Родина Кістяківських: правники з ядерною бомбою
В Голосіївському районі Києва є вулиця Родини Кістяківських. Це нова вулиця, яка отримала назву 2019 року (до цього офіційної найменування вона не мала) на вшанування кількох поколінь чоловіків цієї родини, що займалися наукою: Олександру Кістяківському, його синам Володимиру, Богдану й Ігорю та онуку Георгію.
Олександр Кістяківський був істориком права та криміналістом. У 1857-му він закінчив юридичний факультет Київського університету Святого Володимира, і далі займався в ньому науковими дослідженнями. Цікаво, що його дід, Омелян Кістяківський, був кріпаком і здобув волю лише 1808 року – тобто шлях родини від кріпацтва до університету зайняв менше, ніж півстоліття. Олександр Кістяківський одним із перших на українських теренах зацікавився питанням, як трансформується законодавство. Він обстоював прогресивну на той час думку про те, що з часом суспільство змінюється, а тому має змінюватись і законодавство. Був гуманістом: у праці про смертну кару писав, що вона «не сприяє громадській безпеці», а «три чверті злочинців — це жертви неправедного суспільного життя».
Його старший син Володимир присвятив себе хімії. У Київському університеті, де працював батько, він провчився лише два роки – його виключили за участь у студентських заворушеннях. Восени 1885 року, невдовзі після смерті батька, він перебрався до Петербурзького університету. Далі вчився в Лейпцигу у майбутнього Нобелівського лауреата Вільгельма Оствальда. Більшу частину життя працював у Петербурзі, де 1930 року створив першу в Росії лабораторію фізичної хімії, та у Москві, де трансформував лабораторію у Колоїдно-електрохімічний інститут, який очолював до 1939 року. Далі очолив відділ корозії металів в Інституті фізичної хімії і керував ним до смерті в 1952 році.
Його брат Богдан Кістяківський вступив у суперечки з законом ще раніше, в шкільні роки: його виключили з Київської гімназії за організацію українознавчого гуртка. Далі він навчався в Харкові та Тарту (Естонія), згодом у Берліні став учнем одного з фундаторів соціології – Георга Зіммеля. Пізніше перебрався у Страсбург, де захистив дисертацію «Суспільство та індивідуальність». Викладав соціогуманітарні науки в Москві та Києві. Був прихильником драгоманівського руху та ліволіберальної ідеології. Відстоював антиімперські погляди, підтримував право народів на самовизначення та самобутність. У 1918 році Богдан Кістяківський став одним з фундаторів першої Академії наук України.
Наймолодший з братів Ігор Кістяківський пішов батьківським шляхом і став правником. Він закінчив юридичний факультет Київського університету, згодом навчався в кількох німецьких університетах. Викладав у Москві, був членом масонської ложі, фінансово підтримував московське видання «Українське Життя», де працював Симон Петлюра. Після початку подій революції повернувся в Київ: спочатку обійняв посаду державного секретаря при гетьмані Скоропадськім, а згодом став міністром внутрішніх справ в його уряді. Після падіння режиму гетьманату, жив в еміграції у Парижі, де займався адвокатською діяльністю і зберігав архів гетьманської доби до смерті в 1940-му.
Останній з Кістяківських, на честь яких названа вулиця – Георгій (Джордж), син Богдана Кістяківського. Він закінчив Київську гімназію, але замість вступу в університет пішов у Білу армію, щоб битися проти більшовиків. Після їх перемоги емігрував до Німеччини, вчився в Берлінському університеті, отримав докторський ступінь з фізичної хімії. Згодом перебрався в США, де став професором в Гарварді. Його роботу відзначив Роберт Оппенгеймер: він запросив Кістяківського у команду Мангеттенського проєкту для роботи на ядерною зброєю.
