Те, що ми не робили з 2014 року з холодною головою, доводиться зараз робити або з гарячою, або принаймні поспіхом. І саме цей поспіх викликає миттєву реакцію тисяч коментаторів, які з вибором фахівців і членів комісій з перейменувань абсолютно не згодні. Люди, які майже два місяці стримували емоції через неофіційний мораторій на сварки в усіх бульбашках, з величезним завзяттям кинулися в перший умовно “цивільний” загальнонаціональний срач, де можна випустити пару. Ці суперечки виснажують, не хочеться їм віддавати рештки емоційних сил після життєвих задач кожного в умовах війни і щоденних доз важких новин. Але, з іншого боку, вони дають цінний матеріал, з якого ми можемо зробити висновки, де саме недопрацювали і з якою саме аудиторію розмовляти сенсу не дуже й багато.
Є сумніви, що зараз вдасться переконати завзятих пушкіністів. Адже вони навряд чи прочитають або прослухають аргументовані історичними фактами та логікою розлогі матеріали Наталії Старченко, Оксани Забужко, Володимира Єрмоленка, Андрія Любки, Олекси Манна, Євгенії Нестерович та інших сучасних інтелектуалів. Навряд чи прослухають і у вашому стислому переказі. Але комунікувати з проукраїнськи налаштованими містянами, які начебто хочуть змін, буває не набагато легше.
В Ужгороді зараз скандально і важко триває дерусифікація та перейменування вулиць і площ. Усього буде змінено 58 назв, проте за 4 перші завзяті суперечки тривають уже три тижні. Відбувається процес не поспіхом, є час на обговорення. Проаналізувавши пласт коментарів ужгородців, можу вивести загальні побажання, які відразу ж тягнуть за собою дві магістральні проблеми. Більшість коментаторів хочуть, щоб назви були пов’язані з місцевою історією. Але – несподіванка і перша проблема — саме місцеву історію більшість ужгородців знають, м’яко кажучи, дуже вибірково. Друга – підсвідомо імперський спадок усе ж тисне авторитетом, коли приміряється нова назва. Хто або що може бути настільки сакральним, аби достойно зайняти місце пушкіна чи менделєєва? Комусь хочеться сюди вмістити і всі події двох місяців повномасштабної війни, і відомих українських та місцевих письменників, і взагалі всю історію України, якою не надто перевантажена мапа Ужгорода.
Наразі йдеться про зміни лише 4 назв в історичному кварталі Малий Ґалаґов (цей топонім досі ніде офіційно не фігурував у нашій новітній історії): площу Пушкіна — на Малий Ґалаґов, вул. Менделєєва — на Адольфа Лібшера, вул. Крилова — на Іштвана Лаудона, вул. Ломоносова — на Франтішека Крупки. Але виявилося, що ужгородці не готові прийняти імена трьох важливих саме для цього кварталу і вигляду міста персоналій та назву одного локального топоніма.
Малий Ґалаґов – історична назва території, яка була фактично болотом до 1921-1923 років. Коли Підкарпатська Русь (сучасне Закарпаття) увійшла до складу Чехословацької республіки в 1919 році, чеський урбаніст і архітектор Адольф Лібшер (1887 –1965) створив перший в історії міста урбаністичний план нового адміністративно-житлового кварталу Малий Ґалаґов. Надзадача – спочатку осушити болото і впорядкувати русло гірської річки Уж, а потім збудувати з нуля вулиці і будинки – була дорогим задоволенням для молодої республіки. Простіше було знести центр, і така практика в ті часи гуляла Європою. Але завдяки цьому плану зберегли старий центр і збудували єдиний свого роду модерністичний адміністративно-житловий квартал у тій самій Європі. Також за проєктами Лібшера-архітектора в Ужгороді збудовано на Ґалаґові декілька важливих будівель — адміністративних і житлових. Мабуть, ніхто не зробив стільки, як Лібшер, аби Ужгород був цим нашим Ужгородом. Зі збереженим старим центром (зараз це вже не точно), найдовшою липовою алеєю, компактними площами, парками, якими ужгородці звикли пишатися.
Архітектора Франтішека Крупку (1885 –1963), який збудував тут знакові споруди, ужгородці знають краще. Просто про його авторство Земського уряду (нині ОДА) стало відомо раніше, ніж про роботи і план Лібшера. Найвідоміше, розкручене ім'я архітектора, що ніяк не применшує його заслуги. Будівля ОДА досі залишається найбільшою і водночас геніально пропорційною відносно простору і масштабу міста будівлею центру. Це камертон, який сучасні архітектори не здатні чомусь повторити. Бо для початку треба любити і розуміти простір, з яким працюєш. Схоже, неужгородець Крупка це місто і свою роботу дійсно любив і розумів більше за корінних ужгородців.
Іштван Лаудон (1862 –1924) — нарешті ужгородець, а ще пристрасний натураліст, відкривач нових видів рослин, педагог. Завдяки йому маємо дендросад, а також нові види ендеміків з усього світу, які прижилися в Ужгороді впродовж його експериментів і формують óбраз міста не набагато менше, ніж архітектура. Збережена частина дендропарку Лаудона розташована саме на Малому Ґалаґові, а його сецесійний будинок фактично з цим кварталом межує. Достеменно невідомо, чи саме Лаудон завіз в Ужгород сакури, які серйозно вплинули на місцевий туризм, але така версія існує.
Та кому потрібні ці довгі історії, коли імена не на слуху і не в голові відразу? Найбільш показовий коментар в безконечних ужгородських групах: "Ще нам Адольфа тут вліпіть. Що, нема наших імен?" Показовим є те, що Адольф Лібшер-молодший – син відомого чеського художника, архітектор і урбаніст, який, по суті, сформував ще кілька центрів міст Чехословацької республіки, за своє ім'я вже постраждав у часи соціалізму. У нього відібрали професорське звання і право викладати в університеті. У Чехії людині знищили кар'єру, у СРСР його знищили б фізично, як це і робилося. Реабілітували через два роки після смерті, окрім імені Адольф, жодних провин довести не вдалося. І тепер ця історія повторюється в Ужгороді.
За такою логікою деяких ужгородців, треба б заборонити називати вулиці прізвищами діячів, у яких імена Володимир і Йосиф. Бо є аж два Володимири і один Йосиф, які конкретно для української нації зробили не менше, а може, і більше зла, ніж конкретний Адольф.
Але мова в цій історії не про логіку, а, знову ж таки, про підсвідомість. Про підсвідоме небажання вчитися чогось нового, про підсвідоме несприйняття того факту, що в нас своя історія — країни, кожного міста і села. Що це Пушкіним можна було не цікавитися, а він усе одно в нашому житті був. А нашою історією цікавитися треба, а цікавість – це певні зусилля. Мова й про те, що ми досі не навчилися комунікувати з величезною аудиторією людей, які не хочуть читати підпис до історичного фото у FB довший, ніж “Ужгород, 1930-ті роки”.
Щоразу, коли ми хочемо приймати рішення спільно, голосуванням, демократичним шляхом, ми стикаємося знову і знову, що це ще не на часі. Не перейменування не на часі, а саме спільні рішення. Це непопулярне припущення, але, мабуть, таки перейменуванням не можуть займатися всі, якщо ці “всі” не прагнуть знати інформацію, яку треба гуглити, бо її чомусь поки що не викладають у школах. Адже ми як суспільство з власною історією ще ростемо. Ми згадуємо свою довгу і цікаву історію, насильно заміщену чужою. І тому деякі питання варто відпустити, дорогий юзернейм. Нехай ними займаються фахівці.