Сім’я Бродських: купці, що збудували Київ
Вулиця Сім’ї Бродських елегантно сполучає Київський політехнічний інститут (КПІ) та Шулявку. Названа вона на честь старої єврейської родини київських підприємців Бродських. А точніше, на честь братів-купців та меценатів Лазаря та Льва Бродських.
Засновником династії став Ізраїль Маркович Бродський – видатний цукрозаводчик. Він був не лише успішним комерсантом, але й філантропом, однак окремі його проєкти, як-то нове ремісниче училище та лікарня, так і не були реалізовані за життя. Його сини Лазар та Лев отримали цукровий бізнес у спадок і розвинули його у повноцінну фінансову імперію: їх Олександрівське товариство цукрових заводів (десять цукрових і три рафінадних) контролювало понад 25% виробництва цукру в Російській імперії. До цього брати додали соляний бізнес, вугільні шахти. Лазар Бродський став ще й засновником Другого пароплавного товариства Дніпра і власником Київського борошномельного заводу.
Брати також продовжили філантропічні починання батька. Вони пожертвували 100 тисяч рублів на побудову КПІ. Саме за їх підтримки звели Бактеріологічний інститут, коли Київ лихоманило від холери (нині у цій будівлі розташований Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Громашевського). Бродські доклалися до появи Бесарабського ринку, вклали гроші в будівлі, де зараз розташовані Театр Франка і Оперета. Серед дрібніших проєктів – ремісниче училище, університетська акушерська клініка, бібліотека-читальня, протитуберкульозний санаторій.
Але найвідомішим проєктом Бродських є, мабуть київські синагоги. Лев Бродський побудував купецьку синагогу на Малій Васильківській, де потім був кінотеатр “Панорама”. Завдяки Лазарю Бродському з'явилася хоральна синагога, збудована архітектором Георгієм Шлейфером у неомавританському стилі, яка носить тепер його ім’я.
За іронією долі, Лазар Бродський помер від цукрового діабету – у Базелі, під час відпочинку; Лев помер від інсульту у Парижі, куди емігрував у 1918 році після більшовицького перевороту. В радянські часи усі об'єкти, пов'язані з Бродськими, отримали нейтральні назви або імена революційних діячів. Жодна вулиця, жодна установа не носила їхнього імені. Ходячи сучасним центром Києва, важко не натрапити на слід родини Бродських, тож перейменування у 2022 році Смоленської вулиці на Сім'ї Бродських виглядає як відновлення справедливості.
Сім’я Ідзиковських: якщо за книгами, то до них
Вулиця Сім’ї Ідзиковських пролягає на Чоколівці та сполучає Севастопольську площу та вулицю Волинську. Вона отримала назву в рамках декомунізації 2016 року на честь київської родини польських євреїв Леона, Герсильї та Владіслава Ідзиковських, які були знаними видавцями. Раніше вулиця мала назву на честь радянського партійного діяча, секретаря Київського обкому КП(б)У Михайла Мішина, що загинув під час оборони Києва 1941 року.
Коріння Ідзиковських сягає Кракова. Саме звідти до Києва перебрався Леон Ідзиковський, який заснував на Хрещатику, 29 “Книжково-музичний магазин”. Крамниця була також і видавничим домом. За життя Леона Ідзиковського видали близько 200 книг, переважно польських авторів.
В умовах Емського указу, який майже повністю перекрив українське книгодрукування, Ідзиковські використовували вузький дозволений простір – насамперед нотні видання – щоб публікувати українською, зберігаючи присутність українського слова в культурному житті міста.
Після смерті Леона бізнесом стала керувати його донька Герсилья. Вона створила одну з найбільших у Києві приватних книгозбірень з публічним читальним залом на 500 місць. Пізніше до родинної справи долучився її син Владіслав; він видав, зокрема, усі твори Миколи Лисенка, видавав Олександра Кошиця та Кирила Стеценка.
В період свого розквіту на початку ХХ століття родинний бізнес Ідзиковських мав філію у Варшаві та представництва у низці міст: Вільно, Владивосток, Воронеж, Катеринослав, Москва, Одеса, Санкт-Петербург, Ростов-на-Дону, Харків. Штат київської книгарні був 150 працівників, величезний книжковий фонд нараховував 173 000 томів різними мовами. Після того як фірма Ідзиковських 1919 року перенесла діяльність до Варшави, фонд залишився в Києві і був націоналізований радянською владою. Зібрання не збереглося як єдина колекція; його частина осіла в бібліотеці Вернадського.
