Чи завершено цей процес? На жаль, ні. Досі знаходяться ті, хто свідомо чи з політичної кон’юнктури намагається ревізувати ухвалені рішення, нехтуючи законом і здоровим глуздом. Чимало і тих, хто, піднявши голову, ностальгує за тоталітарним минулим, його диктаторами, ретранслюючи псевдоімперські наративи. Що казати, якщо в рідному Миколаєві видатні антропометристи вимірюють пропорції монумента Миколі Аркасу – людини-легенди, будителя українства на півдні держави. Старі комсомольці, мабуть, забули, як нещадно різали памʼятник Тарасу Шевченку, били мармурових левів, розбирали церкви, паплюжили некрополь, спалювали українські книжки на подвірʼї педінституту.
Особливо прикро, коли скасовуються перейменування, здійснені Одеською чи Харківською обласними військовими адміністраціями, а з мап зникають імена Героїв-захисників України, репресованих українських письменників, борців за державність і незалежність. Боляче, що це відбувається у прифронтових областях, які продовжує знищувати кремлівський злочинець, котрому сниться російськомовна Україна.
Чому для декого досі ближчий Первомайськ, аніж історичний Богопіль? Навіщо затвердили цей покруч «Південноукраїнськ», якщо народні депутати пропонували Гард? Кому досі пече очі Кропивницький, перейменований 10 років тому? Чому безликі «Центральні», «Абрикосові», «Вишневі» чи «Липові» видаються прийнятнішими за вулиці Максима Рильського, Василя Вишиваного, Юрія Липи, Романа Шухевича чи Олександра Змієнка? Чому в окремих громадах ще залишаються вулиці Комунарів, Гагаріна або Мічуріна, а публічний простір досі спотворюють уламки радянської пропаганди — іржаві танки, гармати чи гіпсові фігури так званих «невідомих солдатів»? Доки боятимемося своєї історії, а, точніше, критики з боку наших сусідів? Відповіді цілком очевидні. Але ці пережитки минулого чи зовнішні поради, за якими ледь не загубили свого, справжнього, не можуть визначати наше майбутнє.
Деколонізація — це не кампанія і не політична мода. Це питання національної безпеки, історичної правди та поваги до тих, хто століттями виборював українську державність. Саме тому залишки тоталітарної символіки та імперських наративів неминуче відійдуть у минуле.
Шануймо свою історію. Бережімо національну пам’ять. Утверджуймо українські цінності. Виконуймо Закон. Адже народ, який знає своїх Героїв, захищає рідну державу, говорить і молиться рідною мовою, здатний перемагати та впевнено будувати власне майбутнє.
Читайте такожВіталій Чернецький: «У західних університетах усе менше студентів обирає тематику "великої російської літератури"»