«Поєднання почуття і розуму — найважливіше, що є в театрі»
— Є персонажі, дуже близькі мені за світосприйняттям, менталітетом. У таких ролях, звичайно, було легше. Але я грав різних персонажів. Усі вважали, що я тільки український герой, проте я мало зіграв української класики, на жаль. Більше поставив як режисер. В Інституті імені Карпенка-Карого був педагог Володимир Олександрович Неллі, і ми на його курсі думали про життя людського духу. Про правду, про психологію. Розбирали героя внутрішньо, довго вивчали. Зараз ставлю виставу й укотре пересвідчуюся, що поєднання почуття і голови, розуму — найважливіше, що є в театрі. А сьогодні це втрачається. І мені від цього сумно.
«Я можу накричати на актора, але на мене ніколи не ображалися»
— Як режисер я страшно не люблю, як би вам сказати, байдужих. Нам Володимир Олександрович анекдот розказував, дуже точний. Горить банк. Хтось стріляється, хтось вішається, хтось напився. А один дивиться спокійно. «Ти чого такий стоїш?» — «А я в цьому банку грошей не тримав». Я можу накричати на актора, який отак «грошей не тримає», бо мені хотілося б, щоб тримав, бо якщо ти не маєш грошей у цьому банку, то хто ти тоді такий? Але на мене актори ніколи не ображалися. Якось я умію накричати, але дуже їх люблю і шаную їхню професію. Памʼятаю, повернувся в [київський] Театральний інститут, бо хотів ще навчитися режисури. Мене зустрів Неллі й каже: «Вас життя примусить. Ви будете ставити, навіть якщо не захочете, бо у вас уже такий спосіб мислення, до цього я вас привчив». Він мав рацію.
«Не робіть дурниць, не йдіть на російську сцену»
— У мене одразу була мрія доїхати до Львова, до Театру Заньковецької. Але вже на четвертому курсі мене запросили в Театр імені Лесі Українки в Києві. Та Володимир Олександрович знову напутив: «Федінько, не робіть дурниць, не йдіть на російську сцену, у вас природа українського артиста, український театр настільки цікавий». І почав розказувати про Бучму, Садовського, Саксаганського, Кропивницького — він їх усіх бачив на сцені. Це була дуже мудра порада.
Спершу ми працювали з Тасею [Литвиненко] у Запорізькому українському музично-драматичному театрі. Та коли ми зійшлися, нам сказали, що подаємо поганий моральний приклад. Один прихильний до нас чиновник порадив: «Ліпше вам їхати звідси. Бо жити не дадуть». Тася написала Дем'яну Козачковському, народному артисту в Театрі Заньковецької. Тут же ми звільнилися і поїхали до Львова.
Перша вистава, яку я подивився там — «Гайдамаки» в постановці Володимира Грипича. Мене тоді вразив зовсім інший спосіб існування акторів на сцені — така правда, така психологічна розробка характерів. Ну і Львів мене дуже купив. Я потрапив туди, як у рідне село: суспільство, оточення українське. Ми ж усі дуже переживали, що в Театральному в нас українська мова, а в театрах у Києві всі штокають, какають і фекають, російською за кулісами розмовляють. І так, здається, до сьогодні. А тут приїхав до Львова, сів на трамвай: «Наступна зупинка — Оперний театр». Я навіть думав, що то розіграш. Як це — у трамваї оголошують зупинки українською? І вимова подібна до нас, подоляків. Тож ми з Тасею закохалися у Львів і в театр. Лишилися і не пошкодували.
«Дуже багато співали, наче з одного села»
— Я не можу сказати, що ми працювали з Іваном [Миколайчуком]. Розумієш? Ми не працювали. Настільки нам було добре двом.
Зустрілися ми у 1968 році на зйомках «Аннички». Ми грали «Суєту» в Івано-Франківську, а вони знімали неподалік: Миколайчук, Боря Івченко, Боря Брондуков, Іван Гаврилюк — і прийшли дивитися виставу. Запросили на майданчик. Поїхали ми туди, і для нас епізод придумали: розстріл військових. Але мені сцена не сподобалася: якби я потрапив у таку ситуацію, то все одно тікав би. Зачитають вирок, а я рвану. Довелося їм мене дознімати. Уже листопад, Черемош студений дуже, але я через нього переплив і мене на тому боці пристрелили. Іванові сподобалося. Як я там ноги не покалічив, проплив стільки… Він дуже переживав, що я застуджуся, бо вода така холодна. То він витяг пляшку з перцем — зарані заготовив. І сказав: «На, випий прямо з горла». Я випив, він накинув на мене кожуха: «Побігай». Я побігав, і в мене навіть нежитю не було. Так ми з ним зійшлися.
Зійшлися на цьому й на піснях. Дуже багато співали. Наче з одного села: почне Іван пісню — а я підхоплюю, я почну — він підхоплює. Бо він учився в музичному училищі на диригентському факультеті.
