Колективна пам’ять має свої мапи, прокреслені червоними лініями. Вони можуть переміщуватись, як на оперативних картах під час воєнних дій. У 2022 році на мапі колективної пам’яті України неминуче пересунуться декілька ліній, які вже давно розмічені прапорцями. Вже кілька років одна й та сама подія помічена відразу двома точками, в яких розгортаються насправді різні історії. Схоже, що цього року ми маємо провести певне масштабування, щоб роздивитися різні ландшафти, в які подія може бути вписана. Про що йдеться? Звісно, про день перемоги над нацизмом.
Навіщо і як в Україні пам’ятати подію 8 травня 1945 року? Якщо у відповідь автоматично промовляється фраза «це ж наша історія!» — забудьте, вона ні про що. Про що — це навіщо та як. Пам’ять будується на цінностях і запитаннях про сьогодні та завтра. З реальних підтверджених фактів (а що є факт? це те, що ми задокументували та описали; немає описання — немає факту) пам’ять будує ціннісно окреслену рамку інтерпретації сьогодення та візії майбутнього. Навіщо пам’ятати? Щоб знати, як жити з цим знанням далі.
Те, що зараз один із переможців у Другій світовій війні натягує історичну схему з «нацистами» та «Великою вітчизняною» на іншу реальність, створює в нас, м’яко кажучи, когнітивний дисонанс. Так, Росія готувала нас до цього вже декілька років, але коли на нашу голову повалилася «денацифікація» з усіма похідними, цілком природною виявилася емоційна реакція багатьох наших співвітчизників — відгородитися від усієї цієї пам’яті та сказати «ми до цього не маємо стосунку, забирайтеся разом зі своїми радянськими плакатами подалі від нас!».
Але, здається, це той момент, коли варто розібратися з власними стосунками з минулим, нарешті вивівши Росію з гравців на українському полі колективної пам’яті.
Стратегії пам’ятання: які візії можливі в різних військових штабах?
Спробуймо парою речень описати, що відбулося 8 травня 1945 року. А потім подивімося на різні стратегії пам’ятання події.
Що відбулося? Союзники (СРСР, США, Велика Британія, Франція) перемогли нацистську Німеччину, зупинивши розвиток одного з найстрашніших геноцидних проєктів в історії. Нацизм — це зло. Необхідність подолання нацизму була настільки очевидна, що союзні відносини з СРСР на той момент були прийнятні, попри розуміння злочинної природи радянського режиму. Ані США, ані Велика Британія не мали ілюзій щодо комунізму. Але нацизм треба було здолати. І його здолали.
Як можна пам’ятати 8 травня 1945 року? Дуже схематично торкнемося двох усталених стратегій, які вибудовувались більш ніж половину століття. Для нас наразі важливі саме ці дві, хоча їх більше.
Стратегія СРСР: СРСР був віроломно атакований у 1941 році уособленням політичного зла — фашистською Німеччиною. У расовій теорії фашистів було передбачене фізичне знищення деяких народів і перетворення слов’ян на рабів. Уже на етапі завершення війни на боці СРСР виступили декілька союзників, але це не мало вирішального впливу. СРСР заплатив неймовірну ціну та здобув позачасову Велику перемогу, з якою неможливо порівняти жоден військовий подвиг. У СРСР про капітуляцію Німеччини дізналися 9 травня, тому й святкувати Велику перемогу треба 9 травня.
Стратегія Західної Європи/США: нацистська Німеччина в 1939 році розв’язала світову війну, протягом якої були скоєні нелюдські, ні з чим не порівнювані злочини. Найбільших втрат зазнав Радянський Союз. Перемога над нацизмом була здобута спільними зусиллями антигітлерівської коаліції та зафіксована 8 травня 1945 року. Переможці після війни створили систему безпеки та захисту прав людини. Твердження про унікальність злочинів нацизму мало оформити нову політичну рамку, яка допомогла б запобігти повторенню злочинів проти людяності («Ніколи знову»).
Різниця очевидна. Але є декілька моментів, у яких ці дві великі схеми розбіжностей не мають. Нацизм — зло. Воно було переможене. Німеччина програла. Серед переможців були СРСР, США, Велика Британія, Франція. Після війни було створено міжнародну систему безпеки, ООН, систему захисту прав людини. Найбільших втрат зазнав СРСР. Злочини нацистської Німеччини безпрецедентні.
