В Україні знову намагаються врегулювати приватне колекціонування культурних цінностей. Звучить як хороша новина. І сама по собі така ідея справді нагальна. Маємо знати, де зберігають національні культурні цінності. Маємо захищати археологічну спадщину від незаконних розкопок і продажу. Маємо створити цивілізовані правила для людей, які добросовісно колекціонують твори мистецтва й інші культурні цінності. Маємо запобігати незаконному обігу і мати можливість повертати те, що незаконно вивезли.
Але тут виникає питання: яку саме проблему ми намагаємося вирішити змінами до ЗУ «Про музеї та музейну справу»?
Законопроєкт № 15436 пропонує запровадити державну експертизу, реєстрацію предметів недержавної частини Музейного фонду України, повторну експертизу, періодичний контроль умов зберігання та адміністративну відповідальність за порушення. Тобто йдеться не просто про «легалізацію приватних колекцій». Фактично законопроєкт пропонує нову систему державного адміністрування приватного володіння предметами рухомої культурної спадщини.
Але перш ніж створювати цю систему, варто відповісти на кілька простих запитань. Перше і найголовніше: навіщо ця система? Який вплив законодавчої ініціативи? Що отримають держава і суспільство?
-
Більше предметів у музеях?
-
Кращі умови зберігання спадщини?
-
Більше доступної спадщини для суспільства?
-
Більше податків?
-
Боротьбу з чорним ринком?
-
Розвиток артринку?
Це не риторичні питання. Адже від них залежить, у чому полягає державна політика і які інструменти потрібні для її реалізації. Наразі автори законопроєкту не дають відповіді.
Держава створює нові функції. Але хто їх виконуватиме?
Зараз Державну експертизу культурних цінностей в Україні проводять уповноважені державні установи, заклади культури, музеї, архіви, бібліотеки й інші організації, які внесені до спеціального офіційного переліку Міністерства культури. Загалом 45 закладів.
Законопроєкт передбачає багато нових державних функцій. Але сама поява функції в законі ще не означає, що держава спроможна її виконати. Хто проводитиме державну експертизу? Які установи матимуть право це робити? Хто вестиме державний реєстр? Хто і як перевірятиме умови зберігання приватних колекцій? Скільки предметів потенційно потрапить у цю систему? Скільки це коштуватиме державному бюджету?
На ці питання законопроєкт не дає достатньої відповіді. І це принципова проблема. Ми вже не раз бачили в культурній сфері, як держава законом покладає на інституції нові обов'язки, не створюючи для них ресурсів, процедур і спроможності ці обов'язки виконувати. Проведення експертизи приватних колекцій може стати непосильним навантаженням на державні заклади збереження культурної спадщини. По суті, музейні фахівці з мізерними заробітніми платами повинні будуть виконувати додаткову роботу на замовлення держави? Чи приватних власників? Хто організує і профінансує впродовж двох років експертизу мільйонів предметів (це гіпотеза, навіть приблизно ніхто не уявляє їхньої кількості)? Хто в заявлені законопроєктом терміни зможе це реалізувати? У результаті виникне не робоча система, а ще один рівень колапсуючої бюрократії. Для культурної спадщини це може мати і безпекові наслідки.
Експерт не може бути одночасно арбітром і контролером
Особливе питання — якість державної експертизи й повноваження експертів. У запропонованій моделі експерт фактично отримує дуже значний вплив на долю предмета: від визначення його статусу і культурної цінності до питань, пов'язаних зі зберіганням і з переміщенням. Але хто визначатиме критерії цієї експертизи? Які вимоги будуть до експертів? Де їх готують, акредитують? Як оскаржити рішення? Чи буде можливість незалежної повторної оцінки? Що станеться, якщо власник і експерт не погодяться?
Ці процедури не можна залишати на рівні загальних положень закону і передавати на розсуд підзаконних актів. Там, де держава отримує право визначати правовий статус приватного майна, мають бути максимально чіткі правила, прозорі процедури й можливість незалежно оскаржити. Інакше замість цивілізованого ринку ми отримаємо залежність власника від адміністративного рішення.
Експерт не може одночасно визначати статус, цінність, ціну умови збереження, вірогідність експорту, розмір штрафу. Це суперечить законодавству і створює великі корупційні ризики.
