«Треба дозволити всім робити все»
Більшу частину свого мистецького і дослідницького життя я прожила переконана, що ті, хто ставить вистави неусвідомлено, репрезентуючи українську класику, помиляються. Я була впевнена: якщо це державний театр, це просто витрата коштів платників податків; це велика помилка з боку історії; це неоціненно велика шкода через те, як ми будуємо сьогодення. Зараз я так не думаю. Треба дозволити всім робити все: нехай у нас буде багато простого, лінеарного, фабулярного театрального мистецтва; нехай у нас буде багато непростого, нелінеарного, непопулярного, складного, постдраматичного, пластичного мистецтва.
«Форма має владу»
Мені завжди здавалося: якщо щось дуже спрощене, воно не шкідливе. Це абсолютна норма постколоніального суспільства — прагнути робити те, за що не покарають, що принесе швидкі гроші, що не створює додаткової напруги між колективом і керівництвом.
Ми любимо серіали. Кожен з нас любить серіали, особливо короткі, легкі й доступні. Ми любимо відчувати віддзеркалення в чужих історіях. Ніщо з цього не тотальне зло. Але форма має владу. Якщо ти всоте слухаєш пісню з чотирма куплетами і п’ятьма приспівами, які повторюються, то мозку буде дуже складно сприймати іншу музику. Якщо в тебе немає додаткової освіти (якщо ти не знаєш, що сталося з музикою в XVII столітті, що сталося наприкінці XIX або на початку ХХ), то будь-яка інша форма буде здаватися набором шумів і нелогічностей.
Ми так психологічно влаштовані, що прагнемо шукати звичне. Звідси культура «блакитних вогників» на Новий рік: щороку ми дивилися «З легкою парою!», «Москва сльозам не вірить» — хотілося нам любити таке кіно чи ні. Ми нічого з цим не зробимо, але мозок любить те, що звичне. Навіть ці маленькі шматочки з «Дизель-шоу», «Кварталу», ще якісь мізогінні, расистські, націоналістично викривлені жарти. Ти дивишся їх уперше, удруге, вдесяте, 85-те — і потім це вже не так образливо, не настільки тебе руйнує. Тому що мозок за кожним повтором починає сприймати це як своє, і форма оволодіває тобою.
З такого погляду, мені здається, що робота, виконана десятиліттями в національних театрах України, створила ситуацію, в якій форма розважального, популярного мистецтва має тотальну владу над тим, як саме ми мислимо. Тобто ті, хто прагне шукати образних систем, щоб тренувати своє мислення, потрапляли у владу форми, яку пропонувала нам традиційна українська сцена.
«Абсолютно нормально, коли весь ряд підвівся, а двоє сидять»
Сьогодні гігієна надивленості є основою виховання. Якщо бачиш, що форма має владу над тобою, треба підвестися, подбати про свою психіку і вийти. У нашій реальності багато років це сприйматимуть як жест непокори — ще один шар постколоніальної травми, з яким треба працювати. Незалежно від того, вистава погана чи хороша, наприкінці всі аплодують стоячи, що абсолютно нерелевантно майже в кожній країні світу. Щоб підняти глядача на оплески, вистава має бути дійсно вибухово важливою для сьогодення. Абсолютно нормально, коли весь ряд підвівся, а двоє сидять. Це не означає, що вони не вдячні. Це люди, у яких не відбулися якісь процеси. Ніхто нікого не оцінює. Очевидно, незручно, коли всі перед тобою встали: тобі не видно, ти встаєш подивитися. Але абсолютно нормально не аплодувати. Фанфари на нагородженні військових, фанфари на нагородженні «Найкращий вчитель року» — ця частина необхідна тоталітарній державі для контролю мас, щоб зменшити будь-який прояв індивідуальності.
Ми досі маємо ще один колоніальний маркер — розділення на сцену й зал. У нас здебільшого демонстративна присутність перформативного обʼєкта і пасивна відсутність субʼєкта, якого сприймають як обʼєкт, що є спостерігачем.
«Деколонізація меншовартості має бути і в бік Заходу»
Європейське мистецтво і наше уявлення про нього — різні речі. Мало хто розуміє, що середньостатистична традиційна грецька постановка «Гамлета» дуже сильно відрізняється від середньостатистичної французької постановки «Гамлета» — немає однорідної Європи. Деколонізація в нас завжди асоціюється з відокремленням від радянського досвіду, але насправді деколонізація меншовартості має бути і в бік Заходу. Ми бачимо приклад наших сусідів — поляків, у яких ця процедура не відбулася: вони змогли емансипуватися від Росії і майже повністю засклити ментальний кордон з нами і створити уявлення про якихось українських заробітчан, але водночас залишилися глибоко залежними від думки Європи. Я бачила, як мої колеги — абсолютно самодостатні класні польські режисери — приїжджали на якийсь фестиваль у Відні чи Дрездені й перетворювалися на дуже маленьких людей, намагаючись установити якісь контакти. Тому треба побороти в собі обидві форми колоніалізму.
«Нам непросто наважитися на складне багаторівневе мистецтво»
Маємо величезні проблеми з тим, що нам непросто наважитися на складне багаторівневе мистецтво. А коли наважуємося, починаємо фестиваль жалю до себе. Нам дуже складно говорити про проблеми нашої історії. І це нормально. Наприклад, ми не можемо критикувати Леся Курбаса, який служив системі, доки не стане в загальному розумінні в «пантеон богів української реальності». Нам треба дочекатись, коли всі у світі розумітимуть, хто такий Курбас: у якому театрі був, з чим боровся, що зробив. «Слухайте, але ж він був комуністом» — тоді спробуймо попрацювати з цим. Або Павло Тичина, який був частиною системи й вірив у неї. Можливо, якби вони не робили того, що робили свого часу, ця система не мала б такої сили. Можливо, вона протрималася б не так довго. Можливо, мої батьки вже були б тим поколінням, яке молодим вийшло з цієї системи, а я вже не народилася б у цій системі. І, можливо, зараз у нас було б набагато менше проблем з культурною обороноздатністю країни.
