Окрема від решти світу дата
Радянське міфотворення почалося з дати завершення Другої світової війни. У Європі такою датою є 8 травня. В СРСР і сучасній Росії це завжди був наступний день — 9-те. Хоча гарнізон Берліна капітулював 2 травня, і тоді ж у столиці Німеччини припинились бойові дії, включно з боями за вже зайняту Червоною армією Імперську канцелярію. А капітуляція Німеччини відбулася 7 числа о 2.41 ночі у штабі союзного командування в Реймсі.
Наступного дня — 8 травня, майже об одинадцятій вечора — Акт про беззастережну капітуляцію в передмісті Берліна підписав німецький генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель. У західній історіографії підпис Кейтеля вважають ратифікацією документа, складеного напередодні в Реймсі. Тому Європа відзначає момент ратифікації. Що ж до закінчення Другої світової війни, то воно, як відомо, відбулося 2 вересня 1945 року. У той день у Токійській затоці на борту американського лінкора «Міссурі» підписали акт про капітуляцію Японії.
Цікаво, що після капітуляції Німеччини СРСР так і не уклав із нею мирний договір: формально війна тривала. Лише 21 січня 1955 Президія Верховної Ради СРСР ухвалила відповідне рішення.
То чому серед такого розмаїття дат «днем перемоги» оголосили саме 9 травня?
«Рішенням президії Верховної Ради СРСР 9 травня проголосили офіційним днем перемоги. Так ця дата увійшла і в радянську історіографію, і в радянський календар. Щодо того, чому обрали 9, а не 8 травня, є різні версії. Одна з них — що у Москві вже настала нова доба, коли Акт капітуляції Німеччини вступив у силу і повідомлення про це надійшло на терени СРСР. Те саме, до речі, і з капітуляцією Японії. Вона відбулася 2 вересня, але в Радянському Союзі про неї оголосили 3-го. Мені здається, що це більшою мірою пояснюється тим, як працював радянський бюрократичний апарат», — коментує Яна Примаченко.
Але справа не лише у бюрократії. Окрема від решти світу дата кінця війни відповідала радянській ідеології, заснованій на ідеї винятковості Радянського Союзу, каже Яна Примаченко. СРСР був країною, де більшовицький переворот 1917 року вважався точкою нового відліку історії. Перемога над нацизмом у Радянському Союзі теж мала бути особливою, не такою, як у всіх — зокрема в календарі. Така матриця добре накладалась на ідею російського месіанізму, відроджену під час німецько-радянської війни 1941–1945 років. Тож СРСР відмежувався від союзників і решти світу, вирішивши святкувати перемогу 9 травня.
Брежнєв і його «скрєпи»
Власне, спочатку Верховна Рада СРСР встановила два вихідні: 9 травня як день перемоги над гітлерівською Німеччиною і 3 вересня як день перемоги над Японією. Такі формулювання були у постанові. Але вже у 1947 році обидві дати стали звичайними робочими днями.
Вдруге офіційним святом 9 травня проголосили у 1965 році. Того року 8 травня у Кремлі відбулися збори, на яких генеральний секретар Леонід Брежнєв зачитав промову про велику перемогу радянського народу. Тоді він відвів 9 травня роль головної події радянського історичного календаря.
Що ж до 3 вересня, то цю дату забули. «Відрізок війни на Далекому Сході був не настільки помітним у публічному просторі, його здебільшого вивчали історики. Суспільству ж зумисно не акцентували на перемозі над Японією, адже вона була забезпечена ударами по Хіросімі й Нагасакі, яких завдали Сполучені Штати. Це поклало початок ядерній ері, і для СРСР було ідеологічно невиправдано зайвий раз привертати увагу до того, що Америка мала перевагу у зброї», — коментує історикиня.
Промова Брежнєва проголосила курс на побудову «нової історичної спільноти — радянського народу». При цьому було ухвалене стратегічне рішення вибудовувати «радянський народ» саме довкола 9 травня. Чому так? Бо довоєнна історія Радянського Союзу була про голод, надважку працю й масові репресії. Досягнення колективізації й індустріалізації залишалися сумнівними, враховуючи ціну, яку довелося заплатити за них людям. По суті єдиним вагомим внеском СРСР у світову історію залишалась перемога над вселенським злом — нацистською Німеччиною. Вона мала загальносвітове значення, і Радянський Союз застосовував її як вагомий політичний капітал.
Виступаючи, Брежнєв перерахував усі 15 радянських республік і наголосив, що переможцем у війні виступає радянський народ, який зумів згуртуватися внаслідок «мудрої ленінської національної політики». Довкола таких наративів і дати 9 травня почали створювати нову радянську ідентичність. Громадянська війна 1917–1922 років для цієї місії не підходила: надто різним був її перебіг на широких теренах колишньої російської імперії. «Саме тому була необхідна нова дата й точка відліку. Кожна нація має таку точку відліку, яку ще називають “міфом походження”. Для СРСР таким “міфом походження” стала Перемога (саме з великої літери!), а 9 травня набуло сакрального значення», — каже Яна Примаченко.
