Про славістику від часів Холодної війни до повномасштабного вторгнення Росії в Україну
Пане Віталію, славістика в західних університетах довгий час справді означала русистику? І не тільки українська, але й білоруська, польська, чеська літератури були своєрідними сліпими плямами?
Так, я сказав би, що десь на 90 % ситуація була саме такою. Траплялися винятки, але їх було дуже мало. У вищих навчальних закладах, університетах і коледжах викладали переважно російську мову й російську літературу. Такими були наслідки Холодної війни, бо подібні навчальні програми масово створювали з 1950-х років.
Але наслідки Холодної війни мали б бути діаметрально протилежними — аж до повного несприйняття русистики.
Так, тут є певний парадокс. Але річ у тім, що тодішні викладачі становили два табори. Або це були ліві, які симпатизували комуністичним ідеям. Або це були люди, пов'язані зі старою російською еміграцією або еміграцією після Другої світової війни. Обидві групи майже монополізували простір славістики. Крім поодиноких випадків, коли при університетах створювали, скажімо, польські або чеські кафедри, кафедри, пов'язані з тодішньою Югославією тощо.
А українські студії?
Їх практично не було на Заході. Власне тому люди з української діаспори, з еміграції, створювали паралельні структури — як Українська вільна академія наук чи Наукове товариство імені Шевченка в Америці.
Ситуація почала змінюватися після 1991 року?
Вона почала змінюватися під час й одразу після розпаду СРСР. Нові програми, викладацькі вакансії. Це так само було неоднорідно, і десь процеси йшли швидше, а десь повільніше. Скажімо, Канзаський університет, у якому я викладаю вже 13 років, створив українознавчу програму в липні 1991 року, тобто ще до ГКЧП — підписав договір про інтенсивну співпрацю з Університетом Франка у Львові.
І, відповідно, невдовзі по тому в університеті почали з’являтися українські студії. А передував цьому тиск громади, що почався ще в 1970-ті роки. Але університетська адміністрація на це практично не звертала уваги, і тільки в 1991-му ситуація змінилася. Про другу серію серйозних змін ми можемо говорити вже після 24 лютого 2022 року.
Але і наприкінці 1980-х, під час Перебудови, було велике зацікавлення Радянським Союзом. Це привело багато студентів до американських вишів, де вони вивчали різні курси, тематично пов'язані з тоді ще Радянським Союзом. Хоча Гарвардський український науковий інститут створили ще на початку 1970-х років, а Канадський інститут українських студій — лише на пару років пізніше.
Тобто ми вже мали два інституціалізовані осередки українознавства, що існували віддавна. Однак це були поодинокі випадки. Тому навіть коли люди отримували дуже фахову освіту й наукові ступені, приміром, у Гарварді, то мали складнощі з пошуками роботи, бо інші університети не створювали посад, на яких ці люди могли б продовжувати наукову діяльність.
А чи не були перші викладачі україністики за фахом русистами? Тобто чи не формувався викладацький контингент зі згаданих вами лівих та / або симпатиків СРСР? Бо такі викладачі могли напряму вплинути на якість освіти, хоч той-таки Гарвардський український науковий інститут існував ще з початку 1970-х.
Ні. Ситуація була дещо іншою. Навпаки, деякі науковці українського походження, щоб отримати роботу у славістиці, мусили писати дисертації на російські теми й викладати курси з російської літератури. Тому, звичайно, вони були дуже раді, коли з'явилися можливості перейти на українську тематику.
При цьому в них виникала проблема видимості в ширшому академічному світі. Бо русисти традиційно вважали себе експертами з усіх питань. У тому числі з питань україністики. Хоч могли прочитати лише «Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя або «Білу гвардію» Булгакова й нічого не знали про Україну взагалі. Це їм не заважало формувати свої судження чи погляди, які вважали авторитетними й відтворювали в дуже серйозних і престижних часописах.
Словом, це те, з чого ми починали розмову — русисти домінували й перетягували на себе ковдру в експертному середовищі?
Абсолютно. Це підживлювали стереотипним визнанням, що російська культура й література є великою, загадковою і потужною, а всі інші слов'янські літератури мало кому цікаві. Я вже пояснив, як мінялося ставлення до україністики, а щодо інших культур ситуацію переломив значний інтерес до чеха Мілана Кундери й поляка Чеслава Мілоша, який у 1980-му отримав Нобелівську премію з літератури. Але й це, як я вже казав, поодинокі випадки.
