«Ми наче добрий і злий поліцейський»
Як утворився ваш дует?
Ольга Брегман: Ми познайомилися, коли працювали в Esse Production House як запрошені продюсери. Але забагато часу марнувалося, аби переконати всіх, що класно робити оцей проєкт з оцим режисером. Ми хотіли мати більше свободи, щоб вирішувати, над чим хочемо працювати. Утім завжди відчували острах: створити власну компанію — це бути незалежними, але й мати нові особисті й фінансові зобов'язання. Тобто ми вагалися, чи готові.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я залишилась у Києві. Ми тоді організували «Кінодопомогу» (ініціатива підтримки українських кінематографістів під час війни. — Ред.), багато знімали для міжнародних ЗМІ, я працювала фіксеркою для «Вашингтон Пост», випала з кіно. Наталія була між Львовом і Вільнюсом, і ми побачилися 2022-го в Каннах. Вийшла цікава розмова: боїмося створити власну компанію, але ж війна, найгірше може статися кожного дня, вже боятися нема чого. Треба, доки не пізно, зробити те, що хочемо.
Наталія Лібет: Це дуже класна історія, я її обожнюю.
Ольга Брегман: Їхали назад через Варшаву, і там, у музеї, придумали назву. Ми хотіли слово brave — «хоробрий» — у назві, і ще гру слів, тому що 2 Brave звучить подібно до too/two brave — тобто це і «двоє хоробрих», і «занадто хоробрі». І в липні компанія вже була зареєстрована.
Як ви розподіляєте обов'язки?
Наталія Лібет: Якщо ви говорите до Олі, це наче говорите до мене. І навпаки.
Ольга Брегман: Ми наче добрий і злий поліцейські й увесь час міняємося ролями. Наприклад, якщо йдеться про документальні проєкти, то люди знають, що мене легко вмовити — я слабка ланка. А от щоб умовити Наталю, треба постаратися. А як назагал, то Наталія більше працює з ігровими й міжнародними проєктами, організовує великі глобальні стратегії. Я зосереджена на практичних моментах, на документалістиці, на організаційних, виробничих домовленостях.
«Копродукція все ще залишається рідкісним птахом в Україні»
Якраз ми вийшли на питання про копродуційні проєкти. Наскільки їх складно створювати, тим паче з огляду на обставини?
Наталія Лібет: Ми щасливиці, бо працюємо за кордоном з друзями. Це люди, з якими нам класно бути разом. Зустрічаємося за нагоди, навіть якщо немає конкретних справ, балакаємо про життя, про фільми, про любов, про сім'ю, про дітей, про котів. Списуємося, перегукуємося. Це суперкруто. Вони нас дуже підтримують, а ми їх. Це просто удача — знайти друзів, з якими ще й працюєш охоче. Ми любимо дружити, бо що більше гарних людей навколо, то краще.
А щодо прози життя: так, є проблеми з копродукціями, бо на європейських ринках скорочують фінансування кіно. Німеччина скорочуватиме об'єми фінансування, те саме з незалежними фільмами в Штатах. Але це все, скажімо так, робочі моменти. Ми слідкуємо за новинами, тільки-но бачимо, що відкрився новий фонд, подаємо туди заявки.
Загалом на яких умовах це відбувається? Пам'ятаю ще той час, коли копродукція була, так би мовити, рідкісним птахом у нас. Як це зараз?
Наталія Лібет: Думаю, копродукція все ще залишається рідкісним птахом. Люди, які активно працювали, з 2022 року розуміли, що гроші потрібні перш за все війську й на соціальні потреби, і тому шукали ресурси за межами України. Відкрилося досить багато джерел, усі старалися допомогти. І ініціатива Нідерландського фільмофонду, і французький ESFUF (The European Solidarity Fund For Ukrainian Films), і багато інших. Тобто ми продовжували працювати, шукати гроші, щоб не висіти на шиї в держави.