У всіх цих точках перетину ми не знайдемо місця для України. Чому? Ні СРСР, ні союзники не бачили України, вона бачилася виключно як частина Союзу. Пам’ять про Другу світову — це пам’ять великих держав і надлюдських сутностей. Для тих, хто не СРСР, США, Велика Британія чи Франція, у цих схемах місце передбачене лише через фіксацію того, на чиєму боці воював.
Російська апропріація та українська легковажність: де наше місце на європейській мапі пам’яті?
Після розвалу СРСР ми в цілому були не проти того, щоб головним носієм відповідальності за радянське минуле стала Росія: забирайте собі цей совок, нам він не потрібний. У 1990-ті це сприймалося так, що саме Росія має відповідати за політичні репресії, тоталітаризм, застій, каральну медицину, відсутність туалетного паперу, дефіцит і бозна ще скільки неприємного. Те, що в «пакетній пропозиції» Росія забирає виняткове право на перемогу над нацизмом, нас тоді не сильно хвилювало.
Виходячи з того, що післявоєнний проєкт Європи та візія міжнародного порядку будуються на тропі перемоги над нацизмом, Росія закріплює за собою місце головного бенефіціара (СРСР = Росія зазнала найбільших втрат) на міжнародній арені. А бенефіції очевидні. Згадаймо хоча б так звану «німецьку провину». Німецьким політикам досі важко дається вимовити вголос щось проти Росії. Так, ми все знаємо про економічні стосунки тощо, але це не скасовує факту, що будь-яке звинувачення СРСР у Німеччині десятками років таврувалося. Україна у простір «провини» не потрапляє — бо не сприймається як правонаступниця СРСР. Автоматично ми невидимі для погляду ззовні.
Усі, хто не Росія — не мають стосунку до перемоги. А якщо не мають стосунку — напевно, це противники Росії, а разом із нею — країн-переможниць. Ви досі дивуєтеся щирій впевненості багатьох європейців у тому, що в Україні антисемітизм і праворадикальна ідеологія всмоктуються з молоком матері? Можна скільки завгодно демонструвати цифри присутності праворадикальних партій у парламентах європейських країн та України — все одно вас спитають про львівський погром 1941 року.
Росія професійно апропріювала пам’ять про перемогу у Другій світовій. Світ повірив, Україна не пручалася. Це сприйняття працює вже на рівні автоматичної орієнтації в минулому. Наприклад, у потужному та концептуально пропрацьованому музеї Другої світової війни у Гданську зал, присвячений долі радянських військовополонених, має музичний супровід — російський православний церковний спів. Це має сильний емоційний ефект, який підсилює повідомлення про те, що серед полонених були виключно православні, читай — росіяни. Навіть цитадель ексклюзивної колективної пам’яті — Ізраїль — в останні роки охоче підтримав демонстрацію виняткового права Росії не тільки на перемогу, але й на страждання у Другій світовій (гучне відкриття пам’ятника ленінградській блокаді в Єрусалимі).
Визнання Росії спадкоємицею права на перемогу над нацизмом не мало б злоякісних наслідків для України, якби не свідоме зусилля Росії з розміщення України саме в зоні супротивників. Щоб зрозуміти причини цього, варто усвідомлювати природу колективної пам’яті сучасної Росії. Якщо для світу події 1945 року — далека історія, то для Росії — актуальне буття. Ця країна живе в зацикленому часі, який робить події Другої світової війни більш реальними, ніж сьогоднішній день. Щоб надати життю осмисленості, необхідно вбудувати свої дії в героїчне минуле та відтворити його («можем повторить»).
Реальність буде осмисленою, тільки якщо головний сюжет історії постійно відтворюється — ми постійно воюємо з нацистами. Це є інструментом водночас потужної внутрішньої мобілізації (сумнозвісні 80% підтримки агресії проти України) та створення для зовнішнього світу ілюзії своєї правоти. Базовий збіг елементів воєнного наративу (які були перелічені раніше) не дає можливості умовному європейцю розпізнати іншу схему відносин із минулим. Тому не дивуймося, що навіть у ситуації нахабного вторгнення не всі спостерігачі протверезіли.
Виграна війна та програний мир: чи потрібний нам спільний парад?
Такі проблеми погляду ззовні (він може бути і зовсім інакшим, про це далі). А що з внутрішнім?
