Більшість людей ненавидять понеділки. Це ж бо кінець вихідних, ранній підйом, затори на дорогах, рутина робочих буднів… Але так уже склалося, що саме понеділок для працівників театру традиційний вихідний. Ба більше, зазвичай це наш єдиний повноцінний вихідний за тиждень. Час, який можна нарешті приділити собі, або другій половинці, або третій роботі. Проте іноді трапляються винятки — і театр забирає навіть цю коротку добу свободи. Що дивно, іноді ці винятки навіть приємні.
Саме так було і того мого вільного понеділка. Стою на касі в продуктовому і раптом отримую повідомлення: «Знайшлося одне місце на гастрольну виставу ввечері. Підеш?». Погоджуюсь одразу — тому що моє рідне місто Дніпро досі оминає феномен українського театробуму. Нашому місту не потрібен бот, щоб устигнути купити заповітний квиток на виставу: часто трапляються дні, коли спектаклі тут грають за 20–40 % заповнюваності зали. Або дні, в які, за браком глядацького попиту, вистави доводиться скасовувати зовсім. Про дніпровські вистави не вірусяться тіктоки. Про нас майже не пишуть в «Українському театрі». Ми не потрапляємо в шортлісти великих фестивалів, тому влаштовуємо власні, аби змагатися хоча б між собою. Наші глядачі навіть не сваряться в коментарях на фейсбуці — ось наскільки ми тут відстаємо від столичного буму.
Зовсім іншу ситуацію я спостерігаю, коли в те саме Дніпро приїжджають з гастролями театри з інших міст — веселі антрепризи з відомими виконавцями або вже розрекламовані соцмережами вистави від іменитих режисерів. Це ми любимо. Сюди ми ходимо. Власне це мотивувало тоді піти і мене.
27 квітня в Дніпро, в Театр опери та балету, що буквально місяць тому отримав статус національного, привезли виставу «Я бачу, вас цікавить пітьма» за однойменним романом-бестселером українського сучасного автора Іларіона Павлюка. «Пітьма» від незалежного київського Дикого театру у співпраці з Львівським національним театром ім. Марії Заньковецької подорожує країною з лютого 2026 року: загалом спектакль вже об’їздив 14 міст. Квитки не з дешевих: наприклад, у Житомирі ціни варіюються від ₴990 за крайні місця на балконі до ₴2090 за перші ряди партеру. Незважаючи на вартість, глядацькі зали завжди повні. У тому-таки Житомирі в день показу бачу на сайті лише 19 вільних місць, але й ті, гадаю, забрали перед самим початком. Попит настільки великий, що турне вчергове продовжили: на літо вже заплановані додаткові покази в Одесі та Вінниці. Творці вистави також підтримують збір «Світло у темряві»: завдяки тисячам глядачів «Пітьми» станом на березень поточного року зібрали більш ніж два мільйони гривень.
«Я бачу, вас цікавить пітьма» у Дніпрі вже не вперше. Удруге — і другий солдаут! Жодного вільного місця в залі. Поки очікую початку, роззираюся. Сходами підіймаються на останні балкони колеги з інших театрів, у партері на першому ряду фотографуються з екземпляром книги фанати Іларіона Павлюка. Вишукано вбрані дами в парадно-вихідних (хоча дійство, нагадую, відбувається в понеділок) нарядах вимушені ховати сукенки за теплими пальтами: опалювальний сезон скінчився, у приміщенні театру «відчувається як +5».
То що змусило всіх нас прийти мерзнути на виставі цілі три години? Якісна реклама? Сучасний текст? Сезонна полуниця в шоколаді у буфеті оперного? Можливо, все разом? Спробую розібратися послідовно.
Як на мене, перше, що відрізняє «Я бачу, вас цікавить пітьма» від усіх дніпровських вистав — це унікальний (щонайменше для нашого міста) випадок співпраці незалежного та державного секторів. На початку року у Львівському національному театрі ім. Марії Заньковецької «Пітьму» поставив генеральний директор – художній керівник Максим Голенко. Він же як головний режисер поставив її і в київському Дикому театрі. Для туру країною вистави, можна сказати, об’єднали, а склад виконавців поповнили акторами з Молодого театру, Театру на Печерську і Театру юного глядача на Липках. Такої дружньої копродукції, співпраці колег і взаємодії секторів у Дніпрі просто не існує. Наші комунальні підприємства видаються закритими, консервативними й неготовими до подібних експериментів. А незалежним проєктам доводиться існувати тихо, бідно й нерегулярно.