Джордж очолив відділ, який розробляв вибухові лінзи для імплозивної бомби. Він розв’язав проблему, яка доти видавалася нездоланною: зробити детонацію ядерної бомби контрольованою. Після Другої світової війни Кістяківський був радником двох президентів США: Двайта Ейзенхауера та Джона Кеннеді. З початком війни у В’єтнамі став активним учасником антивоєнного руху. Наприкінці життя дав розлоге інтерв'ю американському астрофізику й популяризатору науки Карлу Сагану – у ньому пролунала фраза «Ні, я – українець» у відповідь на спробу назвати його росіянином. Це інтерв'ю лягло в основу документального фільму NOVA «Confessions of a Weaponeer» («Сповідь зброяра») – про шлях від бійця білої армії 1919 року до творця атомної лінзи і борця за роззброєння, який вийшов за 5 років після смерті Джорджа, у 1987-му.
Сім’я Холодних: ботаніки та музичні критики
Ще одна нова вулиця в Голосіївському районі отримала 2019 року назву на честь сім’ї Холодних, а саме, трьох братів: Миколи, Григорія та Олексія.
Микола Холодний – ботанік та фізіолог, один з засновників школи фізіології рослин. У 1906 році закінчив Київський університет і залишився там працювати, у 1919-му став професором. Подібно до Володимира Кістяківського, він мав успішну радянську наукову кар'єру: з 1920-го по 1949-й працював в Інституті ботаніки Академії наук УРСР, поєднував викладання з дослідницькою роботою. Був академіком АН УРСР та отримав звання заслуженого діяча науки УРСР. Його головний науковий здобуток – теорія Холодного–Вента (він сформулював її 1927 року в Києві, а голландський ботанік Фріц Вент незалежно від нього дійшов того ж висновку 1928-го в Каліфорнійському технологічному інституті – рідкісний приклад, коли двоє вчених з різних континентів практично одночасно відкрили одне й те саме). Теорія пояснює, чому рослини вигинаються до світла (фототропізм) і чому корені ростуть униз (гравітропізм). Визнання його ролі як засновника української школи фізіології рослин збереглося донині: Інститут ботаніки НАН України носить його ім'я.
Геть по-іншому склалася доля його брата Григорія. Він закінчив фізико-математичний факультет Петроградського університету, однак отримав визнання завдяки освітянській роботі та працям з мовознавства. У 1912–1917 роках викладав у Москві, де також був секретарем Українського видавничого товариства, заснованого Михайлом Грушевським. Пізніше в Києві викладав математику й фізику в гімназії Кирило-Мефодіївського братства, а у 1920-х очолював чернігівську «Просвіту». Найбільший його внесок – робота з термінологією: з 1924 року Григорій працював в Інституті української наукової мови, з 1926-го очолив його як науковий секретар, брав активну участь у розробці перших українських науково-термінологічних словників. У 1929-му його заарештували за сфабрикованою справою «Спілки визволення України» (СВУ) — гучному показовому процесі проти української інтелігенції. З 1933 року утримували на Соловках, розстріляли 1938 року під час масової екзекуції.
Найменше відомостей збереглося про третього брата, Олексія Холодного. На відміну від братів-природничників, він обрав гуманітарну, мистецьку стезю: став музикознавцем. Відомо, що Олексій працював музичним критиком, але іншої інформації у відкритих джерелах не збереглося – ні років життя, ні видань, де він друкувався, ні того, яка доля його спіткала за радянської влади.
Родина Костюків: психологи та фізіологи
Вулиця родини Костюків, пролягає в промзоні Оболонського району. Вона сполучає проспект Степана Бандери з вулицями Ореста Субтельного та Вербовою. Це ще одна “проєктна” вулиця, яка отримала власну назву лише у 2018 році – на честь Григорія Костюка та його синів Платона та Олександра.