Українська літературознавиця і культурологиня Тамара Гундорова стверджує, що після певної розгубленості 2022 року, коли русистика відчутно принишкла, вона повертає собі панівні позиції. Ви маєте такі самі враження?
Я значною мірою погоджуюся з Тамарою Іванівною. Ми сподівалися, що світ настільки шокований тим, що відбулося, тобто повномасштабним російським вторгненням і масовими злочинами росіян на території України, що парадигма змінилася раз і назавжди. Але, на жаль, цього не сталося.
З одного боку, в багатьох вишах започаткували посади викладачів української мови, але з іншого — професорських кафедр з україністики з'явилося дуже мало. Так, серед західних славістів знайшлися люди, яким було дуже соромно через свою сліпоту, і вони почали активно вивчати з нуля українську мову, серйозно ставитись до української літератури й культури, але такі викладачі залишаються в меншості. При цьому таких людей більше в Європі, зокрема в Німеччині, ніж у США й Канаді.
Бо в Європі українці більш видимі через присутність переміщених осіб, а в Америці, на жаль, це залежить від конкретних особистостей, від людського фактора.
Тобто якщо в якомусь американському університеті є людина, яка сильно співпереживає українцям, то там можуть відбутися зміни, бо для цього створено відповідний клімат. Але у значній кількості вишів війну й російські злочини сприймають як тимчасові проблеми, тимчасовий головний біль. А його, мовляв, можна пересидіти й повернутися до старих добрих часів і старих добрих звичаїв.
І таке повернення, на жаль, справді потихеньку відбувається. Я не сказав би, що це масова хвиля, але це і не зміна парадигми, не світоглядний зсув. Для розуміння: кількість професорських посад в Америці, створена у сфері українознавства, дорівнює десяти. Прекрасно, що є бодай ці посади. Адже вони визначили зміни в декількох університетах. Але цього, звичайно, недостатньо, тож ми, українознавці, мусимо лупати цю скалу й надалі.
Але якщо, як ви кажете, зміна парадигми не відбулася навіть після повномасштабного вторгнення, то, очевидно, вже не варто й очікувати, що щось вплине на цей стан речей. Бо складно уявити собі подію масштабнішу й трагічнішу, аніж нинішня війна.
Я трохи менш песимістично налаштований, бо маю сподівання на майбутнє покоління. Ми не зможемо змінити людей, які вкорінені в посади тепер і будуть вкорінені в них до пенсії. Але я бачу молодих аспірантів, які навчаються зараз і працюють над дисертаціями, обираючи для них українську тематику і пропонуючи багато цікавих досліджень. Причому це люди не українського походження, що також дуже добре, бо не тільки етнічні українці займаються українознавством.
Інше питання (а воно постає ще з 1970-х років, коли Гарвард створював перші українські програми): чи буде робота для всіх цих людей, чи зможуть вони після захисту дисертацій отримати викладацьку посаду? Але тішить те, що зараз набагато менше молоді обирає «старі добрі» теми «великої російської літератури» XIX століття.
Еволюція україністики
Цього року у вас особистий ювілей: 30 років тому, 1996-го, ви вперше отримали посаду, яка була пов'язана з україністикою. Підсумуймо те, як переосмислили україністику впродовж цих трьох десятиліть. Два позитивні чинники ви вже окреслили: створення кафедр україністики, хай і не у значній кількості, і зростання в молоді інтересу до української культури. Що можна додати ще?
Додав би до цього зацікавлення українською тематикою поза мовою та літературою. Тобто в нашому університеті багато хто вивчає українську мову для того, щоб далі писати дисертації з географії, політології, соціології тощо. І це тішить, звичайно. Україністикою цікавляться і люди, які займаються педагогікою й методикою викладання слов'янських мов як іноземних.
Крім того, завдяки тому, що Україна відкрила архіви й багато робить для оцифрування архівних матеріалів, дослідники поза Україною отримали до них доступ. А це також змінює ситуацію і підігріває інтерес до україністики.
Росте зацікавлення і в дослідженнях театру й кіно. Тобто сферах, де Україна донедавна була невидимою. І деякі колеги визнають із соромом, що шоковані власною сліпотою, бо нічого не знали про українське театральне й кіномистецтво.
Приміром, британська професорка кінознавства болгарського походження Діна Йорданова, яка все життя займалася кінематографом Східної Європи, лише нещодавно зацікавилася українським кінематографом, починаючи від радянських часів. І була вражена, наскільки він якісний, цікавий та інноваційний. І це ми говоримо не тільки про Параджанова чи Іллєнка, а беремо набагато ширший пласт. Йорданова зазначила, що якби в минулому світ побачив ці фільми одночасно з польськими, чеськими й угорськими, було б зовсім інше контекстне бачення української культури.