Друга причина касового успіху — літературна основа вистави. Роман «Я бачу, вас цікавить пітьма» у 2020 році увійшов до короткого списку премії «Книга року ВВС», а у 2023-му став найпродаванішим в Україні. Читацький попит на «Пітьму» Павлюка не просто натякав, а буквально вимагав логічного продовження у вигляді екранізації. Але ще до того, як всі почали шукати схожість між «Пітьмою» та «Тихою Навою» — першим українським серіалом у жанрі тру-крайм, — театр устиг випередити кіно й порадувати фанатів виставою.
Інсценізацію оригінального роману написав драматург Олексій Доричевський. Як зазначає перед початком вистави продюсерка проєкту Ярослава Кравченко, вмістити майже 700 сторінок книги у три години вистави складно. Погоджуюсь. Вистава зберігає загальний сюжет про кримінального психолога Андрія Гайстера, який розслідує зникнення дівчинки в загадковому селищі Буськів Сад, зустрічаючись з байдужістю та підступністю його жителів; але викладає його більш лінійно, хронологічно. Тут немає сцен з роману, де головною героїнею виступає маленька зникла Надійка, флешбеки не такі часті, а ті, що є — нарочито підкреслені для доступного сприйняття. Творцям також довелося спростити численні авторські омажі на «Алісу в Країні див» і «Маленького принца» — їх залишили лише як репліки в діалогах героїв. Зате вціліла відсилка на «Сад земних насолод» Ієроніма Босха: цей триптих виводять за допомогою проєктора повноцінною картинкою на екран під кінець вистави — отак, просто в лоб, щоб вже точно зрозуміли і фанати книги, і ті, хто чув, але не читав.
«А мера в романі правда звуть Борисовичем? Чи то вони спеціально під Дніпро підлаштували?» — запитує мене в антракті той, хто якраз не читав.
Так, правда. Ніякої політичної сатири на адресу міського голови Бориса Філатова у виставі немає. Мера, що уособлює гріх жадібності, а також демонструє відверту самовпевненість і зловживання службовими повноваженнями, Іларіон Павлюк назвав Борисовичем без задньої думки. Проте саме питання наводить мене на міркування про той локальний запит до театру, який наразі ніхто з місцевих не може задовольнити… От і доводиться шукати приховані сенси навіть там, де вони творцями не передбачені.
Ще один привід прийти на виставу — команда з провідних популярних виконавців. Наприклад, криміналіста Гайстера у «Пітьмі» грає Григорій Бакланов, відомий як виконавець ролі Лавріна із серіалу «Спіймати Кайдаша». Карикатурного й колоритного дільничного Віталіка Суботу грає Марк Дробот — особисто я знаю його як актора Театру Заньковецької, проте від глядачок-сусідок по ряду того вечора дізналась, що він, виявляється, «невід’ємний елемент будь-якого нашого серіалу про лікарів».
До речі, саме дільничний Субота — хтивий, грубий, комедійний персонаж — частіше за інших робить на сцені те, що нещодавно в Дніпрі намагалися заборонити. Як ви думаєте, що саме? Правильна відповідь — він матюкається. Уявляєте? Якщо ви досвідчений столичний глядач, вас, напевно, не дуже вразив би цей прийом. Але для нашого міста нецензурна лексика наприкінці минулого року стала предметом запеклих дискусій. У жовтні 2025 року на фестиваль сучасної драматургії «Дніпро. Театр. UA» привезли виставу «Баланс» київського Театру ветеранів. Здавалося, все пройшло гладко, але через місяць після показу організатор фестивалю — Дніпропетровський національний театр ім. Тараса Шевченка — оприлюднив відкритий лист до театральної громадськості України, в якому заявив, що «бруде матюччя», що звучало в «Балансі», має «відверто російське походження» і «руйнує національну ідентичність». Не вдаюсь у подробиці всіх словесних баталій, що розгорнулись тоді в коментарях під відкритим листом, проте зазначу, що кількість матюків у «Пітьмі» може сміливо претендувати щонайменше на два аналогічні відкриті листи.
А ще у виставі мерехтливі стробоскопи, кров, оголеність, насильство й паління. Рейтинг 16+. Будьте обережні, можливо, це теж може стати загрозою для вашої національної ідентичності.