Протягом понад шести десятиліть – з 1858 по 1919 рік – фірма Ідзиковських була головним культурним хабом міста. Книгарня на Хрещатику слугувала місцем зустрічей інтелігенції. Нотний відділ і концертне бюро при фірмі організовували виступи Рахманінова, Шаляпіна, Дідура та інших світових зірок у Києві. Якщо Бродські будували Київ фізично, то Ідзиковські – інтелектуально: книгами, нотами, концертами, читальнею.
Весь Хрещатик був майже повністю знищений у вересні 1941 року, підірваний радянськими силами при відступі. Будівля по Хрещатику, 29, де розташовувалася фірма Ідзиковських, не збереглася. Повоєнний Хрещатик відбудований заново в 1950-х роках у стилі сталінського неокласицизму – це вже зовсім інші будівлі на тих самих адресах.
Сім’я Кульженків: гроші, що мали ім'я
Вулиця Сім’ї Кульженків розташована в промзоні Оболоні. Вона вшановує видавця Стефана Кульженка, а також його сина Василя та невістку Єлизавету, які були відомими освітянами. Як і попередня, ця вулиця отримала нову назву 2016 року – замість назви на честь Петра Дегтяренка, ще одного секретаря Київського обкому КП(б)У, що загинув 1941 року під час оборони Києва.
У 1874 році Стефан Кульженко відкрив книгарню на розі Хрещатику, 29 і Лютеранської, 3, тож книгарні Кульженка і Ідзиковського знаходилися по сусідству. Але якщо Ідзиковські були «книжковим салоном» Києва, то Кульженки – його «друкарською фабрикою».
У 1897-му Стефан викупив друкарню Київського університету. При ній відкрив загальноосвітню школу для дорослих, став співзасновником художньо-ремісничої навчальної майстерні друкарської справи для дітей 12–16 років, викладав там історію книговидавничої справи. Він першим у Південно-Західній частині Російської імперії застосував фототипію, освоїв літографію і кольоровий друк та перетворив Київ на один із найбільших друкарських центрів. Його друкарня випускала кілька газет, зокрема щоденне «Київське слово» – одне з найпопулярніших видань міста того часу, а також листівки з видами Києва, ілюстровані альбоми.
Син Кульженка Василь здобув освіту в Поліграфічній академії Лейпцига та продовжив справу батька, паралельно займаючись викладанням. У 1903-му заснував Київську школу графіки та друкарства. Згодом, у 1920-х, її приєднали до Київського худінституту (нині НАОМА) як поліграфічний факультет. В роки Української революції 1917-1921 років саме Василь Кульженко друкував марки та гроші молодої УНР. Друкарня Кульженків була не просто комерційним підприємством, вона стала інструментом державотворення. Дизайн купюр розробляли Георгій Нарбут і брати Кричевські, але в народі перші банкноти УНР називали «кульженками».
Дружина Василя, Єлизавета Мусатова-Кульженко, дебютувала 1897 року на сцені Київської опери, але надалі спеціалізувалася на камерно-концертному виконавстві. Виступала в Києві та Одесі, давала приватні уроки, влаштовувала камерні вечори за участю своїх учнів. Товаришувала з Миколою Лисенком, у 1914 році брала участь у благодійних концертах на користь сімей загиблих солдатів.
Подружжя розійшлося ще до перевороту. Після 1919 року, коли більшовики остаточно встановили владу в Києві, друкарню Кульженка націоналізували. Василь залишався в Києві до смерті у 1934 році. Єлизавета 1922 року виїхала з виступом в Афіни, і вже не повернулась. Згодом стала професоркою Афінської консерваторії.
Родина Кульженків зробила для Києва те, що не одразу помічають: дала місту друкарську базу, пресу, освіту і в потрібний момент надрукувала першу українську валюту.
Родина Бунге: від аптеки до університету
Вулиця родини Бунге простягається Південною Борщагівкою. Раніше вона носила назву Якутська, а з 2022 року прославляє видатну київську династію німецьких аптекарів.
Рід Бунге прибув зі Східної Прусії. Десь в середині XVIII століття в Київ переселився німецький шляхтич та фармацевт Георг-Фрідріх Бунге: він отримав у спадок аптеку від тестя, німецького поселенця Йогана Гайтера. У ті часи аптека не просто продавала ліки, а насамперед була місцем їх виготовлення. Рід Бунге був знаний аптекарською справою і за межами Києва. Два сини Георга-Фрідріха, Георг та Андрій, пішли продовжили аптекарську справу батька; ще двоє синів, Християн та Христофор, зробили кар’єру в медицині. Християн став одним з перших київських педіатрів, а Христофор першим описав сибірку і активно боровся з епідеміями холери та чуми на українських землях.