Але в 1960-ті цього не відбулося, тож тепер світ має перед українцями провину і мусить усе надолужувати. І Йорданова є зразком людини, яка докладає для такого спокутування дуже багато зусиль. Хоча вона — знову ж таки! — в меншості.
А ті, хто визнає свою сліпоту, розглядають процеси в українській літературі, в кінематографі, театрі з погляду деколонізації? Через яку призму вони дивляться на українську культуру, які акценти розставляють?
Значною мірою так, з погляду деколонізації. Але це не єдина призма, хоча й досить важлива. І в цьому плані українська культура має союзників серед дослідників країн Балтії, Закавказзя, Центральної Азії. Тобто підходи до вивчення цих культур у кордонах Російської імперії чи Радянського Союзу зараз повністю змінюються. І викладачі створюють для студентів уже не москвоцентричну картину — відштовхуються від того, як багато різних культурних процесів відбувається і в Україні, і в інших місцях.
Ви неодноразово підкреслювали в інтерв'ю, що західні університети — це дуже консервативне середовище. Тож чи можна вважати, що Україна все-таки здобула суб'єктність в академічному світі? Чи до цього ще далеко, бо, як ви кажете, багато що впирається в людський фактор?
Україна здобула суб'єктність. Для світу, в тому числі для наукового, для експертного середовища більшою несподіванкою було навіть не російське повномасштабне вторгнення, а український спротив. Багато людей визнали, що даремно приймали на віру російські пропагандистські тези про Україну як failed state. Тепер такі твердження спростовані українською кров'ю і великими втратами українців. І завдяки цьому українці незворотно вписані у світовий контекст.
Про дослідницьку і перекладацьку роботу
Дещо змінюючи напрям розмови, спитаю, над чим працюєте зараз?
Дякую дуже за таке питання. У мене кілька напрямків роботи, і один пов'язаний з українською літературою. Але це не тільки літературознавчі дослідження, але й переклади. Скажімо, за кілька місяців виходить мій переклад роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Але також я багато займаюся українським кінематографом, почав це робити досить давно і продовжую. Тобто пишу і про літературу, і про українське кіно, і перекладаю українські твори англійською.
Але коли пишу наукові праці, то завжди намагаюся вбудувати предмет дослідження в ширший контекст — регіональний, світовий чи порівняльний. Бо нам — українцям й українознавцям — слід розбудовувати коаліцію, знаходити людей, готових чути і слухати. Треба бути готовими повсякчас показувати світові, яка українська культура цікава й різноманітна. Бо не тільки нам шкода через те, як довго світ не звертав на неї уваги, а й світ втратив дуже багато, бо не мав доступу або розуміння багатства української культури, дослухаючись до російських пропагандистських тез.
Українська література може цілком претендувати на лідерство і завжди могла, просто цього лідерства не помічали. Тим паче, якщо повернутися зараз до русистики і порівнювати нинішню українську й російську літератури, то остання абсолютно нецікава. І я не бачу великої кількості перекладів нових сучасних російських авторів саме тому, що вони не створюють жодних інновацій. Натомість дуже активно йдуть переклади української літератури, і вже виросло нове покоління перекладачів. На них є попит, вони мають роботу, і це вкрай важливо.
Власне, про переклади. Можу припустити, що «Фелікс Австрія» вийде в рамках української серії, яку ви куруєте у видавництві Academic Studies Press?
Ні, цей роман виходить у книжковій серії Українського наукового інституту Гарвардського університету. Там я не куратор, просто запропонував цю книжку Гарварду — і вони її прийняли. Я продовжую курувати українську серію в Academic Studies Press. Вона створена як реакція на Революцію гідності й початок російської війни проти України 2014 року.
Тоді якраз керівники видавництва визнали, що мають велику прогалину в усьому, що стосувалося української культури. Цю прогалину треба було заповнювати, тож мені надійшла пропозиція стати редактором серії. Її перші книжки вийшли 2018 року й виходять по цей час. Це завжди академічні видання, підготовка забирає досить багато часу, але кожного року виходять три-п'ять книжок, пов'язаних з українською тематикою.
Але чому Андрухович виходить не в цій серії? У чому специфіка серії, яким є ваш видавничий план?
