«Можемо повторити» стало великою токсичною ідеологією»
У 2022 році, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, ми пам'ятаємо їхній наратив «Київ за три дні». Зараз Путін просить, щоб українці не обстрілювали Москву. Чи думали ви, що ми будемо жити в такі часи?
Насправді ні. Напад на Україну — це чергове російське «шапкозакидательство», яке обернулось комічно. Вони хотіли Київ за три дні й парад їхніх військ у Києві, а вийшло так, що у 2026 році не можуть у себе парад провести без нашого дозволу. Це іронія долі.
Про таку абсурдність ніхто не думав навіть у 2022 році, але відчуття того, що вони посіяли вітер, а пожнуть бурю, було точно. Навіть у тривожні часи лютого 2022 року все одно відчувалося, що їм не буде тут легко, їм тут не будуть раді і вони понесуть за це покарання.
Як для росіян перемога над нацизмом у Другій світовій війні стала релігією і навіть мотивацією для війни?
Це довгий процес, тому що первинний наратив після Другої світової війни був: «Не дай Боже, щоб таке повторилося». Війна була жахливим досвідом для всіх родин, особливо тих, які застали її на своїй території. Європа й Америка використовували гасло «ніколи знову» з шістдесятих років. У Радянському Союзі не було такого наративу, для партійного керівництва це було нагодою мотивувати людей ідеологіями «фортеці в осаді» та «загниваючого заходу».
Але що менше лишалось фронтовиків і що більше в партійних органах ставало людей, які не бачили війни, то більше додавався сентимент «ми такі сильні». У радянському фільмі «Максим Перепелиця» є солдатська пісня зі словами: «Не грозимо, говоримо, якщо треба — повторимо». Тоді це не було політичним гаслом, проте це були зерна, які Путін і компанія згодом виростили в реваншизм.
Вони почали казати: «Можемо повторити, це ми всіх перемогли, впорались би й самі». І поступово вони побачили, що це діє на людей, особливо коли реальних досягнень не було. Вони зрозуміли, що це працює. Так «можемо повторити» стало великою токсичною ідеологією. Коли реальних ветеранів уже практично не лишилось, вони почали ставити фейкових і сидіти з ними на парадах, тому що той, хто сам був на реальній війні, не захоче такого.
Це отруїло їхнє суспільство і стало політичною технологією, яка перетворилась на релігію. А для людей це вже стало звичним. А й справді, чим пишатися? Київ за три дні не вийшов, так хоч Другою світовою пишаються.
«Подивіться, це тюремна країна»
Російська пропаганда через кінематограф: серіал «Кадети», «Слово пацана», нав'язування конфліктів, бійок, війни. Нащо це?
Тому що Росія — це велика тюрма. Якщо ти вільна, порядна людина, ти будеш у тюрмі. Якщо ти непорядна людина, ти теж, імовірно, опинишся в тюрмі. Що в царській Росії — заслання, каторга, Сибір, що в Радянському Союзі — ГУЛАГ, табори, що зараз у Росії — іспитові колонії, вбитий Навальний. Подивіться, це тюремна країна. Для них важливо, щоб тюремний компонент був присутній, бо це реальність їхнього життя. Єдине — наповнення.
Є дослідження, які кажуть, що і путінські цитати про сортири і розборки, ця сексуалізована, криміналізована риторика відсилає до тюремної культури. Як очільник усього багна він легітимізує цей дискурс у публічній площині.
Як Росія змогла витіснити з перемоги інші народи, які були в СРСР?
Тут є два важливі компоненти. Перший пов'язаний з тим, що Радянський Союз будував ідею «радянської людини» — безнаціонального суб'єкта, в якого має бути стерта національна ідентичність. СРСР старанно проводив цю політику там, де міг, бо для радянської ідеології не був потрібен національний компонент. Комуністична ідеологія базувалась на класовій логіці. Була диктатура пролетаріату, все інше — другорядне. Ця ідеологія не конфліктувала з ідеєю всіх змішати в радянський народ, який втілював у собі владу пролетаріату. Це було зручно.
А другий великий компонент проблеми: глобально СРСР зміг заявити, що Радянський Союз — це «русские», столиця — Москва, рішення приймаються в Москві. Воно називалося «радянським народом», але для скорочення всі казали «Росія» чи «Москва», і Союз був не проти. Тож, з одного боку, «радянський народ» без національності, з іншого — для всього світу це «русские».
Вони експлуатували тему Русі, триєдності народів, хоча Радянський Союз включав сотні національностей та етнічних груп. Згодом Путін і компанія почали подавати все так, наче ми — «загублені молодші браття», але молодші браття кого? Росіян.