Перейдімо знову на рівень фактів без інтерпретацій. Яке місце України в подіях Другої світової? Друга світова починається для України в 1939 році з радянської анексії західних областей, які входили до складу Польщі. Україна не була політичним суб’єктом на той момент. Українці воювали проти нацистів з 1939-го у складі армії Польщі, а з 1941-го — у складі Червоної армії. Українці воювали також у лавах незалежних збройних формувань, частина яких ситуативно бачила Німеччину як союзника, а згодом воювала проти обох тоталітарних режимів (аж до початку 1950-х). Україна зазнала жахливих людських і матеріальних втрат через воєнні дії, окрему сторінку становить реалізований саме на території України Голокост від куль. Після війни Україну було представлено в ООН, при цьому відсутність політичної суб’єктності всередині СРСР не дозволяла говорити про реальну міжнародну суб’єктність України.
Тут є багато різноспрямованих векторів. Виходячи з того, що Україна успадкувала від СРСР єдино можливий варіант комеморації — героїчний, — зрозуміло, що важко створити щось цілісне. У незалежній Україні імпульс «геть від Москви» співіснував зі звичками «травневих свят». Давайте святкувати і те й інше, як кому приємно. Формування наративу УПА співіснувало з традиційним святкуванням 9 травня. Саме непропрацьованість елементу державної політики пам’яті, пов’язаного з місцем України у Другій світовій, виливається у проблеми роздраю в суспільстві та спроби відреагувати на рівні емоційного сприйняття/відторгнення. «Це совкове свято». «Нема що святкувати — одна окупація змінилася іншою». «Червона армія ґвалтувала жінок». З року в рік оберти наростають. Нинішній напад Росії ставить крапку в спробах гальванізувати радянський спосіб говорити про перемогу над нацизмом. Треба проговорити власний меседж без того, щоб коситись на Росію.
Чого ми маємо позбутися? Спільного з Росією свята. Ми не хочемо маршувати на спільному параді. Але чи обов’язково бачити перемогу над нацизмом виключно в регістрі свята та спільного параду?
Зайдемо з іншого боку. Чи доводить участь у перемозі над нацизмом моральну досконалість країн-переможниць? Ні. Згадаймо назву відомої післявоєнної статті американського дипломата Вільяма Булліта «Як ми виграли війну та програли мир» про те, що союз зі Сталіним був виправданий необхідністю перемоги над нацизмом, але вимагав граничної пильності у вибудовуванні післявоєнних відносин. Захід програв мир, задовольнивши маніпулятивні вимоги тоталітарної держави, реалізуючи принцип «переможця не судять». Перемогою над нацизмом СРСР зміг прикритися від звинувачень у політичних репресіях. Булліт знався на тому, що говорить, бо був першим послом США в СРСР.
Візія Булліта з розумінням виграшу у війні та програшу миру не стала мейнстримом. Але важливо, що вона була. Для України відбулося саме це: у ситуації загальносвітового виграшу війни — програш миру. Можливо, тут і є ключ до внутрішньоукраїнської роботи з темою перемоги у Другій світовій. На відміну від держав-переможниць, в України не було можливості впливати на те, щоб програти або виграти мир.
Слова важливі: які історії розгортаються в різних поняттях?
Коли Росія каже «ми єдині переможці нацизму», Україна готова відповісти — подавіться своєю перемогою, ми до неї не маємо стосунку, у нас просто зміна окупантів. Тобто уявляємо себе жертвами, серед яких суб’єктність мали тільки воїни УПА. Чи вам не здається, що так ми граємо за російськими правилами? Чого б це?
Українці брали участь у перемозі над нацизмом, але були позбавлені суб’єктності в післявоєнній переорганізації світу. Війська 1-го Українського фронту звільняли Аушвіц. Не будемо опонувати Путіну з його заявами про те, що воювали самі етнічні росіяни, воно того не варте. Загалом, коли український глядач дивиться «Незламну» або «Хайтарму» — це вже про сучасну колективну пам’ять, не про радянський спадок.
Коли ми говоримо це світу, світ розуміє. Саме тому, скажімо, у 2015 році в меморіальних заходах щодо визволення концтабору Аушвіц брав участь президент України (на відміну від президента Росії, який на той момент вже очолював країну-агресора). Але ми маємо це говорити, або за нас продовжуватиме говорити Росія.