Є ще одна проблема, про яку не можна мовчати: археологічні предмети
Професійна спільнота археологів уже звертала увагу на ризики запропонованого механізму. Зокрема, на можливість легалізації предметів, незаконно вилучених з археологічної спадщини, і недостатність механізмів перевірки їхнього походження. Це той випадок, коли помилка в законі може створити дуже небезпечний прецедент. Ми не можемо говорити про боротьбу з незаконними розкопками, захист археологічної спадщини та протидію незаконному обігу культурних цінностей і водночас створювати механізм, який потенційно дозволить легалізувати предмет сумнівного походження. Тому питання приватного колекціонування не можна виривати з ширшого контексту охорони культурної спадщини.
Досвід країн ЄС
У країнах ЄС обмеження стосуються переважно предметів національного значення, експорту, походження. А не обліку всіх предметів колекціонування.
Досвід Франції та Польщі свідчить, що державне регулювання у сфері приватного колекціонування переважно зосереджується на контролі за переміщенням культурних цінностей через кордон, на охороні археологічної спадщини, діяльності музеїв і захисті об'єктів особливої культурної цінності. При цьому не створюється окрема система постійного державного адміністрування всіх приватних колекцій.
У європейських моделях основний акцент роблять на регулюванні інституцій, управлінні ризиками й контролі за обігом культурних цінностей, а не на створенні всеохопної системи державного нагляду за приватними колекціонерами.
Ми вже багато зробили для створення системи і варто скористатися всіма напрацюваннями
Проблема не в тому, що в Україні ніхто не знає, як врегулювати приватне колекціонування. Питання приватних колекцій уже аналізували під час розробки законопроєкту «Про предмети культури» у 2020 році. Відповідні пропозиції напрацьовували і в межах RES-POL у 2025 році. Тоді приватне колекціонування розглядали не окремо, а у зв'язку з іншими елементами системи: охороною культурної та археологічної спадщини, діяльністю музеїв, державною експертизою, переміщенням культурних цінностей через кордон, державними реєстрами та євроінтеграційними зобов'язаннями України.
Це важливо, бо рухома спадщина не перестає бути цінною залежно від того, де вона зберігається — у державному музеї чи приватній колекції. Але правила поводження з нею мають бути частиною цілісної системи.
Нам потрібно не збільшити контроль як такий — необхідна цілісна робоча система охорони й розвитку спадщини
Україна справді потребує сучасного законодавства про рухому культурну спадщину. Механізму, який дозволить добросовісним колекціонерам легально володіти культурними цінностями. Ефективного захисту археологічної спадщини. Мусимо знати походження предметів, мати дієві реєстри, регулювати переміщення культурних цінностей через кордон і мати інструменти для повернення незаконно вивезеного. Але для цього недостатньо додати до Закону «Про музеї та музейну справу» державну експертизу чи ще один реєстр.
Спочатку треба визначити державну політику, а вже потім інструменти її реалізації. Треба відповісти, що саме ми хочемо захистити, від яких загроз і якою ціною. Треба оцінити виклики, спроможність державних установ, фахові й фінансові ресурси. Треба визначити зрозумілі критерії експертизи, вимоги до експертів, процедури оскарження й запобіжники від конфлікту інтересів. Треба узгодити нові правила із законодавством про охорону культурної та археологічної спадщини, переміщення культурних цінностей та експертну діяльність. І, нарешті, треба почути тих, хто щодня працює з цією спадщиною: музейників, археологів, реставраторів, правників, колекціонерів та інших фахівців.
Україна не може дозволити собі ще один закон, який формально врегулює одну проблему, але створить кілька інших. Культурна спадщина не та сфера, де можна спочатку запустити систему, а потім подивитися, що з неї вийде.
Законопроєкт № 15436 передбачає збільшення державного контролю, що в теперішніх умовах майже неможливо забезпечити без додаткових матеріальних і кадрових ресурсів. Потенційно збільшує зобов’язання власника, його відповідальність й обмежує можливості, але не пропонує жодних преференцій володільцям. Натомість приватні колекціонери зазвичай значно ретельніше піклуються про колекції, ніж деякі установи й заклади, часто мають ресурс, розуміють цінність і ціну предметів. Саме приватні колекції під час війни стали джерелом для організації публічних виставок і проєктів. Партнерські стосунки між державою і колекціонерами є запорукою збереження спадщини та її відкритості для суспільства.
Тому ідеї законопроєкту № 15436 потрібно доопрацювати з урахуванням істотних питань політики охорони культурної спадщини, попередніх напрацювань і залучення експертного середовища. І зробити це не заради того, щоб відкласти реформу, а навпаки — щоб нарешті створити правила, які працюватимуть.
Читайте такожОльга Сагайдак: "Перш ніж руйнувати стереотипи, треба переконатися, що вони є"