Всі «русские», тільки серед них є першосортні, а ми — начебто «русские» другого сорту. Це нацистська ідея, яка повіває расовою теорію. Вони фальсифікували свою історію, щоби продати своєму народу цю мульку. А пручатися проти такого стало просто небезпечно. Росіяни почали глушити голоси тих, хто був проти. Вбивали, садили у в'язницю, зачищали. Людям, які не сильно розбиралися, це було легко продати через спокусу бути вище.
Чому росіяни зробили себе тільки жертвами Другої світової війни, хоча насправді вони були й агресорами? Чому у них війна починається у 1941 році?
Різниця в часі їм потрібна, щоб приховати їхній військовий союз із нацистами. Де-факто це було високоефективне військове співробітництво. Радянський Союз дуже багато економічно допомагав, а нацисти вчили військові підрозділи. Чому я не боюсь назвати це союзом? Тому що союзники — це ті, хто надає допомогу. Коли у вересні 1939 року нацисти напали на Польщу, а Радянський Союз вдарив Польщі в тил, це був військовий союз. Вони їм допомогли окупувати Польщу. Чи впорались би нацисти самі? Скоріш за все — так, але очевидно, що з нападом Радянського Союзу Польщі стало ще важче. Вони нападали не випадково, а попередньо поділивши сфери впливу. Росіянам ця співпраця руйнує наратив, тож вони акуратно у своїй фейковій «Великій Вітчизняній» війні відрізали ці два роки, щоб не пояснювати, що ж вони робили з 39-го по 41-й. Це незручна правда.
Як вони приховують це в епоху соціальних мереж?
Ще задовго до повномасштабного вторгнення за дисертації, які досліджували співпрацю з нацистами, в Росії позбавляли ступенів і переслідували вчених. Звісно, інформація була, але вони всіляко її маргіналізували, а потім навіть у кримінальний кодекс додали статтю про «паплюження пам'яті Великої Вітчизняної війни».
Якщо ти кажеш, що мільйон росіян служив у нацистських підрозділах, то вони згадують «СС Галичина». Так, це нацистський підрозділ, у якому служили українці — як і в багатьох європейських країнах були дивізії SS. Але українців у нацистській армії служило набагато менше, ніж росіян. У публічній площині немає визнання цього.
Їхня держава ніколи не покаялась і не просила вибачення. Згадаймо боягузливість усієї групи, яка не наважилась піти проти цієї «скрєпи», побоялась назвати речі своїми іменами і не взяла на себе відповідальність. Потім Путін просто дочистив до кінця, прибрав усе зайве і почав із цього робити нову політичну релігію завдяки страху, залякуванню і грошам на паради з портретами «дідів».
Як саме російська пропаганда використовує пам'ять про Другу світову війну як мотивацію у російсько-українській війні?
Вони роблять прямі посилання, мовляв, нацисти захопили Україну і зараз ми, як наші діди, підемо її відбивати. Це фейк. Ба більше, якщо досліджувати риторику, то події в Росії значно більше схожі на нацизм. Росія намагається показати, що «діди тоді перемогли, вся Європа була проти нас, але ми вистояли і тепер знову можемо дати бій».
Для них ця паралель — важливе джерело сентименту, але воно вже не працює. Раніше працювало краще, було «побєдобєсіє» під час окупації Криму і окремих районів Донецької і Луганської областей, коли вони ліпили всюди георгіївські стрічки, «захищали ветеранів» від «бандерівців» і «нацистів». Тобто росіяни використали цей неймінг для іншування — розлюднення і демонізації. Якщо ти повісиш ярлик «нацист» на людей, то твоїм перм’якам і білгородцям буде легше їх убивати. Росія займалась дегуманізацією України, щоб знищити сентимент про братні народи.
«Вони відчувають наше право бути собою як загрозу»
Вам не видається, що слово «нацизм» для росіян і для всього іншого світу має різні значення?
Їх тригерить, коли інші народи, які колись входили в орбіту їхньої політичної влади, самовизначаються. Коли поляки, білоруси, литовці, українці намагаються зрозуміти себе як спільноту. Їх дратує, що в нас є свої держави і ми самі собі даємо раду. І після розвалу гнилого динозавра Радянського Союзу ніхто назад не проситься, ба більше, усі ще й живуть краще. Чому їх так сильно дратують балтійські країни? Бо там більша пенсія, політична незалежність, успішність держави, чітка євроінтеграція. Кожен цей пункт показує їм, що вони нам взагалі не потрібні, ми собі спокійно живемо, вони для нас — ніхто.
Їх дратує не націоналізм як такий, бо Україна — не дуже націоналістична держава. Зараз, після початку повномасштабної фази війни, консервативні сили набирають обертів, але ще у 2019 році в парламенті не було жодної націоналістичної партії. На відміну від більшості європейських держав.
