«Ці інвестиції допоможуть Україні захистити громадян, відстояти свій суверенітет і зміцнити безпеку Європи», – заявила президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, оголосивши про виділення Україні 3,9 млрд євро на закупівлю дронів. Крім того, ЄС надав 3,2 млрд євро на підтримку державного бюджету. Обидва транші є частиною Ukraine Support Loan – дворічної кредитної програми ЄС загальним обсягом 90 млрд євро.
Втім, запуск програми затягнувся на кілька місяців і перетворився на «брюссельську сагу». Країни ЄС намагалися переконати тодішнього прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана відмовитися від вето на зміни до багаторічного бюджету Союзу, адже рішення потребувало одностайної підтримки.
Формально Будапешт пояснював свою позицію суперечкою навколо нафтопроводу «Дружба». Насправді йшлося про значно більше, ніж енергетику. Для України це означало оборону, виконання соціальних зобов'язань і фінансову стійкість держави. Недарма Володимир Зеленський назвав цю позику «нашим життям» і «киснем для армії».
Кредитну програму погоджували одночасно з підготовкою 20-го пакета санкцій проти Росії до четвертої річниці повномасштабного вторгнення. Угорщина зупинила просування обох ініціатив. Цей епізод виявив одну з ключових вразливостей європейської безпекової архітектури: навіть стратегічно важливі рішення можуть бути заблоковані однією державою-членом.
Стара проблема нової Європи
На початку Першої світової війни Велика Британія зіткнулася з реальністю, яка поставила під сумнів її економічну стійкість. Попри статус однієї з найпотужніших індустріальних держав світу, вона виявилася критично залежною від німецької хімічної промисловості, яка постачала ліки, барвники і ключові компоненти для цивільного та військового виробництва.
Читайте такожЗалежна незалежність
Про ці ризики попереджали ще в мирний час. Проте їх сприймали переважно як економічну проблему, а не як питання державної безпеки. Війна не створила цієї залежності – вона лише змінила її значення. Те, що вважалося перевагою відкритої економіки та міжнародної торгівлі, стало інструментом політичного тиску.
Майже через сто років подібний урок засвоїв і Європейський Союз. Уже в нових історичних умовах він був змушений переглянути роль зовнішніх залежностей у системі безпеки. Енергетика, критична сировина, технології, виробничі ланцюги та логістика, які ще вчора були основою економічної ефективності, в умовах кризи стали джерелами вразливості.
Від ілюзій до переосмислення
Десятиліттями Європа будувала свою безпекову модель на переконанні, що економічна взаємозалежність зменшує ризик війни, глобалізація послаблює геополітичне суперництво, а міжнародні правила обмежують використання сили. Перші сумніви щодо цієї моделі виникли у 2014 році – після незаконної анексії Криму та початку російської агресії проти України.
У відповідь ЄС зробив оборону одним із пріоритетів, започаткувавши нові механізми співпраці, підтримки інновацій і координації оборонного планування. Однак це ще не було переглядом підходу до безпеки – лише сигналом, що попередня модель втрачає ефективність. Пандемія COVID-19, енергетичний шантаж Росії та загострення технологічного суперництва між США і Китаєм прискорили цей процес. Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році остаточно продемонструвало обмеженість цієї моделі.
Прийнятий у березні 2022 року Стратегічний компас ЄС для безпеки і оборони (Strategic Compass) зафіксував нове бачення міжнародного середовища, для якого стратегічна конкуренція, геополітична напруженість і гібридні загрози є невід'ємними характеристиками. Він визначив широкий спектр загроз – від кібератак і дезінформації до економічного примусу. Проте зміни не обмежилися лише оцінкою загроз. ЄС почав переосмислювати власні джерела сили. Оборонні інновації, проривні технології та технології подвійного призначення стали не просто напрямами розвитку, а основою майбутніх оборонних спроможностей.
Стратегічний компас суттєво розширив перелік сфер, які ЄС розглядає як складові безпеки, – від критичної інфраструктури й кіберпростору до космічного сектору, морської інфраструктури та підводних комунікацій. ЄС визнав, що сучасну державу можна паралізувати не лише військовим ударом, а й порушенням роботи критично важливих систем, від яких залежить її функціонування.
Коли економіка стала фронтом безпеки
Нова логіка безпеки змінила і ставлення Європи до відкритої економіки. Її більше не розглядали як безумовну гарантію стабільності та розвитку. Проте ЄС не пішов шляхом ізоляції чи повернення до класичного протекціонізму. Натомість він сформував підхід de-risking – зниження стратегічних ризиків. Відкритість відтепер оцінювали не лише з погляду економічної ефективності, а й з урахуванням ризиків для безпеки та стійкості.