Коли ми робимо фільми, то несемо зі собою прапор України. Коли виходимо на Берлінале на червону доріжку з фільмом Каті Горностай «Стрічка часу», ми не кажемо: «Ой, це не державні гроші, тому ми окремо, держава окремо». Коли дізнаємося, що нас узяли, кажемо державі: «Бачите, що ми зробили, це для нас усіх. Приєднуйтесь, як хочете, будь-якими ресурсами, просто вашою присутністю чи в залі, чи на червоному хіднику, будь-де». Ми відкриті максимально, бо це не тільки наш успіх, а й успіх українських талантів, української культури.
Ольга Брегман: Я додала б, що копродукція потребує дуже великої організаційної роботи й експертизи. Це ж і звітність, і спеціальні форми подачі, коли ми звертаємося до різних фондів, тут має бути досвід. Наприклад, чому партнери люблять робити копродукції з нами? Бо ми успішно співпрацювали з «Креативною Європою», з Eurimages, а європейським продюсерам хочеться мати партнерів, які розуміють, що і як робиться. Критерій експертизи команди, яка доводить проєкти до кінця, — з найважливіших. Ми за ці чотири роки втілили свої фільми й довели їх до фестивалів класу А в тому чи іншому форматі. Для багатьох копродюсерів це класний сигнал.
А копродукційний статус фільму полегшує йому життя на фестивалях?
Наталія Лібет: Ні, це не пов'язано. Головне, аби фільм був гарний, аби не лежав на полиці і продюсери працювали з фестивалями. Гарний приклад — «Стоп-Земля». 100 % українське фінансування. Так, ми намагалися взяти копродукцію, але фільм був експериментальний, фінансові інститути не хотіли братися. Тому ми дуже вдячні, що наше Держкіно підтримало український талант, і Катерина Горностай так стала новою зіркою режисури, бо цей фільм мав успіх, отримав «Кришталевого Ведмедя» на Берлінале — і це у 2021 році, в розпал COVID-19.
«Найголовніше — не зупинятися»
Наскільки добре Україна представлена в міжнародній кіноіндустрії порівняно з довоєнним періодом?
Наталія Лібет: Я не порівнювала б з передвоєнним, якщо чесно, тому що наша індустрія молода і продовжує розвиватися. Це найголовніше — не зупинятися. Українських кінематографістів запрошують на різні майданчики. От саме зараз я їду на StepIn, це частина індустріальної секції Локарнського фестивалю — суперкрута програма, поєднує багато професіоналів, мене туди запрошують другий рік поспіль. Ми розвиваємося, наш професіоналізм визнають, і я не відчуваю меншовартості. Україна є Європою, українська кіноіндустрія є частиною європейської і міжнародної кіноіндустрії, і це зараз ще підтверджено запрошенням мене, Ольги, наших колег до Американської кіноакадемії.
З чим я вас ще раз вітаю.
Наталія Лібет: Дякую. А з погляду фестивалів Україна зараз випускає більше документального кіно, ніж ігрового, і це також пов'язано з фінансуванням, з ризиком для зйомок. Але випускаємо також і багато коротких ігрових фільмів, майже на кожному великому майданчику вони є. Так, у Каннах українські картини представлені недостатньо, але треба працювати з цим, лобіювати це, що мають робити не тільки продюсери й режисери — потрібна також державна інституціональна підтримка.
Ось яскравий приклад: Дмитро Сухолиткий-Собчук готує другий ігровий повнометражний фільм, представлятиме проєкт у Венеції. Чи надана йому можливість приїхати і провести переговори так само на Каннському ринку, чи допомогла йому держава, чи посилила його позиції, чи замовила про нього статтю у впливовому міжнародному кіновиданні на кшталт Variety чи Screen? Катя Горностай готує третій фільм «Антонівка», маючи підтримку ARTE Cinema (підрозділ французького каналу ARTE, який копродюсує ігрові фільми. — Ред.). Хто про це знає? Це не має лишатися тільки в руках продюсерів.