Те, що відбувається у європейських країнах і в колишніх радянських республіках, які зараз незалежні, — це не про націоналізм, це просто про право бути собою. А для росіян це – нацизм, тому що вони відчувають наше право бути собою як загрозу.
Чи справді російська верхівка вірить у цю ідеологію?
Політичне керівництво точно використовує цю тему. Поділ на своїх і чужих допомагає олігархічно-клептократичному проєкту тримати владу. Це режим, у який вклали мільярди доларів. Інтелектуальної спроможності побудувати щось новіше вони не мають. Росія не спонукає до розвитку критичного мислення, становлення демократії, громадянського суспільства. Відповідно, рівень опірності мінімальний. Більшість населення малосуб'єктна.
Порядних людей на кшталт Валерії Новодворської — одиниці. Але більшість людей просто собі живуть, не ставлячи незручних питань. Якщо говорити з інтелектуалами, то помітно: вони відчувають, що неправі, але їм важко відмовитись від цих ідей. Якщо інтелектуал визнає, що помилявся, тоді треба всю модель світогляду вийняти, акуратно демаркувати, де пошкоджене — вирізати, назвати шовіністів, нацистів, фашистів своїми іменами, поскидати їх із пантеону і попросити вибачення. Це незручно навіть для так званих російських інтелектуалів. Тому й існує жарт, що російські ліберали закінчуються там, де починається українське питання.
У Росії посилилась прихована мобілізація, а ті, хто зараз залишилися, абсолютно не хочуть іти воювати…
Більшість тих, хто йде на війну, йдуть за гроші. Там є елементи прихованої мобілізації, додаткових мотивацій, але все одно це переважно гроші. Вони не наважуються почати повноцінну мобілізацію. До того ж сили оборони України показали: прийшов окупант, значить він має бути вбитий. Потім починаються прильоти по курортних містах, де стоять нафтопереробні заводи з паливом для заправки авіації й флоту. Це все їх демотивує.
З моменту, як Росія напала і вчинила всі ці злочини, Україна має право на все. Моральне право беззаперечно на нашому боці. Ми єдина країна у світі, яка зараз може вдарити по Москві. Ні Китай, ні Америка не можуть, навіть якби хотіли. Росія своїм нападом розв'язала нам руки. Москва так тривожиться через тривалість війни, тому що якщо у світі знайдеться розумна сила, яка буде вважати, що Росія — ворог, вона спокійно може використати наше право, аби зробити з Росією все, що завгодно. Просто великі геополітичні гравці ще не зрозуміли, що у них певний час є це вікно можливостей.
Кого ви маєте на увазі?
Я не фахівець із геополітики, але я люблю шахи. Якщо якомусь потужному світовому гравцю захочеться щось зробити Росії, навіть формально будучи її великим союзником, це легко зробити — просто допомогти Україні через треті руки.
«У нас є перспективи воювати: ми відстоюємо, бачимо, що вони стають слабші»
У росіян немає образу майбутнього?
Російський імперіалізм закінчується там, де починається ризик втратити «домовленість телевізора з холодильником»: влада в Москві забезпечує локшину на вуха, але плюс-мінус стабільну. Зараз союз тріщить через прильоти й питання безпеки. Імперців стає значно менше і вони починають питати: «А за що нас?» Коли є фотографії, де у 2022 році в Туапсе стоять демонстранти на підтримку «СВО», а потім ти їм кажеш: «Дивіться, це Туапсе?», то чуєш: «Ну, це ж інше. Ми ж не знали, що так буде».
Наші міста стирають — жодної демонстрації не було. Жодного протесту через екологічну катастрофу на Каховській ГЕС або коли вони вдарили шахедом по конфайнменту Чорнобильської АЕС. А як тільки по військовому об'єкту Туапсе, який забезпечує військову інфраструктуру, так вони починають пихтіти. Тому імперіалізм буде закінчуватися там, де їм будуть давати по зубам або переведуть це в економічну площину. Бо помирати за Путіна, якому вже давно пора бути на звалище історії, не дуже цікаво.
У них немає образу майбутнього. Ми вибиваємо москаля, починаємо відбудовувати свій садок вишневий коло хати, у нас альтернативи немає: тільки вгору, тільки вперед. А у них яка перспектива? Програш у війні? Якась гіпотетична перемога навіть не маячить. Вони досі не змогли Донецьку область захопити. У нас є перспективи воювати: ми відстоюємо, бачимо, що вони стають слабші.
Чи настане момент, коли у росіян почнуться протести?