«Коли на студії його кликали “Ваня”, він відповідав: “Де ви бачили тут Ваню? Я Іван”»
— Іван був дуже комунікабельним. Але з людьми, яких розумів. Я одразу в ньому відчув доброту й порядність. І себе відчув інакше. Бо раптом зустрів — і на той час це дуже важливо — людину, яка була горда. Розумієш? Горда, що він українець. Не відчував своєї вторинності. Коли на студії його кликали «Ваня», він відповідав: «Де ви бачили тут Ваню? Я Іван». І він на тому наполягав. Це ж було знаменито. Одного разу ми на зйомки одягли гачі. Він дивиться і каже: «От чортові американці». — «Що так?» — «Та от джинси придумали». — «Які джинси?» — «Це ж вони списали наші карпатські, гуцульські гачі. І зробили собі джинси».
Ми дуже розуміли один одного. Як одне ціле. Я коли приїздив до Києва, то в готель не йшов, бо він дуже сердився, якщо не зайду. Я приходив, ми сиділи цілу ніч і читали Екклезіаста, Іван мені читав свої сценарії. Звичайно, була горілочка, але ми не п'яніли ніколи й не співали, ми розмовляли. Він настільки здорово розказував, впадав у раж, придумував нові сцени. Я питаю: «Нащо ти все мені розказуєш? Я ж не писатиму сценаріїв». А він: «Чим більше розкажу, чи напишу, чи віддам, тим більше в мені народжується. Не можу носити це в собі». Він був тяжко вагітний своїми задумами. Настільки це переживав і настільки був глибокий.
Я от зараз сиджу, з тобою говорю, а за вікном ясен. Іван завжди показував на нього: «Це моє дерево, подивись, Федько, яке воно». Це дерево стоїть до сьогодні, а Івана немає. Я його і називаю Івановим деревом.
«Уявляєш собі, на той час у селі фільм українською»
— Я був у неї закоханий ще з 1954 року. Побачив кіновиставу «Назар Стодоля». Українською мовою. Уявляєш собі, на той час у селі фільм українською. Усім дуже сподобався, був дуже популярним, а Тася була популярна в ньому. Ми сиділи всі, ревіли на сеансі. Кілька разів дивилися, просили кіномеханіка ще раз показати. Закінчився показ, і я кажу хлопцям: «Вона буде моя жінка». Вони всі розсміялися. Але вже в інституті Тася мене запросила зіграти в «Назарі Стодолі». Прийшла на дипломну виставу до нас, подивилася, зазирнула до гримерки і запросила. То я й подався в Запоріжжя, де вона тоді працювала в театрі. І там ми стали парою.
Тася сама з Погребів, Броварський район — це 18 кілометрів від Києва. Ми приїхали туди навесні, запросили ще Івана й Марічку [дружина Миколайчука]. Вийшли на луг, а тоді повінь була. Завжди розливалося (ще не було Київського моря) і заливало Тасине село по вікна. Меблі підв'язували, на горищі жили, але ніхто з села не тікав. Пішли ми на луг, з човном навіть. Ми з Іваном ішли, закотивши штани, бо води десь по коліна було, а Марічка й Тася сиділи в човні. Щось говорили з Іваном, курили, вода така тепла весняна, травичка, вертаємося вже до них, Тася дивиться на нас і каже: «Ось, Марічко, іде “Пропала грамота”».
«Кіно про запорізьких козаків нам більше ніколи не дозволять»
— Я туди пробувався до Греся [режисер Віктор Гресь], він мав ставити «Пропалу грамоту». Але потім Гресь відмовився. Ще хтось відмовлявся, студія не виконувала план. Зрештою, дали Івченкові, але Миколайчука не дозволяли знімати. А він поставив умову: якщо зніматиметься Миколайчук, тоді візьметься за цю картину. І домігся свого.
Вони удвох з Іваном подивилися кінопроби і запросили мене. Боже мій, які люди були, як мені пощастило жити і говорити з ними! Ти собі не уявляєш, що це були за чоловіки.
Я так знявся в цій картині — на одному подиху. Це щось таке було, ми з Іваном навіть до цих костюмів настільки звикли. Пам'ятаю, коли в Києві перевдяглися в сучасне, дивимося — і почали обидва сміятися. Знаєш від чого? Бо незручно, навіть трохи гидко. Як так люди ходять? Ми звикли — усе широке, так добре. На коня сідаєш, їдеш, куди хочеш, ці шаровари в тебе.
Я завжди згадую одну шикарну фразу. Сиділи групою ввечері: другий режисер Боря Савченко, Боря Івченко, я, Іван. Перехилили чарчину. Раптом хтось прибіг: «Ой, Віктор Ілларіонович іде!». Накурено в кімнаті, відчинили вікно. Заходить Віктор Івченко [режисер, батько Бориса Івченка], дивиться на нас, довга-довга пауза, і каже: «Ви зараз зніматимете кіно про запорізьких козаків. Більше такого матеріалу в нас не буде. І ніколи не дозволять. Хлопці, я вас дуже прошу, не пропийте це кіно».
Нам так соромно стало. І ми присяглися, що не проп'ємо. І не пропили.
Читайте такожБулгаков, Сікорський і Вернадський, або Асиметрія нашої деколонізації
