«Енеїда» Котляревського — один з літературних стовпів поряд із Шевченком чи Франком, на них будується збірний образ української ідентичності. Природно, що під час геноцидальної загрози спільноти звертаються до такої (завжди дещо редукованої) міфотворчості про себе. Але є багато «але».
На сцену виходить дівчина в чорному закритому комбінезоні і через камеру промовляє великим планом знекровленого обличчя: «живи, Енею мій, твоя вдова… вросла в каміння, стала однією з ним». Як ми зрозуміємо згодом, це така собі авторська візія з іще ненаписаного сценарію за мотивами «Енеїди» Котляревського, який Драматург готує незадовго до повномасштабного вторгнення.
Монолог вдови швидко перериває другий план — реальність. У ній Продюсер, Режисер, Асистентка й інші на тлі хромакею, стедикамів і нагромаджених паперових стаканчиків кави розбирають, як же Драматургові краще виконати завдання з «переосмислення української класики». Розмова ніби підтягує з колективного несвідомого весь спектр конʼюнктурних риторик — відразу з лівих і правих адженд. Цікаво, каже команда, та «навіщо відразу про негатив»? Де жвавий герой, який так потрібен людям, адже сьогодні «важливо не розчарувати глядача»? «І взагалі, ось абстрактні Троя, Схід, але хто вони? Як це [цей матеріал] підсилює нас як націю?» — симулює допитливу критику Продюсер.
«Хоча жінка на початку це добре, потрібен гендерний баланс», — дискутують далі. Тільки цю треба модифікувати, підсилити. «Неси немовля!» — лунає команда — і персонажі й персонажки жваво перетворюють вдову Енея на таку собі шароварну покритку-мавку на знімальному майданчику. Звідкись зʼявляється український віночок, хтось домальовує їй рожеві щоки, «робить красивою». І ось перед нами на екрані, виведеному поряд із зеленкою, вже не жива людина, а розтиражований образ правильної народної страждальниці.
Поряд із закляклим обличчям акторки, яку «перезаписали», перетворивши на ляльку, на екрані 25-м кадром зʼявляється зображення немічного теляти, кадри періоду Голодомору, фото з ядерним грибом, момент прильоту в Харківську міську адміністрацію та вставки з мультфільму «Козаки». Як навʼязливі, миготливі моменти реальності, що лізуть крізь розриви сприйняття, попри спроби написати зручну і позбавлену суперечностей історію.
Далі буде сцена телевізійного інтерв’ю з ветераном (із залученням справжніх ветеранів замість акторського складу), що філігранно окреслить прірву між автентичністю і болісним досвідом як затребуваним товаром — і за нею також обговорення: «Чи потрібен нам тут ветеран на протезах? Навіщо травмувати населення?». Пряма пародія на українські новини, «Єдині новини» зокрема, де ведуча Тамарка Антропенко незмінно розпочинає все фразами про незламність і закінчує прогнозами від бабака. Звісно ж, сюжет кореспондента Фатіми, яка поспілкується за лаштунками з командою нового шедевру за мотивами класики й поставить улесливо-профнепридатні питання («Чи не важко конкурувати з Котляревським?», «Чому українська культура важлива зараз?») про твір, де «буде все… і код незборимості козацтва, і простий гумор, який так любить наш український глядач».
Істерично-кульмінаційний момент вистави — це сцена, де Продюсер (Євген Нищук) оголює своє прагнення до еталонного українського твору, пропонуючи додати туди і вареники, і музику з фільму «За двома зайцями», і щось із вистави «Наталка Полтавка», яка в незмінному вигляді йде в Театрі Франка вже надцять років. «Так, щоб всім людям захотілося вибігти на Андріївський узвіз; щоб створити свій український всесвіт, як Марвел!» І — фінал, де образи богів у перемішку з кадрами худоби та ядерними грибами так і не зберуться в єдиний текст, який треба було здати за день до повномасштабного.
Уже на моменті перших сцен для мене подумки сформулювався основний конфлікт, який бере у фокус «Троянство» як театральна робота. Це не стільки про героїзацію, що вилізає боком, як сказано в анонсі, скільки про боротьбу між тією тенденцією, що опирається вдивлянню в розриви, і тією, яка пробує знайти вихід з репресивної оптики. Така собі історія про неможливість розказати струнку історію — виписати у простому, причесаному форматі нашу історичність.