Одна річ, коли ти сам про себе розказуєш: я така класна, офігенна, суперзірка. Але якщо за тебе говорить інституція, домовляється, просуває тебе — це цілком інакший рівень. У всіх європейських країнах так роблять. В Україні поговорили й розійшлися. За кордоном же подеколи дуже важко домовитися саме продюсерам, бо видається, що ти сам свої проєкти і нахвалюєш. Тож повторюся: має бути третя сторона, інституція чи наші критики, які пишуть в іноземні видання.
«Нам варто припинити фокусуватися на російських проєктах і звернути увагу на своє»
За вашими спостереженнями, яке зараз ставлення до Росії на фестивалях?
Наталія Лібет: Кіноіндустрія дуже вузька. Зайти в неї, якщо нікого не знаєш, майже неможливо. Вона вся побудована на стосунках. Перш за все на звʼязках між фестивалями, селекціонерами, тобто тими, кого англійською називають decision-makers, і режисерами. Якщо побудовані стосунки між Каннами і режисером Звягінцевим, його новий фільм чекатимуть незалежно від того, яке в нього громадянство. Якщо у Венеції стосунки із Сокуровим, він буде шанованим гостем на острові Лідо. Такі суто людські звʼязки зламати практично неможливо. Саме тому ви не побачите нових російських імен на фестивалях: тобто нікого, крім Сокурова, Звягінцева, Серебрєнікова, Балагова після 2022 року. Так, нас усіх бісить, що виходять старі імена, їх мали б не пускати. Але подивімося, що це реально ті люди, з якими вже налагоджені контакти. Тож і нам треба вибудовувати стосунки між українськими талановитими авторами й фестивалями.
Олю, є що додати в цьому питанні?
Ольга Брегман: Ми стільки уваги приділяємо кенселінгу Росії, явно неефективному, що тільки робимо їм додатковий піар. Нам треба переключитися і використовувати всю цю енергію для посилення українських проєктів. Бо в нашому інформаційному полі починають жваво говорити про українське кіно, тільки коли черговий російський фільм іде на «Оскар» чи дістає нагороду. Тоді всі згадують: «Ой, а де ж українські проєкти, які ми можемо протиставити?». Але, перепрошую, коли, наприклад, шукають партнерів для промокампанії українського фільму, висунутого на «Оскар», щоб його помітили в тому ж Лос-Анджелесі, взагалі в Америці, то це нікому не цікаво. Повторюся: нам варто припинити фокусуватися на російських проєктах і звернути увагу на своє.
«Документалістика сьогодні показує такі історії, що їх не перевершиш ігровими сценаріями»
Що таке документалістика з продюсерського погляду? Це тягар, висока місія чи бізнес?
Ольга Брегман: Це точно не бізнес, скажу одразу. Чесно, не пригадаю жодного документального проєкту, який ми робили менш ніж три роки. З погляду бізнесу це досить складно. Але нам вдалося вивести українську документалістику дійсно на новий рівень. Завдяки копродукціям змогли підняти кошториси й більше платити режисерам, давати їм більше можливостей. Тобто якість документального кіно зросла. Це все ще дуже трудна справа. Ми ще не можемо піти до інвесторів і сказати: вкладіться в нас, ми вам стільки-то грошей заробимо. Наразі це не працює.
То навіщо ми це робимо? Певно, це місія. Можливість розповісти історії, які відбуваються тут і зараз. Ти можеш знімати ігрові фільми, розвивати їх і потім відкладати сценарій на поличку, почекати. А з документальними, якщо ти вже героїв знімав, вони тобі довірилися, не можеш просто сказати: «Ой, ми передумали». Надто під час війни — кожна тема дуже чутлива. Якщо почав робити, то точно треба завершити.
