Для українців полон ніколи не означав кінець боротьби. Наші військові знали, що виконують свій обов'язок, навіть коли за наказом командування складали зброю, рятуючи життя цивільних і побратимів. Саме тому особливо цинічним є те, що Росія перетворила місця утримання військовополонених на місця катувань, принижень і смерті. Найстрашнішим символом цього злочину стала Оленівка на тимчасово окупованій росіянами частині Донецької області. У ніч з 28 на 29 липня 2022 року в колонії №120 були вбиті десятки українських військовополонених – оборонців Маріуполя, більшість із яких були героїчними воїнами полку «Азов». Понад сотня отримала важкі поранення. Вони вже не брали участі в бойових діях. Вони перебували під захистом Женевських конвенцій. Росія була зобов'язана гарантувати їхню безпеку, натомість кремль скоїв ще один страшний злочин. Сьогодні ми знаємо значно більше про ті події. Розслідування Медійної ініціативи за права людини на основі свідчень очевидців, відкритих джерел і експертного аналізу відтворило детальну хронологію трагедії. Зібрані факти свідчать про ознаки ретельно спланованого вбивства. Перед вибухом військовополонених спеціально перевели до окремого барака, який згодом став братською могилою для десятків українських захисників. Російські окупаційні війська не допустили незалежних міжнародних експертів до місця трагедії, а натомість вдалася до кампанії дезінформації, намагаючись перекласти відповідальність на Україну. Але правду неможливо приховати.
Особливе значення сьогодні мають свідчення тих, хто вижив у цій страшній трагедії. Через три роки після трагедії вони продовжують розповідати про ніч, яку неможливо забути. Вони згадують вибух, вогонь, задимлений барак, крики поранених побратимів, які, ризикуючи власним життям, намагалися витягнути інших із полум'я. Вони розповідають про години очікування медичної допомоги, про байдужість охоронців, про біль втрати тих, з ким ще напередодні ділили останній шматок хліба і віру в повернення додому. Ці історії важливі не лише тому, що допомагають зрозуміти масштаб людської трагедії. Вони є доказами. Кожне свідчення наближає день, коли винні нестимуть відповідальність.
На жаль, Оленівка не стала винятком. Вона стала символом системної політики Росії щодо українських військовополонених. За роки повномасштабної війни світ дізнався про численні факти катувань, сексуального насильства, навмисного ненадання медичної допомоги, психологічного терору, голоду та нелюдського поводження. Це не окремі злочини окремих виконавців. Це елементи системи, що свідомо порушує міжнародне гуманітарне право та основоположні принципи людяності. Саме тому документування цих злочинів має виняткове значення.
Робота українських правоохоронців, правозахисників, журналістів і міжнародних експертів створює фундамент майбутнього правосуддя. Кожен встановлений факт, кожне задокументоване свідчення, кожне ім'я загиблого — це крок до відповідальності. Проте відповідальність не може бути лише українською справою. Ставлення до військовополонених є одним із головних критеріїв, за якими світ оцінює цивілізованість держав. Якщо масові вбивства людей, які перебувають під захистом Женевських конвенцій, залишаться без належної міжнародної реакції, це означатиме удар по всій системі міжнародного права. Безкарність породжує нові злочини. Саме тому світ має говорити не лише про співчуття Україні, а й про невідворотність покарання для всіх, хто віддавав накази, організовував або приховував ці злочини. Сьогодні, коли Україна продовжує боротьбу за свою свободу, ми маємо пам'ятати кожного, хто вже не повернеться додому. Кожного військового, добровольця, медика, волонтера, цивільного, який загинув у полоні лише тому, що був українцем.
Пам'ять — це не лише про минуле. Це про майбутнє. Вона зобов'язує нас не допустити, щоб імена загиблих стали лише рядками у звітах чи статистиці. Вона вимагає від міжнародної спільноти рішучих дій для звільнення всіх українських полонених, притягнення винних до відповідальності та захисту міжнародного гуманітарного права як універсальної цінності. Бо за кожним воєнним злочином стоїть людське життя. За кожною цифрою — чиєсь ім'я. За кожним ім'ям — родина, яка чекає справедливості. Саме тому пам'ять про українських Захисників і Захисниць, які були страчені, закатовані або загинули у полоні, є нашим спільним обов'язком. Це моральний заклик до всього світу. Поки не буде встановлена правда. Поки не буде покаране зло. Поки справедливість не переможе.
І коли я бачу на будівлях і в громадських місцях у різних куточках Азербайджану портрети Героїв, які віддали своє життя за свою державу, її територіальну цілісність і суверенітет, коли щороку 20 січня разом із азербайджанським народом схиляю голову на Алеї Шахідів у центрі Баку, я особливо гостро відчуваю, наскільки близькими є наші народи у розумінні ціни свободи. Українці й азербайджанці знають, що незалежність ніколи не є даністю — її доводиться захищати, а пам'ять про тих, хто пожертвував заради неї власним життям, є фундаментом національної гідності та майбутнього.
Саме тому ми щиро вдячні Азербайджану за гуманітарну підтримку України та за людську солідарність, проявлену до наших Захисників. За останній рік десять українських військових, які пережили російський полон, мали можливість пройти курс реабілітації в Азербайджані. Для них це була не лише професійна медична й психологічна допомога, а й важливий знак того, що вони не залишилися сам на сам зі своїм болем. Такі прояви підтримки зміцнюють віру в силу справедливості та людяності, яка є сильнішою за жорстокість.
Пам'ятаючи тих, кого ми втратили, ми водночас повинні зробити все, щоб повернути кожного, хто досі перебуває в російському полоні, відновити справедливість і не дозволити світові забути про злочини, вчинені проти Захисників і Захисниць України. Адже пам'ять — це не лише шана минулому. Це наш обов'язок перед майбутнім.