В одному з ключових епізодів Гоголевих «Мертвих душ» одна з героїнь роману — «дама, приємна в усіх відношеннях» — починає розкручувати інфернальну машину фантазій про Чичикова.
Вона висуває гіпотезу, що Чичиков насправді приїхав до міста N не лише для того, щоб скуповувати мертві душі, а для того, щоб викрасти доньку губернатора.
Ця версія ні на чому не ґрунтується, вона є чистою фантазією — «дезінформацією» — але чомусь вона захоплює уми міста N і поширюється з шаленою швидкістю. Мало того: вона провокує інші, ще божевільніші версії.
Поштмейстер раптом висуває гіпотезу, що Чичиков — це капітан Копейкін, ветеран наполеонівської війни, який втратив на ній руку і ногу. Чичиков має обидві ноги та обидві руки, але це оповідача не зупиняє.
Хтось каже, що Чичиков — це ревізор від влади. Хтось — що таємний злочинець.
І нарешті головна за своїм масштабом маячня: Чичиков — це перевдягнутий Наполеон, який втік з острова святої Гелени і прагне здійснити свій таємний задум, — про який, однак, ніхто нічого не знає.
Абсурдність версій про Наполеона і капітана Копейкіна ґрунтується на абсурдності першочергової версії про доньку губернатора. Без цієї першої фантазії не було би ніяких інших. Саме вона дає неформальний дозвіл на потік маячні. Адже ніякого звʼязку між купівлею мертвих душ і інтенцією викрасти доньку губернатора не було. Жодних фактів, які би натякали, що у Чичикова справді є інтенція викрасти губернаторську доньку, не було теж. Версія дами є маячнею, маренням, випадковим поєднанням образів, сюрреалістичним колажем — але чомусь цій версії люди вірять. Чомусь вона поширюється зі швидкістю епідемічної хвороби. Чомусь вона викликає в людей довіру.
І ось тут важливий нюанс.
Нестача довіри — це погано для суспільства. Але її надлишок — погано теж. Бо саме надлишок довіри, віра в будь-яку маячню, відсутність критичних фільтрів, відсутність інструментарію звірки з реальністю, є не меншою проблемою, ніж відсутність довіри і взаємна ворожість. Щоб по-справжньому довіряти, потрібно звіряти та перевіряти. Віра потребує контролю. Вона мусить мати підставу.
***
Хто і що має давати підстави для довіри? Реальність.
Уже багато десятиліть ми існуємо в світі, який каже нам, що реальність нам, взагалі-то, недоступна. Філософія мови ХХ століття переконувала людство, що реальність завжди опосередковується фільтром мови та мовлення. Соціальна філософія доводила, що наші інтеракції «соціально конструюють» реальність. Постмодернізм давав нам зрозуміти, що ми живемо в світі потоку знаків і символів, який назавжди закриває від нас голу реальність. Психоаналіз Лакана доводив, що «реальне» для нас ніколи не доступне, і ми завжди маємо справу лише з уявним чи символічним. Розвиток цифрової та віртуальної реальності створив ілюзію, що саме вона має пріоритет перед «наївною» реальністю.
Утім, реальність — як і Бог чи диявол — завжди мститься тим, хто недостатньо в неї вірить. Що менше ти її помічаєш, то жорстокішими є її удари. Що більше ти захищаєшся від неї фільтрами та оболонками — мовною, соціальною, семіотичною чи цифровою — то болючішими є її контрвипади. Вона бʼє боляче, коли виявляється, що ці оболонки насправді дуже тонкі і швидко рвуться.
Звісно, реальність інфільтрована всіма цими посередниками: мовою, звичаями, символами, уявою тощо. Але вона від цього не стає менш реальною. Вона не стає тим, від чого можна втекти.
Давні греки розуміли це, будуючи свій світогляд навколо поняття долі. Історія про Едипа, Кассандру, Одіссея та інших твердять нам, що доля боляче бʼє, навіть коли від неї намагаєшся втекти. А ще більш боляче бʼє, якщо ти намагаєшся її обхитрити, зробити щось «всупереч долі» (hyper moron), як це зробив Егіст, убивця Агамемнона, коханець Клитемнестри. Доля бʼє боляче, так; але тих, хто хоче обхитрити долю, втекти від неї, вона бʼє ще болючіше, вважали греки.