За ці роки зробили десяток документальних воєнних проєктів. Ми з Наталею кажемо, що треба робити менше документалістики, бо це неабияке навантаження на команду, на компанію — дуже багато відповідальності і зобов'язань.
Я так розумію, що зараз у нас чималий потік документалістики не від хорошого життя — у тому сенсі, що виробництво ігрового кіно після 24.02.22 сильно ускладнилося.
Ольга Брегман: Це і виробництво, і етична частина. Кіно рефлексує про реальність. Рефлексувати на реальність війни, коли конфлікт ще триває, дуже боляче. Багато ризиків для авторів. В ігровому кіно завжди драматургія, треба щось посилити, щось дописати, а з цим, мені здається, зараз важко. А в документалістиці такі історії трапляються, яких майже неможливо було уявити до повномасштабного вторгнення. Ось коли ми знімали «Кубу і Аляску», там події так розвиваються, що глядачі питають: «Як ви все поєднали? Це ж як ігрове кіно». Там і кохання, і смерть, і дружба, і травма. Якщо подібне зараз створити в ігровому кіно, тобі скажуть, що ви напридумували, такого не буває. Документалістика сьогодні показує такі історії, що їх не перевершиш ігровими сценаріями.
«Зараз, здається, нас чують»
Щодо держпідтримки: «Тисячовесна» — це перспективно чи ні?
Наталія Лібет: Бачу, що люди кинулися: «О, держава дає гроші, треба взяти стільки, скільки можна, дайте все!». І там проєкти, які, може, лежали 10, 20, 30 років, і люди, які не робили жодного фільму за весь цей час, подають заявки.
Я не знаю, що буде, якщо чесно, бо воно ще не завершилося, там специфічні умови. Тобто це не програма фонду, яку адмініструє Держкіно, це ж зовсім інша ситуація, і ще незрозуміло, як вийде. Подивимося, скільки авторських фільмів, скільки дебютів підтримають.
Ольга Брегман: Здається, держава вже розуміє важливість культури, важливість кінематографу. Попередні роки ми апелювали, казали, що є дуже багато історій, які треба розказати. Зрозуміло, що все одно зараз пріоритет — військове посилення країни, але культура так само важлива складова і для внутрішнього споживача, і для наших міжнародних партнерів. Бо ми все більше інтегруємося у світ, нам треба розповідати, хто ж такі українці, що тут діється. І мені здається, була певна нестача цих історій. Дійсно, перегин, коли багато документалістики і мало ігрових, мало історичних фільмів, нових імен не відкривали за цей час. І те, що держава сьогодні зрозуміла, що це важливо й ця програма ініційована, — це гарний сигнал.
Наталія Лібет: Там не тільки кіно, вони ж хотіли закрити і перформативне мистецтво, і музику. Тому, я думаю, це одна з причин, чому саме така конфігурація програми. Слоган «Тисячовесни» — що культура є часткою безпеки країни. Воно так і є в кожній країні, мирній чи воюючій, тому це гарно, що визнано і в нас нарешті. Завдяки цій програмі міжнародні проєкти зможуть підтвердити національне фінансування, тобто маючи державну підтримку, зможуть піти у бік копродукцій. Реакція в міжнародних фондів буде: ось є інституція, яка повірила, що це буде класне кіно. Тоді вже легше складеться з наступними проєктами.
А як останнім часом зі ставленням державців до нашого кіно порівняно, скажімо, з 2019 роком, коли прийшла нинішня адміністрація?
Ольга Брегман: З'явився діалог. Раніше не було з ким говорити, не було компетенції. Тобто в інституціях сиділи люди, ти міг їм щось пояснювати, говорити про важливість — це все одно, що розмовляти зі самим собою. Зараз, мені здається, нас чують. Ми, як індустрія, кажемо: треба це, треба те. Тобто все одно дуже багато роблять самі продюсери — але вже в державі є люди, з якими можна намагатися щось змінити. У попередні роки не те що не було можливості, а навіть не хотілося, скажімо так, розмовляти.