Але повернімося до виконавського складу. Найбільше екранів телефона з увімкненими камерами підіймалося догори під час появи на сцені Іллі Чопорова — зірки «Кабаре» Молодого театру, у «Пітьмі» ж виконавця ролі провідника душ Харитона Еребовича і сліпого бармена. Враховуючи кількість спалахів під час його проходок глядацькою залою, тіктоків за участю Іллі після кожної вистави все більшає. Я теж лайкаю всі. До речі, після вистави, близько одинадцятої години вечора, Ілля Чопоров поїхав брати участь у записі епізоду подкасту VZIR медіа, створеного у Дніпрі. Там Ілля зазначив, що для нього особисто Дніпро входить у п'ятірку міст з лояльною аудиторією глядачів, які завжди тепло приймають приїжджі вистави. Цікаво, чи так само бачать свою аудиторію наші ж театри, наші місцеві актори — ті, яким часто доводиться грати для напівпорожніх зал? Питання поки відкрите.
«Я бачу, вас цікавить пітьма» вражає і своїм масштабом: хоч головну родзинку постановки, справжній кабріолет з номерами «666», і не возять країною, залишаючи на солодке під час показів у Києві та Львові, все на сцені видається грандіозним. Тут величні ковані ворота до цукрового заводу (вони ж — в останнє, найстрашніше коло пекла); скляна прозора кімната, з якої героям іноді неможливо вибратись; брудний антураж старих бідних кімнат на другому рівні сцени. А ще влучний живий музичний супровід замість звичних нам, дніпровцям, вкрадених без авторського дозволу хітів гурту АВВА, наприклад. Загалом нам для здивування багато не треба: знайомі дніпровські актори захоплювалися під час перегляду навіть тим, що у виконавців є якісні мікрофони-петлички — їх чутно аж з останніх рядів. Кажу ж, ми далекі від театробуму.
Наступного дня після показу вистави Дикий театр виклав сторис з подякою Дніпру: у нас на виставі зібрали «схожу на рекордну» кількість донатів для наших захисників і захисниць — понад 250 тисяч гривень. До речі, справжнє диво, що трапилось того вечора — це абсолютна відсутність повітряних тривог у місті під час вистави. Думаю, заради таких довгоочікуваних годин спокою ми могли б бити рекорди хоч кожного дня.
Я не дивуюсь, що «Пітьма» збирає повні зали — ця вистава має все, щоб зацікавити глядача. І популярний текст — для тих, хто читав. І спрощений сюжет, що нагадав декотрим «Острів проклятих» — для тих, хто не читав. Ілля Чопоров — для тих, хто любить Іллю Чопорова. Персонаж у костюмі лабубу — для тих, хто… словом, ви зрозуміли принцип.
Добре, що я пожертвувала своїм вихідним і не залишилася того дня вдома. Пораділа за фанатів. Пораділа за колег, які працюють на повні зали. Пораділа за тих, хто знайшов дві тисячі гривень на квиток у перший ряд. Пораділа за тих, хто «не читав, але все зрозумів».
Погано, що зловила себе на думці: заради дніпровських вистав я навряд чи жертвувала б вихідним. Спостерігаючи кількість відвідувачів місцевих спектаклів, розумію, що інші глядачі також не жертвували б. То в чому ж наша проблема? Виходить, що точно не в платоспроможності аудиторії, на яку зазвичай бідкаються: у Дніпрі квитки у партер на прем’єрну виставу можна купити вдвічі, а то й втричі дешевше, ніж на «Пітьму». Значить, щось інше.
Одна з причин — неготовність наших театрів швидко реагувати на щось нове і модне, популярне серед народу — чи то на лабубу, чи на роман сучасного письменника. Краще поставимо «Карлсона» для наймолодшого покоління альфа і щось зі Старицького для міленіалів. Вони ж начебто ще мають пам’ятати той відомий радянський фільм, чи не так?..
Ми консервативні.
Інша причина — внутрішня конкуренція замість співпраці: замість того, щоб об’єднуватись, запрошувати акторів з інших театрів чи режисерів з незалежного сектору, ми безглуздо змагаємося між собою та ділимо митців на свій-чужий.
Ми закрита спільнота.
Так, на жаль, у нас майже немає своїх Чопорова, Бакланова і Дробота — зірок, на виставу з якими люди пішли б заради декількох фото. Але ми і не рекламуємо себе так, як столичні колеги: не будуємо своїх «особистих брендів», не співпрацюємо з дизайнерами, складно наймаємо фото- та відеографів на вистави. У наших штатних розкладах не передбачені піарники, продюсери та есемемники — і без них справді буває важко.
Ми невидимі.
Це наші головні гріхи. Дуже схожі на ті, з вистави. І поки ми не будемо готові покаятися в них, хоча б самим собі, не варто дивуватися, що глядачі знову влаштують солдаут не нам, а черговим столичним гастролям.
Цей текст створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village.