Але любов до складної багатошарової дороги може сприяти правильно поставленим питанням, що підкажуть, як ці причинно-наслідкові зв'язки будують, як з цим можна працювати в часових рамках. Ми завжди обмежені часом, коли йдеться про будь-який прояв сценічного мистецтва.
«Полюбити нудне є основним завданням тих, хто в пошуках»
Сьогодні в нас війна — ми не можемо речі робити простими, без контекстів, без супроводу. Беремося за якусь тему, якою б вона не була, і навколо цієї теми мають бути вистави, зустрічі, дискусії, робота з дітьми, з підлітками, з родиною, презентації книжок. Бо якщо людина хоче зрозуміти, про що вистава, але вона не пройшла ці супровідні програми, їй буде складніше. Вона матиме менше інструментів. Ці практики ніколи не працюють на мінус, вони завжди працюють на плюс. Це може бути нудним — полюбити нудне є основним завданням тих, хто в пошуках.
«Коли ми, військові, повернемось у цивільну реальність, у нас не буде сил навчати вас, як бути з нами»
Мозок завжди прагнутиме спрощеного, але хоча б іноді треба трохи ускладнитися. Це наш обов'язок цього часу. Коли ми, військові, повернемося в цивільну реальність, у нас не буде сил навчати вас, як бути з нами. Це буде ваша задача — ускладнитися. Ходити на якісь курси, щоб зрозуміти: що таке гостра реакція на стрес; чим вона відрізняється від посттравматичного синдрому; як людина з інтелектуальним бекграундом виходить з травми війни; як людина без інтелектуального бекграунду виходить з травми війни; як це відбувається з різними поколіннями; що відбувається на війні з жінкою і її гормонами, коли в тілі постійне кортизолове отруєння. Таких досліджень не існує, тому що не було ще такої практики. Це задача, яка падає на плечі цивільного суспільства. Треба буде самостійно ускладнюватися: питати, читати, спостерігати, вдосконалюватися. Треба буде шукати, навчати, підтримувати одне одного з радістю — це має бути процес цікавості.
У цій турбулентності ми отримали резильєнтність (здатність людини зберігати стабільний рівень психологічного й фізичного функціонування в несприятливих ситуаціях і адаптуватися до них. — Ред.). Вижили не всі, але ті, хто вижив, мають її. Це має стати радісною інструменталізацією в сучасному перформативному мистецтві. Бо в ньому цей вузол можливостей безмежно великий.
«Це нормально, коли є конкуренція. У нас її немає»
Я вважаю, що в нинішніх умовах, у війну українські національні театри повинні мати квоти на сучасну драматургію, тому що живі драматурги — це частина нашої економіки. У нас директори, художні керівники — це люди, які виходять [з театру], тільки коли смерть розлучає їх, що неадекватно. У всьому світі є конкурси, які проводять кожні три-п'ять років. І це нормально — є конкуренція. У нас її немає. Але було б адекватно мати в театрі хоча б 30 % сучасних текстів. Проте далі ми стикаємося з тим, хто, як, якими голосами говорить. Ця проблема буде вічною, але поки ми не вирішимо її, нікуди не дінемося.
Класно, що в нас є Театр Ветеранів і «Енеїда» (вистава Театру Ветеранів у Молодому театрі. — Ред.). Але серйозно? Перший театр ветеранів на дванадцятому році війни? У нас їх має бути 700 — у кожному місті. Погані, хороші, талановиті й не дуже, музичні, класичні.
«Мені дуже хотілося б подивитися виставу про перехід з російської на українську»
Для мене обороноздатністю є інклюзія нейросприйняття. Чи багато ми думаємо про це? Ми навіть не знаємо про особливість сприйняття світла, особливість сприйняття кольорів. Ніхто не думає про конструкцію стільців для підлітків, яким через гіперактивність треба соватися, бо тільки так вони можуть щось сприймати.
Жінка у війську — мене це цікавить. Моє тіло змінюється. Маю депривацію сну, як і будь-яка посестра. Зміна ваги: якби цю тему висвітлили в мистецтві, це дуже сильно допомогло б наступним поколінням юних воїнок, які зараз приєднуються. До нас приходять посестри, яким 18 років. Їм було сім-вісім років, коли була Революція гідності. Ми не зважали на них тоді. А сьогодні це повноцінні громадянки нашої країни. Що ми їм запропонували через мистецтво? Їхній свідомості, їхнім тілам, їхній упевненості?
Я спеціально займалася з викладачкою наддніпрянської української мови для правильної вимови. Мені дуже хотілося б подивитися виставу про перехід з російської на українську, де цей довгий складний перехід шанують. Такий перехід зазвичай відбувається між поколіннями, а не стається всередині покоління. У мене немає досвіду споглядання проєкту, в якому ті, хто народився з такими вихідними даними (російськомовними. — Ред.), був би не засуджений і висміяний, а глибоко проаналізований з боку нейропсихології, еміграційних процесів, політичного вибору й соціальної відповідальності.
Я не бачила проєктів про те, що сталося в 1991 році з людьми, які клали гроші на книжки. Це покоління моєї мами. Вони розгубилися на десятиліття. Я не думаю, що вони відновилися до кінця. Покоління 60 плюс — що з ними зараз? Я не чую цих голосів у мистецтві. Хто з ними працює? Якщо з ними працюють, то це голоси окремих митців у конкретних театрах, але це не про Україну.