Країни так званого соцтабору, які вимушено перейняли комуністичну ідеологію після 1945 року, йшли у фарватері СРСР. Єдиним, хто провадив відносно незалежну від Москви політику, був тодішній президент Югославії Йосип Броз Тіто. Однак навіть він солідаризувався з СРСР у всьому, що стосувалося перемоги і святкування 9 травня. До слова, 9 травня досі відзначають в Білорусі, Грузії, Молдові, Казахстані, Киргизстані, Вірменії, Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані й Азербайджані, а також у Сербії, Македонії та Боснії і Герцеговині.
Відносно недавно — вже під час повномасштабного вторгнення — з радянською традицією повністю порвала Україна. Починаючи з 2024 року ми відзначаємо лише одну дату: 8 травня як День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
«Правда генералів» проти «фронтової правди»
На початку 1950-х інваліди війни (такий термін використовували за часів СРСР) зникли з вулиць Москви й Ленінграда. Перш за все це стосувалося тих великих міст, які дозволяли відвідувати іноземцям. Причина проста, але аморальна у свої раціональності: інваліди війни не відповідали образу бравого радянського солдата-переможця.
Людей з ампутаціями й важкими пораненнями, а особливо тих із них, про кого не було кому піклуватися, відправляли до притулків у віддалені райони півночі й Сибіру. Найвідоміший притулок був на острові Валаам у північній частині Ладозького озера. Там у приміщеннях колишнього монастиря доживали віку герої війни, чиє життя і здоров’я радянська влада поклала на вівтар перемоги.
«Утилітарне ставлення до людей було традиційним для радянського тоталітарного режиму, зацікавленого лише у сильних і здорових. Люди були таким самим ресурсом, як і корисні копалини. Радянська система негативно ставилася до всіх, кого не можна використати як робочу силу», — зауважує Яна Примаченко.
Колишніх бійців Червоної армії, які втратили всі кінцівки і були повністю недієздатними, у притулках називали «самоварами». Ставлення персоналу до них було жахливим. До прикладу, людину могли винести подихати свіжим повітрям і залишити під дощем чи вітром. Смертність через недогляд у таких притулках була високою, але це мало хвилювало радянську владу.
Інваліди війни були небажаним нагадуванням про те, яку ціну заплатив СРСР у Другій світовій, а точніше — яку ціну радянські громадяни заплатили за сталінський «воєнний геній». Тому у 1947 році 9 травня замість вихідного знов стало звичайним робочим днем. Країна лежала в руїнах, мільйони не повернулися з війни або повернулися скаліченими духовно і фізично, діти втратили батьків. Режим волів не нагадувати людям про гіркоту цієї перемоги.
До того ж, радянські солдати побачили Європу. Відмінність стандартів життя від «комуністичного раю» була разючою. А в СРСР тим часом знов почалося «закручування гайок», «ждановщина», яка вдарила по людях мистецтва, боротьба з «безродним космополітизмом». Радянських євреїв від подальших репресій (згадаймо хоча б «справу лікарів», де євреї були головними обвинуваченими) врятувала лише смерть Сталіна у 1953 році. А до цього моменту фронтовики і радянське суспільство, яке перенесло всі тяготи війни і сподівалося на лібералізацію режиму, отримали чіткий сигнал, що змін не буде. Радянський режим не збирався йти на жодні поступки.
Коли ж після 1965 року до святкування 9 травня повернулися, відзначення цієї дати базувалося не на ідеї спокути або пам’яті про загиблих. «Попри символічну хвилину мовчання і покладання квітів до “вічного вогню”, головним все ж таки був військовий парад. Його, щоправда, проводили не кожного року. Та в кожному разі “фронтова правда” вчорашніх бійців поступилася місцем “правді генералів”, які інтерпретували події у вигідному для влади форматі. На той час покоління, яке безпосередньо брало участь у війні, поступово відходило. Якщо не помирало, то старіло», — каже Яна Примаченко.
І додає: «Після 1945 року в СРСР було понад десять тисяч Героїв Радянського Союзу. Було багато кавалерів Ордена Слави. Це орден для рядового і сержантського складу, який стилістично нагадував Георгіївський хрест. До речі, цей збіг був невипадковим. Сталін вміло інкорпорував російську імперську символіку в радянський дискурс. Орденом Слави нагороджували за виняткову мужність, проявлену на полі бою. Кавалери Ордена Слави користувалися великою пошаною у суспільстві. Що цікаво: 9 травня 1945 року заснували ще одну нагороду, яка теж стилістично нагадувала георгіївський хрест і мала назву “Медаль за перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній Війні 1941–1945 років”. Саме цю медаль найчастіше отримували працівники НКВС», — говорить історикиня.