Новий підхід швидко втілився у конкретних рішеннях. ЄС запровадив скринінг іноземних інвестицій у чутливі сектори та активи, посилив контроль за експортом критичних технологій, а також заходи із захисту наукових досліджень і диверсифікації ланцюгів постачання.
Європейська стратегія економічної безпеки, представлена Єврокомісією у 2023 році, закріпила цей курс. Відтепер економічна політика орієнтувалася не лише на економічне зростання, а й на зменшення стратегічних ризиків та зміцнення стійкості. Те, що раніше належало до сфери економічної політики, стало частиною ширшої системи безпеки.
Економіка перестала бути лише тилом оборони. Вона сама стала одним із головних фронтів безпеки.
Проте відкритим залишалося питання: як сформувати промислово-технологічну базу, здатну забезпечити довгострокову готовність до оборони?
Оборона починається на заводі
У 2024 році Європейський Союз ухвалив Стратегію оборонної промисловості (European Defence Industrial Strategy, EDIS). Центральним елементом стратегії стала розбудова Європейської оборонно-технологічної та промислової бази – системи, що охоплює виробництво озброєнь, інновації, наукові розробки, інженерні кадри, інвестиції та стійкі ланцюги постачання.
Змінився сам підхід до розвитку оборонних спроможностей. ЄС зробив ставку на спільне планування та координацію оборонних закупівель. Стратегія встановила орієнтири до 2030 року: щонайменше 40 % оборонних закупівель мають здійснюватися спільно, 50 % оборонних бюджетів спрямовуватимуться на продукцію європейських виробників, а частка внутрішньоєвропейської торгівлі озброєнням має зрости до 35 %.
Водночас EDIS не передбачала уніфікації політики розвитку ОПК держав-членів. Вона створила рамку для європейської координації, не замінюючи національну політику розвитку ОПК. Це добре ілюструє приклад Німеччини. Паралельно з підтримкою спільної європейської політики Берлін у 2024 році ухвалив власну Стратегію національної безпеки та оборонної промисловості. Німеччина традиційно стимулювала розвиток цивільних індустрій, а тепер застосовує цей досвід державної підтримки до оборонних виробництв.
Читайте такожЛюбити по-німецьки
EDIS закріпила політичний висновок, до якого Європа дійшла після початку повномасштабної війни Росії проти України: без достатніх власних виробничих спроможностей обороноздатність держави залишається залежною від рішень інших країн.
«Готовність – це наш новий спосіб життя» (Урсула фон дер Ляєн)
Але розвиток оборонної промисловості не знімав головного питання: чи здатна держава підтримувати оборону в умовах тривалого протистояння?
Наступним кроком стала Біла книга «Майбутнє європейської оборони – готовність 2030» (White Paper for European Defence – Readiness 2030), представлена Єврокомісією у 2025 році. Вона сформулювала нове розуміння готовності. Йдеться вже не лише про боєздатність збройних сил, а про спроможність усієї державної системи забезпечувати оборону в довгостроковій перспективі. Ключовим ресурсом стримування стала не лише військова сила, а й економічний потенціал держави, її здатність швидко нарощувати виробництво, впроваджувати нові технології та підтримувати обороноздатність. Звідси – курс на масштабні інвестиції, прискорення закупівель і розвиток стійкої оборонно-промислової бази. Без цього навіть значне збільшення військових бюджетів не гарантує стійкості у війні на виснаження.
Штучний інтелект, кіберзахист, квантові технології, безпілотні системи, засоби радіоелектронної боротьби та захист критичної інфраструктури визначено пріоритетними напрямами розвитку оборонних спроможностей.
Змінилися й підходи до фінансування оборони. Поряд із нарощуванням національних оборонних бюджетів ЄС зробив ставку на спільні фінансові інструменти, координацію та залучення приватного капіталу для розвитку оборонно-промислової бази.
Коли безпека стала справою всієї держави
Російські удари по енергетичній, логістичній та промисловій інфраструктурі, кібератаки проти цифрових систем і спроби підірвати фінансову стійкість показали, що у сучасних конфліктах межа між внутрішніми та зовнішніми загрозами розмивається.
Ця зміна знайшла відображення у Стратегії внутрішньої безпеки ЄС ProtectEU, представленій Єврокомісією у 2025 році. Документ закріпив новий підхід, за якого диверсії, кібератаки, іноземне втручання, інформаційні маніпуляції та атаки на критичну інфраструктуру розглядаються як взаємопов’язані елементи єдиної системи безпеки.
Однак ProtectEU не лише розширила перелік загроз. Вона закріпила принцип security mainstreaming – інтеграцію безпекових міркувань у державну політику та управлінські рішення. Економічна, фінансова, промислова, технологічна та інфраструктурна політика мають оцінюватися не лише за критеріями ефективності, а й з погляду стійкості держави.