Адже справжня проблема розмальованої мавки — як і героїв у фейкових латах, як і мультяшних козаків — не у шаблонній формі, а в тому, що вони виключають з поля зору негомогенну, мозаїчну реальність, яка їх оточує, по суті, непомітно відтворюючи оптику колонізатора. Кажуть, так працює інтеріоризований колоніальний погляд: він бачить інших насамперед через лінзу екзотизації у кращому разі як набір закорінених в етнографії стереотипів, але аж ніяк не набір складних, різноманітних досвідів і біографій.
Перша тенденція, показана тут через несинкретичне мислення Драматурга, — це про неприємне минуле козацтва, внутрішній шовінізм, мізогінію, нашу готовність запросто гламуризувати біль тощо, з чим потрібно розбиратись. Друга, логіка якої прекрасно відтворена колишнім міністром культури Нищуком, Режисером і Ведучою, — про гопак і шаровари як найперший захисний механізм, що вмикається під час загрози знищення, і водночас продовження імперської звички бачити себе штучними, замкненими у протекціоністському шаблоні.
На лекції Олени Апчел в просторі Молодого театру, якраз після показу «Троянства», звучить цікава теза: думка про те, як суспільства, обʼєднані минулим насиллям, поєднують прагнення до тяглості, до відновлення забутих чи знищених сторінок і таке саме сильне (не)свідоме опирання цій тяглості водночас. Бо тяглість можлива лише як результат якісного й тривкого аналізу досвіду й примирення з ним. Щоб здійснити аналіз, треба почати розповідати незручні історії про самих себе — тих, у які ми не захочемо дивитися. І ці історії, скоріше за все, не матимуть миттєвої амбіції «підсилити нас як націю».
Чи готові ми вкотре продати власну автентичність і еклектичність за причесану конʼюнктуру з вічного темплейту «осучаснення класики»? Чи готові говорити про невидиме покоління батьків, у яких змішалися установки про «братній народ», радянські цінності, російська мова і любов до справжніх козаків з чубом — як у батькові головного героя (Драматурга)? Про самоцензуру і стратегії власної пропаганди та межі, де ми змішуємо її з мистецтвом, пізніше дивуючись, чому західні колеги так само інструменталізують нас за політичними квотами замість субʼєктної розмови?
Ось по-справжньому незручні питання, які ставить разом з командою Давид Петросян.
Це проблеми, про які хотілося б говорити, не відволікаючись на розбори прикладів використання хромакею. Хоча це теж прекрасно показує наш комплекс меншовартості, звернений в іншу сторону (тут хіба що хочеться нагадати: іронія чи пастиш у більшості юрисдикцій дорівнюють аналогу fair use). Ми дійсно маємо тенденцію «доношувати за Заходом», як писала продюсерка Крістіна Кісельовайте, імітуючи форми без якісного осмислення своєї до них дотичності. Тобто без реальної приналежності до інтелектуальної традиції, яка апріорі мала іншу логіку в країнах колишнього СРСР і не може бути просто стилістично пришита. Утім саме в цьому випадку контекстуальність і гіперлокальність використання розхожого образу, здається, зняла проблему плагіату й оголила інше — брак освіти, брак глядацького досвіду в більшої частини навіть професійної аудиторії і чутливу реакцію на «схожість», яка повсякчас підказує страх і факт вторинності.
Та є й інше питання, яке мене турбує. А саме: наскільки швидко ця робота, щільно насичена комедійними прийомами і шарами іронії, сама перетвориться на чергову комедію, де ми «ходимо на смішного Нищука» — як продовжуємо сміятися з Кличка, не розбираючись у темі забудов і корупції. Або, що теж зустрічається у відгуках, наскільки швидко вистава у глядацькому сприйнятті перетвориться на дидактичну розповідь про те, як правильно розповідати історії про націю; що має і чого не має бути у часи війни, коли багато чого поряд з фотосесією для гранту стає «не на часі». Оце, здається, найгірше, що ми можемо зробити як публіка, банально відмежовуючи озвучені проблеми від простого факту: «це про мене». Відмежовуючи — і виходячи з розмови, насолоджуючись «гумором, який так любить наш глядач».
Цей текст створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village.
Цей текст створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village.