«Фронтова правда» про війну функціонувала в СРСР як контрпам'ять на противагу офіційній пам’яті, довкола якої була розбудована ідеологічна інфраструктура. Цю контрпам'ять взяли на озброєння радянські дисиденти у 1960-х. Серед них Віктор Некрасов, відомий твором «В окопах Сталінграда», написаним настільки правдиво, наскільки це було можливо в тодішніх умовах. Хоча протистояти тоталітарній державі в будь-якому випадку було невимовно складно.
«Радянська Ніка»
Яна Примаченко робить таке спостереження: «Комуністичний режим підміняв собою релігію як таку. Тут була своя “свята трійця” — Маркс, Енгельс і Ленін. Було поклоніння святим мощам і паломництва: кожен, хто приїздив до Москви, мав відвідати Мавзолей із тілом Леніна. Партія вимагала фанатичної віри в ідеї комунізму і жертовної служби… Був і свій “бог” — “батько народів”, генералісимус перемоги, товариш Сталін. Після смерті Сталіна й розвінчання культу особи місце “бога” лишилося вакантним. У 1960-ті роки місце бога посідає своєрідна радянська Ніка — Велика Перемога зі своїми апостолами: безіменними солдатами, що лежать у братських могилах.
При цьому особлива цінність солдатів саме у тому, що вони — мертві. Отже, від їхнього імені може говорити держава, яка приватизувала символічний капітал перемоги над нацизмом і створила квазірелігійний культ. Для будь-якої армії світу встановлення особи загиблого солдата залишається в пріоритеті, бо пам'ять про нього належить родині. В Радянському ж Союзі відбулася експропріація індивідуальної пам’яті, і “невідомі солдати” стали свого роду гоголівськими мертвими душами, покликаними обслуговувати культ перемоги».
Культу перемоги слугували й меморіальні братські могили у багатьох радянських містах та майже незмінний вічний вогонь. Ідея саме такого антуражу зародилася в надрах радянського компартійного апарату, але спиралась на давні практики інших країн. Приміром, перший пам’ятник невідомому солдату був встановлений у Данії у 1849 році.
Але в більш сучасному значенні вічний вогонь та образ невідомого солдата був запозичений радянською владою з європейських меморіальних практик. Нині найстаршим Вічним вогнем вважають вогонь у меморіалі невідомого солдата під Тріумфальною аркою в Парижі. Його запалили у 1921 році на честь полеглих у Першій світовій війні.
Паради в СРСР любили і охоче проводили у 1920–1930-х роках. Але щорічний військовий парад на 9 травня — це ноу-хау пострадянського періоду. За Радянського Союзу парад влаштовували раз на п’ять років до круглих і «напівкруглих» дат. До них же, як правило, знімали новий знаковий фільм про війну. Власне, кінематограф відігравав ключову роль у підтримці культу перемоги.
Але згодом суспільство почало від цього втомлюватися, бо відбувалось повне вихолощення суті свята. Втрачений був сенс і відчуття сакральності, натомість залишився ритуал. Приблизно в середині 1970-х, досить скоро після вікопомної брежнєвської промови, ставлення до заходів, присвячених 9 травня, стало суто формальним. У той період культ перемоги видохся остаточно.
Із 2005 року у Росії відбулось оновлення старого ритуалу — за радянськими лекалами, але у постмодерністській інтерпретації. У цей час Росія стала знов досить агресивно просувати культ перемоги. Поширення георгіївських стрічок, приміром, було своєрідним нагадуванням Заходу, завдяки кому відбувся розгром нацистської Німеччини. Це є, звісно, маніпуляцією, бо перемога над нацизмом була наслідком колективних зусиль союзників: СРСР, США, Британії, Франції. Однак ця не потрібна путінській Росії правда була просто відкинута пропагандистським апаратом.
На противагу офіціозу в Росії у 2012 році виникла хода «Безсмертного полку», яка була «низовою» ініціативою. Вона мала на меті протиставити індивідуальну пам’ять пафосним і знеособленим парадам. Замість того, аби брати участь у карнавальному «пабєдобєсії», людям запропонували взяти до рук портрет загиблого на війні родича і разом із ним пройти траурною ходою. Це якраз і була спроба повернути родинам пам'ять про загиблих, метафорично — дати ім’я «невідомому солдату». Але цю ініціативу (не без певного нальоту опозиційності) скоро поглинула й повністю спотворила російська державна машина.
Втім, нам має бути байдуже, яких ритуалів дотримується ворог. Влучно сказав колись голова литовського Сейму у 2006–2008 роках Вікторас Мунтянас: «Для нас 8 травня є днем перемоги над фашизмом, а 9 травня — днем початку радянської окупації». Україна, переживши три Голодомори і втративши мільйони репресованих і вбитих на війні, могла б підписатися під словами, які є справедливими щодо частини нашої території.
Для нас, щоправда, радянська окупація залишилася у минулому. Тепер мусимо перемогти російську — там, де вона є. І здолати сучасний фашизм, який у найкращих традиціях антиутопій маскується під свою протилежність.