Ще один видатний представник родини Бунге – Микола, син Християна – тричі був ректором Київського імператорського університету імені Святого Володимира (нині КНУ ім. Шевченка), а згодом став міністром фінансів Російської імперії. На одну з ректорських каденцій його призначив Микола Пирогов, попечитель Київського навчального округу, бо лекції Бунге мали велику популярність серед студентів. За часів його ректорства університет відкрив нові стипендії, які давали змогу отримати освіту малозабезпечними студентам. Микола реформував роботу закладу: увів чіткий розклад занять, дозволив усім викладачам брати участь у факультетських зборах, зробив професорські та доцентські посади конкурсними. Після смерті ректор заповів університету власну бібліотеку на 5 тисяч томів.
Згодом Микола Андрійович Бунге – племінник ректора – став одним із фундаторів КПІ, зведення якого фінансували Бродські. Інший правнук аптекаря Георга-Фрідріха, Олександр Бунге, став арктичним дослідником; на його честь названа Земля Бунге – острів у Східносибірському морі.
Бунге не будували Київ цеглою, вони будували його людьми. Три покоління лікарів, вчених і реформаторів перетворювали провінційне місто на університетський центр. Після більшовицького перевороту рід розпорошився між Кримом, Берліном і Парижем; останній з київських Бунге – хімік, викладач Київського університету, онук Миколи Андрійовича – помер від голоду 1921 року.
Родина Крістерів і їх видатний дуб
На Сирці колись була вулиця з технічною назвою Проєктна 12920, але з 2018 року вона носить назву Родини Крістерів – на честь Вільгельма Крістера, його синів Юліуса та Едмунда та онука Арнольда. Ця вулиця розташована в районі ЖК “Варшавський” та “Варшавський-2”. Також з Крістерами пов’язаний парк Крістерова гірка на Пріорці і ЖК “Крістер град” на Виноградарі.
Вільгельм Готліб Крістер приїхав до Київської губернії з Саксонії у 1838 році щоб працювати на суконній фабриці князя Радзивілла. Крім обізнаності у ткацтві, він мав велике хобі – садівництво. Пропрацювавши на фабриці десять років, Вільгельм придбав близько 40 гектарів на Пріорці (тоді це було село під Києвом) і почав втілювати мрію свого життя – великий сад. За роки пендатичної роботи Вільгельм зумів виростити 450 яблунь, 430 груш, 50 вишень і черешень, 20 абрикосів, 20 персиків і 25 кущів винограду. І це без врахування кавунів, динь, квітів та екзотичних дерев. Садівник-аматор, він створив успішну фірму, яка продавала найкращі саджанці і насіння. А ще написав брошуру, де докладно пояснював, як освоїти садівництво – її надрукувала типографія Кульженка.
Вільгельм помер у 1890 році; його поховали на околиці саду, де зараз розташований парк Крістерова гірка. Надгробну мармурову плиту з його могили вкрали в радянські часи; могила досі перебуває у занедбаному стані.
Сини Вільгельма Едмунд та Юліус управляли батьківською фірмою після 1890 року і відкрили магазин на Хрещатику, 37 – неподалік від книгарень Кульженка і Ідзиковського. На початку XX століття фірма щорічно продавала близько 50 тисяч саджанців фруктових та майже 100 тисяч декоративних дерев.
Син Едмунда Арнольд пішов іншим шляхом: став правознавцем, професором Київського університету. У 1937 році був заарештований і розстріляний під час Великого терору – за сфабрикованим звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини.
Утім, рід Крістерів зберігся – наприклад правнук Юліуса Крістера, Сергій Вандаловський, став відомим іконописецем, розписував церкву Серафима Саровського в Пущі-Водиці під Києвом. Зберіглася і велика пам’ятка про Крістерів – їх 700-річний дуб на Пріорці. Дерево знаходилося на земельній ділянці, яку придбав Вільгельм Крістер у 1848 році. За не підтвердженою легендою, під цим дубом любив відпочивати сам Вільгельм, а іноді і Тарас Шевченко, який бував у нього в гостях.
Крістери залишили Києву сади, з яких виріс зелений образ міста. Вільгельм та його сини підготували сотні садівників, які працювали по всій Україні. А 700-річний дуб на Пріорці пережив і їх, і радянську владу, і досі стоїть.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.