Я не покладаю великих надій на протестний потенціал Росії. Вони просто безініціативні. Якби нам вдалося запустити там механізм революції чи бунту, це було б прекрасно, але я не бачу реальних перспектив. І все ж, що більше ми робимо інформаційних операцій, які ускладнюють цю ситуацію, то більше росте параноя, збільшуються силові структури й бюджети на утримання цього концтабору. І це збільшує тиск у системі.
Я думаю, що сценарій повторення розвалу Радянського Союзу значно більш імовірний, ніж сценарій великого бунту. Щоб вони вийшли на вулиці, потрібна певна кількість пасіонарних людей, які візьмуть на себе відповідальність і приведуть інших до дії. Я не бачив такої конфігурації кон'юнктури в Росії. Є багато економічних і політичних факторів, які не сприяють дезінтеграції Росії.
Як розвалився Радянський Союз: всі розуміють, що керують старі маразматики, ідея прогнила, самі з себе сміються. Люди бачать, що весь світ живе краще за них. Ніхто не вірить навіть у КГБ. Думаю, оце наш шлях. Ми маємо вистояти до тих часів і збільшувати навантаження на внутрішні суперечності в Росії, щоб сталася криза. В Радянському Союзі це був Чорнобиль.
Коли всім буде страшно, всі будуть ставитись до федеральної влади як до чогось мерзенного, неефективного, але сильного, під час кризи, з якою влада не зможе впоратися, настане криза легітимності. Вони скажуть: «Я не буду нічого робити заради цієї гнилі путінської», і все розсиплеться. Оце наш шанс не радіти, а протриматись і збільшувати кількість цих ударів. Було б класно пройти парадом до Москви, коли все посиплеться.
«Наступник Путіна буде застосовувати ненависть проти нас»
Крім перемоги збройним шляхом, чи вимальовується сценарій «чорного лебедя»?
У «чорних лебедів» я не вірю. Вони будуть — прекрасно, треба використати по максимуму, але сподіватись на це не треба. У нас купа своїх проблем: зі строками служби, мобілізацією, корупцією, всілякі Міндічі…
Коли буде «чорний лебідь» — прекрасно, але якщо його не буде, ми маємо бути готові воювати стільки, скільки треба. Варто налаштовуватись на цю логіку. Тому що програш — це катастрофа для Росії. Вони зроблять усе, щоб відігратися. Відповідно, ми маємо стояти стільки, скільки знадобиться нам. Не європейцям, не американцям. Ті теж хочуть, щоб ми стояли, але у нас різні мотивації. Ми воюємо за себе, а в них свої інтереси. Варто отримувати допомогу, підтримку, в ідеалі залучати й пояснювати, чому нам важливо разом перемогти, але не розраховувати на чорних лебедів.
Щодо колективного Путіна: у росіян отруєна культура. Століттями їхні люди мають у собі частинку непроговореної отрути. Вона є в усіх культурах, тільки більшість із цим працює і каже:«Це було погано, соромно, давайте щось з цим робити». Росіяни цього не роблять.
Скоріш за все, наступний керівник після Путіна не буде йти проти цього, а навпаки — буде використовувати ненависть, бо так зазвичай будуються кампанії недобросовісних людей. Вони використовують найгірше, щоб побудувати свою владу. І наступний буде застосовувати ненависть проти нас.
Згадуємо Навального і його «Крим – не бутерброд».
Якщо будуть щирі люди, які реально можуть бути нашими союзниками, не треба крутити носом. Їхня задача — розвалити путінський режим і спробувати зробити з Росії щось краще. А ми не проти, якщо це «краще» на нас не нападає.
Але на горизонті немає таких людей. Вся їхня опозиція, включно з дружиною Навального, безхребетні, слабкі, нездатні змінити кон'юнктуру. Вони намагаються маневрувати між імперськими міфами. Поодинокі люди, як Катерина Марголіс, намагаються працювати зі складними темами, а більшість «петляє».
Нам треба чесно казати: «Якщо ви хочете побудувати нову імперію, яка знову полізе, нас це не влаштовує. Якщо ви хочете її децентралізувати, зробити справжньою федерацією різних народів, які будуть всі мати вплив і ніколи не нападуть на інших, тоді нам це підходить».
Як нам пробачити росіянам і чи повинні ми їх пробачати?
Щоб народити дитину, треба її виносити. Щоб пробачити росіян, треба повернутись на той крок, коли вони просять пробачення, яке має наступати в результаті запиту на пробачення. Пробачити без запиту — це великодушна гіперпозиція, вона неприродна. Питання поки що не на часі. Я не чув вибачень. А коли ми почуємо переконливі тривалі вибачення від усієї російської спільноти, тоді подумаємо, що з цим робити.