Ми маємо будувати Україну не як не-Росію. Інакше. У цьому контексті питання: щоб нібито не бути в одній упряжці з Росією, чи готові ми віддати їй перемогу над нацизмом? А що такого класного нам зробила Росія, щоб ми їй робили такі щедрі подарунки?
Для України тема перемоги над нацизмом трагічна, це не фанфари. Визнання власної суб’єктності в перемозі над нацизмом ніяк не заперечує факту зміни однієї окупації іншою. Колективна пам’ять має більше регістрів, ніж однонаправлена глорифікація. Інколи головною нотою комеморації може бути скорбота, рефлексія та інтенція бачення різних досвідів. Емоційно це не менш потужно, ніж одностайне прославлення. Щира віра одних у власну місію перемоги над нацизмом існувала в паралельній реальності зі злочином проти «чорнопіджачників» і з відчайдушним відстоюванням шансу на незалежність України іншими. Це справді трагічний досвід. Ми не можемо собі дозволити одномірного бачення. І не можемо дозволити перетворити події Другої світової на зброю проти нас.
У пам’яті про перемогу над нацизмом варто вичистити радянські міфологічні тропи навіть на рівні слів, які ми використовуємо. Бо слова відсилають нас до різних світів. Отже, для нас це не Велика перемога, а перемога над нацизмом. Велика перемога — це про позачасову перемогу загальних радянських нас (із наголосом на «русского солдата») над світовим злом. У наратив «Великої перемоги» можна вписувати що завгодно від Афганістану та Чорнобиля до нападу на Україну. «Перемога над нацизмом» — це точка в історії, коли конкретні держави-союзники перемогли конкретну злочинну державу. Конкретна дата з конкретним історичним змістом. Пам’ятати про цю подію у всій її складності та трагічності необхідно.
Не Велика вітчизняна, а Друга світова. Ми вже звикли не використовувати поняття Великої вітчизняної, але раптом реалії широкомасштабної війни виводять старі поняття в новому контексті — ми неодноразово чули протягом цих місяців: ось зараз іде справжня «вітчизняна війна». Думаю, що ось так з нас виходять рештки радянського світосприйняття — «правильна» війна має бути «великою вітчизняною».
На рівні підсвідомості інколи сучасний українець ловить себе на роботі зрозумілих з дитинства воєнних штампів. Колега, яка провела понад місяць на окупованій території, поділилась раптовим відкриттям: декілька разів, бачачи російських військових, вона ловила себе на думці «Там німці!». Бо в голові можуть вистрибувати звичні образи з напівзабутого радянського кіно про німців. Зараз вони випалюються вогнем сучасної війни.
День перемоги над нацизмом не обов’язково має бути пароксизмом героїчного уславлення. Не свято зі сльозами на очах, а день пам’яті, скорботи та примирення (примирення не з ворогами, а всередині власного суспільства щодо минулого та майбутнього). Для України зараз герой на полі бою — це не згадка про минуле. Пам’ять про травневі події 1945 року — це пам’ять про світову перемогу над нацизмом, жахливу трагедію, післявоєнне перезавантаження світу — і про залишання «кривавих земель» на маргіналіях уваги.
Ми маємо величезний спадок СРСР — бачення пам’ятної дати виключно в регістрі беззастережного прославлення. При тому, що у власній меморіальній традиції маємо, наприклад, 26 квітня — ця дата важлива, але зовсім не святкова. До речі, радянська звичка визначати тільки «славні» дати інколи призводить до абсурдних обмовок на кшталт «святкувати 26 квітня». Бо «червона дата» — це фанфари та прославлення сакральних героїв. День перемоги над нацизмом дає нам можливість випрацювати новий спосіб роботи з минулим та позбутися екстремумів української політики пам’яті — героїчного наративу та наративу жертви.
Вогонь нинішньої війни випалює залишки радянських наративів. На нас летять ракети, які залишилися ще з радянських часів. Рештки давно мертвого Радянського Союзу вибухають на український землі, забираючи українські життя. Союз має стати минулим, до якого ми ставимося як до минулого. Проти України воює сучасна Росія, яка лише прикидається Радянським Союзом. Це вже інше зло, якому ще треба знайти визначення. Коли ми будуємо відносини з минулим, яке важливе, маємо не помилитись і з поглядом на теперішнє.