Серія досить широка, вона має як наукові монографії, так і антології або переклади того, що ми називаємо нонфікшн, тобто художньої есеїстики тощо. Окремих художніх творів — приміром, романів чи поетичних збірок — серія не видає. Це наукове видавництво, але антології йому пасують, тому кілька антологій вийшло.
Перша була про нову поезію в Україні та її відгук на війну. Збірка Words for War – New Poetry from Ukraine, яку уклали Оксана Максимчук і Максим Росочинський, вийшла у 2018 році. З’явилися й інші антології, скажімо, «Нью-Йорк в українській поезії» та «Трагедія Бабиного Яру в українській поезії».
Зараз вийшов багатосторінковий двотомник «Український літературний модернізм 1910-1930 років», який ми дуже довго готували. Це фантастичне видання, яким ми дуже пишаємося. У ньому йдеться про авангардні й модерністські маніфести, про інноваційне українське літературознавство, літературну критику того періоду. Там само велика вибірка з української поезії модернізму, починаючи від Миколи Вороного тощо. Усі ці тексти, ці антології можуть бути використані для викладацького процесу, порівняльних курсів зокрема.
Ми також видали дві монографії Тамари Гундорової, яку ви згадували: «Транзитну культуру» та «Чорнобильську бібліотеку». Вийшла і книжка есеїв Андрія Любки, яку він написав ще до того, як вступив до війська — це погляд на війну з тилового боку. Вийшла і книжка Катерини Зарембо про український Схід. Маємо і оригінальні, а не перекладні монографії — скажімо, працю Андрія Даниленка про Пантелеймона Куліша тощо.
З нових книжок, які вийдуть до кінця цього року, я найбільше пишаюся підручником з української літератури Handbook of Ukrainian Literature. Це колективний труд, до якого я дотичний і як співредактор, і як один з авторів. Він є прикладом, як на мене, дуже вдалої співпраці вчених України й Заходу. У цифровому вигляді він буде викладений у відкритий доступ, що також важливо, бо друковані наукові книжки дорогі, і потрапляють вони здебільшого до університетських бібліотек.
Додам, що зараз у нашої серії з'явилися конкуренти — і це можна тільки вітати. Бо у 2017–2021 роках Academic Studies Press було одним з дуже небагатьох місць, де можна було надрукувати видання на українську тематику. Зараз ситуація змінюється.
Про роботу видавництва Academic Studies Press
Я так зрозуміла, що книжки Academic Studies Press призначені передусім для студентів і викладачів. І через специфіку, і через високу ціну, яку ви згадали. Тобто аудиторія видавництва доволі вузька і складається не з масового читача?
Дивлячись, про які видання ми говоримо. Гадаю, що переклади того самого Андрія Любки, Андрія Содомори, Катерини Заремби побачить усе ж трохи більша аудиторія. Хоча на англомовному книжковому ринку дуже важко пробитися, важко бути побаченим і почутим. Навіть та сама українська серія Гарвардського університету не завжди потрапляє до книгарень, тому читач знайомиться тільки з окремими текстами.
Є певні зрушення й певні зміни, але це дуже важкий шлях. Треба, щоб з'являлося більше перекладів української літератури у великих західних комерційних видавництвах. Ми маємо зараз багато сподівань на переклад «Амадоки» Софії Андрухович, який повинен вийти наступного року в одному видавництві. Він може стати тим локомотивом, який витягне ще більше зацікавлення українською літературою.
Видавництву Academic Studies Press легко залучати фінансування? Яку частку від фінансових надходжень становлять гранти?
Частково ми здійснюємо видання на грантові кошти, частково ні. Видавництво намагається знайти кошти на оплату перекладачам, тому інколи залучає гранти. Тут є навіть підтримка від Української держави, зокрема від Українського інституту книги.
Що стосується західних грошей, то раніше гроші на перекладні чи наукові видання надходили від американської агенції National Endowment for the Humanities. Але це в минулому, бо, на жаль, теперішня адміністрація скасувала майже всі подібні гранти. Тож доводиться шукати інші місця, інші джерела — десь у приватних фундацій, або подаватися на малі гранти через різні наукові фонди. Це кожного разу вимагає зусиль і креативності, тобто пошуку нових можливостей, які не завжди вдається залучити.
Багато людей працюють над нашими проєктами безкоштовно. Точніше це частина наших обов'язків за університетськими контрактами — готувати публікації, сприяти науковим виданням. Фактично це означає, що вечори, вихідні, все літо будуть відведені під видавничу роботу — без відпусток і перерв. Тож наша справа тримається здебільшого на ентузіазмі конкретних людей.