Ми, можливо, не такі фаталістичні, як греки, і значно більше віримо в людську свободу, але нам важливо зберегти для себе дрібку їхнього світовідчуття теж. Від долі ти не втечеш. Від реальності теж.
Ти можеш, звісно, її змінити. Але тільки тоді, коли ти її поважатимеш. Коли знатимеш її закони. Коли змінюватимеш реальність з огляду на саму цю реальність.
***
Роман The Confidence Man Германа Мелвілла — мабуть, один із найглибших романів про довіру. На кораблі Fidèle («вірний», «вірна») зʼявляються таємничі люди — радше за все, одна й та сама особа, яка змінює свої маски.
Тлумачі роману і досі сперечаються, чи ця фігура є символом Бога, чи диявола.
Ця людина тестує здатність людей довіряти. Вона постає то в образі глухонімого, який проголошує першочерговість милосердя, то в образі лікаря, який прописує лікування, то в образі торговця, який продає акції, то в образі космополіта, який закликає всіх довіряти одне одному, але сам руйнує довіру цирульника, не заплативши йому.
Раптом ми розуміємо, що Мелвілл дає нам екскурсію лабіринтом довіри. Він показує, наскільки всепроникною вона є. Довірою і вірою пронизане все наше буття — від великих ідей, у які ми віримо (душа, любов, Бог, дружба, краса), до буденних рішень — чи маю я повністю довіряти своєму другові чи коханому, купувати цей товар, вкладати гроші в цю справу, довіряти людині, яка обіцяє заплатити потім, довіряти лікам, які мені прописують медики?
І виявляється також, що довіра — це ризик. Що ми ніколи не маємо достатньої кількості фактів, щоб здійснити цей крок довіри з упевністю на 100%. Що ми ніколи не маємо міцного ґрунту під ногами. Sapere aude, май сміливість знати, казав Кант, формулюючи головне гасло Просвітництва. Але так само ми можемо сказати credere aude, май сміливість вірити, май сміливість довіряти і довірятися, бо ти ніколи до кінця не знаєш, чи робиш правильно, чи ця людина тебе не зрадить, чи історія не поверне завтра в бік, який зробить твоє рішення помилковим.
Прийнято думати, що релігія ґрунтується на вірі, а наука ґрунтується на знанні. Але історія науки свідчить, що в ній теж віра відіграє першорядну роль. Наука ґрунтується на перевірці фактів — але також на довірі до роботи інших науковців. Вона неможлива наодинці. Чимало наукових відкриттів, які перевірили і яким довірилися, були основою наукових знань цілої доби — але потім виявилися хибними.
Але й релігія грунтується не лише на сліпій вірі. «Вірую, бо абсурдно», — казав Тертулліан, обгрунтовуючи думку про те, що християнська віра кидає виклик людській логіці. Але якби це було так, церкви не виробляли би тисяч сторінок раціональних текстів, які обґрунтовують її догматику. Вони би не знайшли доступу до сердець вірних, якби не апелювали до знання про реальність — реальність людського життя, людських почуттів, взаємодії та співпереживання, болю та радості.
Віра та знання переплітаються в нашому світі, часом у дуже несподіваних формах. Цього не варто забувати.
***
В одному з епізодів «Перських листів» Монтескʼє їхній головний герой, перс Ріка, іронізує з приводу того, що в Європі люди всерйоз ставляться до папірців, які вони обмінюють на товари.
Монтескʼє продовжив цікаву практику європейської літератури (її, можливо, можна почати з «Персів» Есхілла — першої грецької трагедії, яка до нас дійшла), коли письменник вдягає на себе маску погляду ззовні, і вдає, ніби бачить свою реальність вперше. Повертає себе в режим подиву.
І хоч ми можемо іронізувати з Рікою щодо дивності та абсурдності такої реальності як паперові гроші, які як фізичний обʼєкт зазвичай коштують значно менше, ніж речі, які ми на них обмінюємо, це теж дає нам відчуття всепроникності довіри. Ми довіряємо цій суспільній угоді, віримо в те, що папір, який ми отримали взамін коштовної речі, матиме свою символічну вартість. Ми віримо в те, що суперечить нашому безпосередньому знанню. Ми віримо, хоч це є абсурдним.