Цю логіку доповнює підхід whole-of-society, який передбачає спільну відповідальність держави, бізнесу, науки, місцевого самоврядування та громадянського суспільства. У цій моделі приватний сектор перестає бути лише учасником економічної діяльності. Компанії, що володіють критичною інфраструктурою, виробничими потужностями й технологіями, стають частиною системи забезпечення стійкості держави.
Відповідно до ProtectEU, безпека більше не є виключною відповідальністю силових структур і не обмежується окремим напрямом державної політики. Вона стає критерієм оцінки рішень у різних сферах – від економіки й технологій до інфраструктури та управління.
Ця зміна підводить до головного питання для України: чи готова система державного управління перейти від реагування на загрози до розвитку спроможностей, які дозволяють зменшувати вразливості держави?
Стратегії без стратегії
З чим в Україні немає проблем, так це з концептуальними документами. За останні роки їх з’явилися десятки, а підготовка нових стратегій стала звичною практикою державного управління. Однак кількість документів ще не означає наявності цілісної стратегії розвитку держави.
Стратегія національної безпеки України 2020 року дала поштовх плануванню у ключових сферах безпеки – від воєнної та економічної до гуманітарної й продовольчої. Паралельно з’явилися документи у сферах інновацій, цифровізації та експорту. І навіть – стратегія розвитку галузей промисловості на основі корисних копалин та компонентів стратегічного і критичного значення до 2056 року (!).
Більшість загроз, визначених у Стратегії 2020, залишаються актуальними й сьогодні. Проте доповнення документа новими викликами – від штучного інтелекту до технологічного суперництва й боротьби за критичні ресурси – не змінює його базової концепції, яка полягає у визначенні зовнішніх і внутрішніх ризиків та реагуванні на них.
Європа після 2022 року змінила підхід до управління безпекою. Вона пройшла шлях від оцінки загроз до розвитку спроможностей: економіка стала складовою безпеки, промисловість – елементом оборони, а готовність держави – ширшою за готовність її силових структур. Головний висновок цієї трансформації полягає в тому, що сучасна стратегія безпеки – це не перелік загроз і не сукупність секторних документів, а механізм розвитку державних спроможностей.
Якщо Європа формалізувала нову логіку безпеки в офіційних документах, то в Україні вона народжується з практики війни. Військові, бізнес, інженери, науковці та громадянське суспільство вже формують національні спроможності – розробляють і впроваджують нові технології, нарощують виробничий потенціал та вибудовують моделі взаємодії. Ці зміни відбуваються не тому, що їх передбачили чергові плани чи програми, а тому, що цього вимагає війна. Змінилося й ставлення міжнародних партнерів до України. У 2022 році країну сприймали передусім як отримувача військової та фінансової підтримки. Сьогодні – як партнера, здатного створювати власні оборонні й технологічні рішення.
Для України відкривається можливість перейти від ролі отримувача допомоги до учасника формування європейських безпекових спроможностей. EDIS та Біла книга «Готовність 2030» створюють передумови для глибшої інтеграції українського MilTech до європейської оборонної екосистеми та реалізації концепції «сталевого дикобраза». Але ключове завдання – зробити ці можливості складовою довгострокової державної політики, а не тимчасовою відповіддю на виклики війни.
Тому в умовах екзистенційних загроз і обмежених ресурсів державні рішення необхідно оцінювати з позицій національної безпеки. Кожне з них має пройти тест: чи посилює воно державні спроможності, чи зменшує критичні вразливості та чи розширює свободу стратегічного вибору.
Читайте такожУ США визнали, що відстають у масштабуванні виробництва дронів, порівняно з Україною
Рішення органів влади оцінюються за екологічним впливом, бюджетними наслідками, регуляторним середовищем чи відповідністю Цілям сталого розвитку. То чому серед обов’язкових критеріїв досі немає оцінки їхнього впливу на національну безпеку?
Безумовно, міжнародна військова, фінансова й гуманітарна підтримка допомогла Україні встояти, забезпечити функціонування інституцій та обороноздатність. Проте вистояти ще не означає стати самодостатніми. Жодна зовнішня допомога не створить замість України власну технологічну, інноваційну та промислову базу, необхідну для довгострокової стійкості.
Україні потрібен власний «стратегічний компас» – модель, яка поєднає державну політику у сферах безпеки, економіки, промисловості, технологій та інновацій у цілісну систему розвитку. На цій основі слід оновити Стратегію національної безпеки України, визначивши її головним пріоритетом нарощування державних спроможностей. Адже в сучасному світі безпека визначається не рівнем стратегічних залежностей, а здатністю держави послідовно зменшувати їх шляхом нарощування власних спроможностей. Такий підхід дасть змогу зміцнити суверенітет України, зменшити критичні вразливості та посилити її внесок у безпеку Європи.