Григорій Костюк навчався в Колегії Павла Галагана в Києві – одному з найкращих приватних доуніверситетських закладів тодішньої України, потім закінчив Київський вищий інститут народної освіти (так радянська влада переназвала Київський університет). Планував бути вчителем, став директором школи уже у 23 роки, однак наукові пошуки у педагогіці привели його до психології. Першу наукову роботу присвятив викладанню математики в трудових школах. До початку Другої світової Григорій Костюк встиг стати світилом педагогічної психології: отримав професорський ступінь, очолив кафедру психології в Київському педінституті та відділ психології в Українському НДІ педагогіки. А по завершенню війни ініціював створення Науково-дослідного інституту психології, який нині носить його ім’я. Написав близько 250 наукових робіт, переважно в галузі педагогічної психології; зокрема, критикував явище “другорічництва” в радянській школі як таке, що лише поглиблює кризу навчання дитини; також активно досліджував вплив засвоєння матеріалу в залежності від того, за якою партою сидить дитина.
Його старший син Платон Костюк також став фундатором української науки, але в галузі фізіології. Він воював як бойовий медик на Другій світовій, отримав одразу дві вищі освіти: біологічну (у Київському університеті) та медичну (у Київському медінституті). У 1957-му захистив докторську дисертацію та почав працювати в Інституті фізіології ім. Богомольця, очолював його з 1966-го й аж до самої смерті – 44 роки поспіль. Заснував Міжнародний центр молекулярної фізіології. У 1960-1961 роках, в розпал Холодної війни, йому дозволили на цілий рік поїхати працювати в лабораторію на Заході: він працював у Австралійському національному університеті під керівництвом майбутнього Нобелівського лауреата Джона Екклса. Ці дослідження він згодом розвинув у головний науковий здобуток – «метод Костюка», який вперше дав змогу дослідити, яким чном внутрішньоклітинне середовище впливає на збудження й гальмування нервових клітин. Його дослідження патологій мозку заклали основи сучасної нейрофармакології. Під його керівництво розробляли методи можливого лікування цукрового діабету, епілепсії та хвороби Альцгеймера. Наукова продуктивність Платона Костюка приголомшує: понад 1000 публікацій, 15 монографій, 4 підручники; він виховав понад 100 кандидатів та докторів наук – створив цілу наукову школу, яка працює досі.
В СРСР існувала практика залучати видатних науковці до радянського варіанту громадсько-політичного життя, зокрема обирати їх депутатами Верховної Ради. Депутатська каденція Платона Костюка припадає на роки “перебудови”. В цей час науковець активно сприяв появі "Закону про мови в УРСР", який проголосив українську мову державною та закріпив її функціонування у суспільних сферах. А вже в роки Незалежності, коли держава згорнула фінансування науки, він активно займався пошуком можливостей для розвитку наукових досліджень. Його нагороди символічно охоплюють різні епохи: Герой Соціалістичної Праці (1984, за радянських часів) і Герой України (2007, за незалежності); Державні премії він отримував тричі – 1976, 1992 і 2003 років, тобто і за СРСР, і двічі за незалежної України.
Молодший брат Платона Костюка, Олександр, також збудував успішну академічну кар’єру – щоправда в царині мистецтвознавства. Він також мав дві освіти: філологічну (той самий Київський унівеитет) та музичну (Київська консерваторія). Працював в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.Рильського: пройшов шлях від рядового наукового співробітника до очільника Інституту. Значна частина наукових досліджень Олександра Костюка випливала з консерваторського минулого та впливу батька: він вивчав, як людська психіка сприймає музичні образи та які внутрішні механізми людини відповідають за відчуття естетичного задоволення. Балансуючи між психологією та музичною теорією, Костюк створив теорію “музичного мислення”, за якою прослуховування музики — це не просто вплив звуку на органи слуху, а багаторівневий психологічний процес. Олександр Костюк керував підготовкою «Української музичної енциклопедії» та брав участь у створенні Центру музичної україністики при Національній музичній академії.
***
Три вулиці, три родини – і три зовсім різні сценарії того, як держава поводилася з науковими талантами. Кістяківських розкидала й почасти знищила революція; Холодних торкнулася вже інша хвиля – сталінський терор; а Костюки – приклад родини, що процвітала в усіх політичних епохах, отримуючи почесні звання. Разом ці три долі – по суті, стислий конспект історії української науки XX століття.
Читайте такожПрахови, Стешенки, Ханенки: сімейні вулиці Києва. Частина 2