Видавництво, на жаль, друкує і російських авторів. У якому обсязі, де і як реалізують таку продукцію?
Видавництво заснували десь 25 років тому, і від самого початку воно займалося славістикою та єврейськими студіями. Тому так, були контакти з Росією, і виходили російськомовні переклади монографій західних славістів. Наскільки мені відомо, видавництво практично згорнуло і припинило будь-яку присутність у Росії після 24 лютого 2022 року. Але на Заході й по сьогодні розходяться паперові книжки таких перекладів.
Це на Заході. А чи потрапляють вони в Росію?
Якщо йдеться про цифрову версію, яка є у відкритому доступі, то так, звичайно, потрапляють. Українцям і українознавцям, звичайно, важко й неприємно бути в ситуаціях, коли установа, з якою ми співпрацюємо, надалі підтримує певні контакти з русистами. Навіть якщо це вчені, які залишили територію Росії. Тим більше, що не всі вони є поборниками демократії чи опонентами чинного російського режиму.
Водночас я не бачу упереджень чи дискримінації української програми з боку керівництва видавництва — навпаки, воно дуже позитивно налаштоване. При цьому видавництво прагне і підтримати українознавство, і займатися русистикою, оскільки це було напрямком його діяльності від самого початку.
Єдине, що маю додати: тексти, які виходить у сфері русистики, не є глорифікацією «великої російської культури». Це переважно цікаві дослідження російської культури через нові парадигми, через критичні підходи. Прикметно, що тут саме ми, українці, задаємо тренди, бо те, як ми пишемо про російську культуру, стає мейнстримом.
Наведу приклад: півтора року тому у видавництві Кембриджського університету вийшла нова «Історія російської літератури». Мені запропонували написати до неї розділ про імперію і імперськість, що я і зробив. Зазначив, що вся московсько-російська література від Симеона Полоцького і далі просякнута імперськістю.
І це дуже добре, що такий текст, написаний українцем, з'явився в цьому виданні. Бо в рецензіях на це видання саме мій розділ часто згадують як зразок нових підходів до інтерпретацій російської літератури.
Але якщо ця «Історія російської літератури» або будь-які інші книжки продають у Росії — байдуже, в якому вигляді, хоч у паперовому, хоч в електронному, — це означає, що компанія-дистриб'ютор сплачує податок у російський бюджет з власних доходів і тим підтримує державу-агресора. Чи замислювалися ви над цим і чи намагалися донести таке бачення комусь з представників видавництва?
Так, я говорив з керівництвом видавництва неодноразово про те, що політику слід змінювати. Наскільки мені відомо, до мене дослухалися, хоча я не маю можливості відстежити, чи потрапляють книжки видавництва до Росії. Досить довго — від 2014 року і до 2022-го — видавництво досить активно співпрацювало з Росією. Зараз представницьких офісів Academic Studies Press у Росії немає, європейський офіс видавництва перенесли до Естонії, у Таллінн.
Я стукаю в усі двері, і мені час від часу відчиняють. Це важкий процес, але я бачу, що славісти на Заході, мої колеги принаймні, декотрі, готові і спілкуватися, і шукати компроміс. Досить багато не змінили бачення, але якщо воно змінене бодай частково, то це вже перемога. Тобто склянка все ж таки наполовину заповнена, а не наполовину порожня.
І наостанок. Як нам перемогти Росію інтелектуально? Як нам посунути її з тих сфер, з тих ринків, де вона домінує? Декілька шляхів ми з вами окреслили — активна презентація України через видавничу й викладацьку діяльність, через переклади тощо. Які ще є рецепти?
Рецепт такий: розбудовувати коаліцію однодумців. Як людина, що має ступінь PhD з порівняльного літературознавства, завжди кажу, що треба український контент, українську тематику включати в порівняльні курси літературознавства. Тобто шукати можливості потенційної солідарності. І це не сізіфова справа — це справа, яка має результат, бо нас починають чути.
Ще раз наголошу: дуже часто навернення, зацікавлення українською тематикою відбувається через компаративістські речі. Зараз чимало зусиль докладається, скажімо, щоб промотувати в університетських театральних програмах англомовний переклад «Кассандри» Лесі Українки. Бо цей твір промовляє на загальносвітові теми. І вже з цього можна будувати той ланцюжок, який пов’яже Україну зі світом, частиною якого ми є.