Але наша віра можлива лише за умови віри інших. Ми довіряємо чомусь, бо йому довіряють інші. Почни ставити цю довіру під сумнів — і тканина суспільства поступово розриватиметься. З таких руйнацій починаються революції.
***
Часто говорять про те, що українському сусільству бракує довіри. Міжнародні індекси зазвичай показують Україну як суспільство недовіри.
Однак ці дослідження міряли здебільшого довіру до інституцій. Оскільки українці звикли жити під владою, яку вважають чужою, ми часто продовжуємо сприймати свою владу як окупаційну — а влада часто відповідає своїм громадянам взаємністю. Громадяни та інституції звикли не довіряти одні одним. І ми ще довго будемо долати ці правила гри.
Але виявляється, що довіра тече деінде. Вона акумулюється на горизонтальному рівні. Вона проростає в особистих стосунках. І ця лава горизонтальної довіри, можливо, і рятує нас під час Майданів і війн.
Ми часто ставимо собі в приклад західноєвропейські країни із сильними інституціями. Коли ти питаєш громадянина скандинавської країни, у чому ваша ідентичність, часто ти чуєш у відповідь: «ми довіряємо інституціям та державі». Повна протилежність нам.
Але виявляється, це не лише їхня сила, а й їхня слабкість. Бо надмірна віра в інституції звужує відчуття власної відповідальності. Якщо ти віриш у те, що держава розвʼяже всі твої проблеми, рано чи пізно ти будеш занадто на неї покладатися. Ти зітреш свою субʼєктність. Ти станеш безпомічним.
Брак довіри породжує занадто закритого субʼєкта, який скрізь бачить загрози. Але надлишок довіри породжує занадто відкритого субʼєкта, який покладається на інших і поступово стає безпорадним.
Коли ми думаємо про те, що таке хороше суспільство, ми маємо прагнути знайти між цими крайнощами рівновагу.
***
«Кассандра» Лесі Українки є однією з найсильніших творів світової літератури про правду і брехню. Знаменитий двобій Кассандри та Гелена — «ти думаєш, що правда родить мову, я думаю, що мова родить правду» — має бути прикладом і для нас, і для інших. Прикладом ключової дилеми мислення про реальність і мову, про правду та її відображення.
Утім, ця драма не лише про це. Вона також про те, як боляче, коли тобі не вірять. А надто коли не вірять правді, яку ти говориш.
Цей біль недовіри і невіри — одне з найбільших людських страждань. Бо довіра та віра утверджують нас у бутті. Вони є визнанням нашого місця у бутті. А одне з найболючіших відчуттів — це втрата свого місця у світі. І ця втрата зʼявляється тоді, коли тобі не вірять.
«Кассандра» — це не лише пʼєса про те, що суспільство потребує правди. Це також пʼєса про те, що кожен із нас потребує навколо людей, хто вважає, що ми живемо у правді. Що ми говоримо правду. Що нам можна довіряти. Бо довіра — елемент нашого власного щастя. Люди, яким тотально не довіряють чи які тотально не довіряють, втрачають ґрунт під ногами.
Але довіра ніколи не має бути безмежною. І вона ніколи не може бути необґрунтованою. Як і любов, за неї треба боротися щодня, її треба доводити щодня. Суспільства надмірної довіри починають жити у світі маячні і самообману. Суспільства надмірної підозри починають жити у світі взаємної ворожості. Коли ці дві тенденції поєднуються — як це стається у Росії «Мертвих душ» — тоді створюється ґрунт для тиранії.
Тиран утримує владу тоді, коли громадяни не довіряють один одному, і єдиним джерелом правди для них стає сам тиран. Його воля та його сваволя. Коли вона стає обʼєктом абсолютної довіри. Навіть коли це абсурдно.
А тоді маячня тирана стає єдиним джерелом уявлення про реальність для його рабів.
Забагато наївної довіри створює суспільство людей, яких легко обдурити. Але забагато «філософії підозри» чи «критичного мислення», які перетворюються на «цинічний розум», створює суспільство людей, які не здатні разом діяти.
Треба завжди шукати рівновагу. Бо в цьому мистецтво канатоходця.
Довіра, що вміє перевіряти. Критичне мислення, що вміє довіряти.
Так ми стаємо здатними побудувати суспільство особистостей, які, попри свої відмінності, вміють жити разом.
***
Цей матеріал створено у межах освітньої програми Зелена Академія за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні.