Кузина Супермена Кара Зол-Ел (Міллі Алкок) живе розгульно десь у глибинах галактики. Має космотрейлер, пса Крипто й тур усіма барами галактики з нагоди 23-річчя. Але алкогольний трип — це лише спосіб заглушити біль від втрати родини й дому.
В одному барі Кара Зор-Ел випадково знайомиться з нещасною сиріткою Руті (Ів Райдлі), яка одержима помстою за смерть родини. Вона мусить відплатити космічному пірату Крему з Жовтих Пагорбів (Маттіас Шонартс). Він завдає важкого поранення Крипто, тож Кара приєднується до Руті. І вони блукають галактикою в пошуках кривдника, щоб провчити його й урятувати пса.
Режисер Крейг Гілеспі відзначився яскравими харизматичними жіночими образами (Круелла Де Віль у виконанні Емми Стоун в «Круеллі»; фігуристка Тоня Гардінг у виконанні Марго Роббі в «Я, Тоня»), тож Суперґьорл у виконанні Міллі Алкок мала б доповнити цю галерею. Однак сценарій (за нього відповідала Ана Ногейра, котра адаптувала комікс для фільму) перешкоджає акторці. Їй доводиться бути трохи Відьмаком (вимушена стати наставницею), трохи Джоном Віком (у помсті за пса), при цьому залишатися супердівчиною з власною драматичною аркою, якій Гілеспі надає того самого припанкованого шику, що й попереднім жіночим образам. Відтак Міллі Алкок отримує забагато хаотичних завдань, які відчайдушно намагається відпрацювати.
Загалом фільм схожий на постмодерний колаж зі стрічок, які всі дивилися раніше. Перша його частина запозичує ідею «Мандалорця» й обігрує вестерн у науково-фантастичній обгорці — найбільшою мірою «Справжню мужність» братів Коенів. Тут багато відкритих прерій, барів, бійок та іронії над чоловіками й girl power. Згодом, коли героїні рушають у мандри, фільм потроху перетворюється на космооперу в дусі лукасівських «Зоряних воєн»: десятки химерних інопланетян зі складними культурними особливостям, що стають приводом для гегів; епічні битви — наприклад, баталія в космомаршрутці (найкраща бійка фільму); далекі планети зі складним лором (один можна зчитати як соціальний коментар до проблеми торгівлі жінками). Далі, в третій частині, де героїні потрапляють на космічний корабель піратів, а потім на їхню космічну Тортугу, фільм починає нагадувати техно-дизель-панк “Скаженого Макса” з естетикою виродків у шкіряних куртках на фоні химерних механізмів та бензинових випарів. Фінальна бійка «Суперґьорл» відсилає до продовження «Скаженого Макса» — «Фуріози» з Анею Тейлор-Джой. І все це разом намагається зловити вайб «Вартових галактики» Джеймса Ґанна.
У цьому головна вада фільму «Суперґьорл», про яку уїдливо пише на фанатських форумах творець попереднього кіновсесвіту DC Зак Снайдер: за такою кількістю омажів губиться історія самої Кари Зол-Ел. Гілеспі відводить їй кілька флешбеків, однак не розкриває проблеми персонажки — ізольованості на Землі й марності стати там своєю. У «Супермені», що відкрив оновлений кіновсесвіт, Джеймс Ґанн досить вдало показав історію головного героя як мігранта — чужинця, що став своїм на новому місці. Натомість Гілеспі навіть не намагається подати драму Кари Зол-Ел як біженки, що не може знайти дім; він зводить її до чергової персонажки, що перетворила персональну драму на харизму.
Серйозною вадою фільму є також антагоніст. Герой Шонартса занадто гротескний і неправдоподібний. Він нагадує випадкового персонажа з масовки «Скаженого Макса», який неочікувано навіть для самого себе вийшов на перший план. Тож зовсім незрозуміло, чому Кара Зол-Ел — одна з найсильніших істот в галактиці — вимушена так довго змагатися і навіть якийсь час програвати випадковому бандюку з космосу.
Не все гаразд і з дуетом Руті й Кари Зол-Ел. У коміксі історію Суперґьорл показують очима Руті; натомість під час перегляду фільму можна грати у гру «випий шот, коли хтось просить Руті залишитися на місці й нікуди не йти». У коміксі Руті — активна персонажка, яка трансформується під наглядом Кари Зол-Ел; у фільмі ж вона майже не діє, аж до фіналу. Саме тому хімії між героїнями Алкок і Райдлі немає і бути не може: сценарій від початку обрубує цю можливість.
Та все ж не скажеш, що «Суперґьорл» — відверто провальний фільм. Хай тут є Джейсон Момоа (а це одразу трохи знижує якість будь-якої стрічки), але акторська гра Міллі Алкок та Ів Райдлі досить щира і радує око. У фільмі чимало якісного екшну, з яким Гілеспі намагається експериментувати. Врешті, головний меседж — історія про сестринство — чітко проходить через сюжет фільму і кладе в скарбничку Гілеспі ще одну профеміністичну роботу.
«Суперґьорл» не вийшла такою захопливою, як «Супермен» Джеймса Ґанна, однак виконує важливу функцію — розширює кіновсесвіт. Щоправда, виникає резонне запитання: чи варто було створювати цілу стрічку лише для того, щоб його персонажка стала інструкцією до майбутнього багаторівневого всесвіту адаптацій коміксів DC?
Читайте також«Супермен» Джеймса Ґанна: історія простого хлопця