-балету» (так у виставі назвали корифеїв Драмікому), що складається з трьох заслужених артисток (Неллі Масальська, Тетяна Захарова та Нінель Амутних), одного народного (Віктор Гунькін) та випадкового діда в рясі (актор і режисер вистави Олексій Клейменов). Всі разом виконують уривок з «Енеїди» Котляревського. Що цим висміяли? Можливо, літніх людей, що в своєму поважному віці продовжують грати молодих Енея та Дідону. Можливо, те, як ми виносимо людей зі званнями на пʼєдестал. Якщо для цих артистів прийнятний режисерський задум, спрямований на сміх над самими виконавцями, то це навіть можна назвати самоіронічною сценою.
Образи жінок у виставі навіюють прямі асоціації з номерами «Жіночого кварталу», поставлених за сценарієм чоловіків. Згадайте будь-який жарт про білявку за кермом або жіночу логіку і уявіть це на сцені. Героїні вистави – поголовно другорядні і включно істеричні мізогінки в коротких спідницях та відвертих корсетах. Серед персонажок – дружина антрепренера Олена Степанівна (акторка Діана Христозевич), яку чоловік на один вечір продає своєму куму-меценату за золотий портсигар; дочка антрепренера Зюня (акторка Валерія Лагода), з якою зраджує дружині капельмейстер; Ціпа Львовна (акторка Вікторія Рудавська) – власне, сама дружина капельмейстера, яка, викривши зраду, не розбирається з чоловіком, а рве волосся на голові Зюні.
Ще не заплутались у цих родинних зв’язках? Бо є ще Управляюча (акторка Євгенія Футинець), що з’являється тільки тоді, коли комусь з героїв треба випросити зарплату. З якою посадою в сучасній театральній системі можна порівняти цю героїню – важко відповісти. Агресивна бухгалтерка? Недоброзичлива адміністраторка? Жодна з них зараз не видає зарплату за запитом. До речі, Управляюча спить зі старшим робочим. Очевидно, жіночий образ без утворення пари із чоловіком і відвертої сцени лапання був би неповноцінним. Фоново на сцені існують також артистки театру (Софія Криворотова та Марія Мілєнкович) – вони залучені у перших лініях хореографічних номерів і покликані режисером бути радше інструментом для створення масового видовища, ніж якимось чином висвітлювати місце жінок у трупі театру.
Хоча, можливо, саме таким становище сучасних акторок і бачить режисер. І це – найсумніше: поки театральна спільнота (нарешті!) другий рік поспіль порушує проблему харасменту і бореться із системними випадками домагань до акторок, у «Шантрапі» глядачам демонструють, що самі жінки не просто «не проти», а обома руками «за» статеві зв’язки зі своїми керівниками. Нібито, ніхто їх не примушує. Нібито, вони своїми напівоголеними тілами самі провокують, розумієте? Особливо неприємно спостерігати за цим в театрі, де досі йде вистава у постановці Лінаса Зайкаускаса – європейського режисера, неодноразово звинуваченого у сексуальних домаганнях. Два квитки на його «Макбет» якраз розіграли перед початком вистави.
Отакі от жінки-об’єкти, жінки-функції, жінки-ярлики. Це ж комедія! Смішно?
Поки жінки у виставі наполегливо шукають, з ким би переспати, чоловіки шукають, з ким би випити чергову чарочку. У супроводі з алкоголем вирішують всі нагальні проблеми театру, вигадують пісні і навіть проводять репетиції. Посеред однієї зі сцен скромного спиртового застілля лунає фраза: «Краще репетирувати з чарочкою, а краще – з двома, а ще краще – з пляшечкою». Сподіваюсь, що це гіперболізоване зображення теоретичної проблеми, а не фактична демонстрація наявного підходу до роботи в театрі.
Ні слова про війну – запорука надійно успішної комедії в театрах Дніпра. Бо ж «глядач не зрозуміє», або ще гірше – засмутиться чи образиться. Таким чином у виставі сучасну війну згадують лише фразою «Путін з кордону війська забирає, а кум не бухає» в тій самій пісні – хоча жанр кабаре дозволяє і навіть передбачає елементи гострої соціальної та політичної сатири (згадаймо найвідоміше “Кабаре” – бродвейський мюзикл про те, як нацизм руйнує атмосферу безтурботності, культивовану театром). Натомість Драміком зрікається цієї можливості й залишає у змісті вистави виключно побутову та театральну тематику. В такому випадку слово «кабаре» на афіші можна було б закреслити і написати зверху чесне визначення «концерт».
Зате вистава зберігає з оригінального тексту Саксаганського численні, релевантні навіть через сто років жарти про кількість комедій в атральних репертуарах та любов глядачів до них. Меценат відверто зізнається: «У нас і дома цієї драми достатньо, не піду». І далі додає: «Я люблю танці-манці, пісні… Комедію я уважаю». Як то кажуть, хто платить – той і музику замовляє: ось вам і відповідь, чому у театрах Дніпра так мало драм, а тим більше трагедій.
Бонусом, на моє приємне здивування, висміяли й шароварщину на сценах (з усіма її тинами та «Наталкою Полтавкою» без Наталки) – але це теж безпечне поле для Драмікому, адже тут ніколи й не було великої кількості української класичної драматургії, і, відповідно, шароварів. Моя улюблена фраза з вистави – це пропозиція нової постановки від коміка Жука: «В кінці другого акту заспіваєм “Зірочка палай” та “Смарагдове небо” хором з гопаком». Сміялася я, і теоретично мали б посміятись або, навпаки, образитись колеги з нашого Театру Шевченка, якому, власне, і притаманні хор, гопак, тини та інші конʼюнктурні елементи української народної творчості.
Єдиний персонаж, що за сюжетом протистоїть усьому балагану навколо – драматичний артист Іван Олексійович (актор Андрій Мельников). Він хоче звільнитись через особисту незгоду з політикою театру. Він не хоче працювати за копійки, бо вдома чекають голодні діти. Він не згодний з режисерськими рішеннями і називає їх «каліцтвом пʼєси». Він зневажає комедійного Жука, бо вважає його шутом, а себе – великим талантом. Всі інші для нього – розбійники, злочинці мистецтва. Він узагальнює перепалку з ними фразою «Боже мій, куди я попав? Кругом одна шантрапа!». Втім, навіть цей Іван Олексійович у фіналі все одно залишається в театрі, проживши недовгий момент саморефлексії: «Я шантрапа, але по нещастю – така моя доля». Це такий собі вирок всім незгодним, незручним артистам, що вимушені залишатися в театрах «за покликанням», навіть якщо не згодні з їх системними хворобами.
Якщо розглядати виставу «Шатрапа» як особисту сповідь режисера, зізнання самому собі та публіці в огріхах конкретного театру, то режисерові вартувало б влаштувати власне камео не в якості випадкового « діда в рясі», а саме в якості керівника цього балагану, беручи таким чином на себе частку відповідальність за те, як наразі виглядає наша театральна система. Тоді це було б чесно, іронічно, відверто та унікально.
Утім, виходить, що це сміх – але не над собою.
Сатира – але обережна та безпечна.
Підміна понять. Самоцензура.
Це і є «Шантрапа».
Читайте також«Леополіс», «Харківська абетка», «Імперія маст дай»: літні прем’єри та фестивалі театрів України