«Такого фільму ніхто ще не робив»
Які у вас плани?
Ольга Брегман: Я почну з документального кіно, а Наталія розкаже про ігрове. Ми на той рік випускаємо Superhumans. Це копродукція Австрії, Люксембургу й України. Наша країна долучилася вже останньою. Хоча українська режисерка, зйомки в Україні. Це важливий фільм. Коли ми показуємо фільми в Україні, то завжди влаштовуємо сеанси в Superhumans (Superhumans Center — всеукраїнський центр воєнної травми, який займається протезуванням, реконструктивною хірургією, реабілітацією та психологічною підтримкою військових і цивільних. – Ред.), і я щоразу міркую: «Хтось має зняти фільм про це місце». І за це взялася Інна Шевченко, талановита українська режисерка, яка живе у Відні. Має вийти дуже класне кіно. Це зі свіжого.
Є задуми в розробці. Є секретні проєкти, про які, на жаль, не можемо говорити через питання безпеки. Бо чимало зйомок робимо з військовими. Тому до моменту, поки фільм не вийде, краще нічого не озвучувати. А в Наталії є фільм із Зоєю Лактіоновою. Вона веде його понад три роки.
Наталія Лібет: Уже навіть п'ять років. Як сказав один сейлзагент, такого фільму ніхто ще не робив. Авторка є сучасною художницею. Це її повнометражний режисерський дебют — історія про Маріуполь, дуже артистичний фільм, побудований на спогадах Зої, її родини: щоденники, поєднання сучасних матеріалів і архівів. Фільм, який дійсно важко описати. Треба його дочекатися й побачити, бо він створюється не за канонами документалістики, а як мистецький проєкт. Сподіваємося, скоро буде прем'єра.
А ще ми працюємо над повнометражним дебютом Миколи Засєєва «Магічна гора». І це якраз логічне продовження після двох коротких метрів, які ми з ним зробили. Великий проєкт. Микола розробляє сценарій уже досить тривалий час. Це, знову-таки, копродукція України, Франції, Латвії та Нідерландів. Другий ігровий проєкт «Воїн» — копродукція України, Франції та Німеччини, повнометражна картина Маші Кондакової — однієї з дуже небагатьох українських авторок, хто отримав фінансування від вищезгаданого ARTE Сіnemа. Жанрове кіно, у якому головна героїня — снайперка.
Останнє питання суто світське: чи є у вас захоплення поза кіно?
Ольга Брегман: Є час на відпочинок і час на працю. Відпочинок у моєму випадку — подорожі. Але це можливість, яку дає наша професія: багато подорожувати, бачити світ. Згадую, малою хотіла таку роботу, щоб багато подорожувати. У 2022 році, здається, в мене було 30 країн, коли ми кілька фільмів показували. І ось я так думаю — це ж справді те, чого хотіла все життя. Мандрувати по унікальних місцях, куди зазвичай мало хто їздить. А з того, що не пов'язано з кіно… У мене чоловік — інженер гоночних машин, то я часто з ним буваю на всіляких американських перегонах. Не можу сказати, що це стало моїм хобі, але це щось неочевидне, що саме в житті з'являється.
Наталія Лібет: Моє найбільше хобі в житті було і є — дивитись фільми в кінотеатрах. Або з друзями на білій стіні в гостях. Ну і серіали вдома. І обговорювати їх потім. Я відчуваю себе щасливицею, що зробила хобі своєю роботою, професією. І я продовжую дивитись багато фільмів, хоча чула, що продюсери дивляться мало. Також обожнюю читати фентезі, зараз читаю, наприклад, «Аркан вовків» Павла Деревʼянка. Люблю і котів, і собак, але почуваюся кицькою. Люблю сніданки з донькою Світланкою. Дуже люблю дивитись у вікно — вдома, в готелі, в поїзді, в літаку, в автобусі, будь-де.