Злети і падіння
Є сенс почати з цифр, адже вони привернули неабияку увагу до аспірантури навіть далеких до неї.
В останній рік до повномасштабного вторгнення аспірантура жила своїм непростим, але звичним життям. У 2021-му, за даними державного підприємства «Інфоресурс», що є технічним адміністратором Єдиної державної електронної бази з питань освіти (ЄДЕБО), на третій рівень освіти зарахували трохи більше ніж 8 тис. аспірантів, причому майже порівну чоловіків і жінок. Уже наступного року картина змінилася докорінно: кількість зарахованих збільшилася майже вдвічі, на понад 80 % це були чоловіки. У 2023-му історія повторилася — аспірантура поповнилася практично на 24 тис., знову переважно чоловіками.
Ще цікавіше дивитися на розподіл новачків за галузями знань. Понад половина пішла на «соціальні і поведінкові науки», а це: економіка, політологія, соціологія і психологія; «управління та адміністрування»: облік та оподаткування, фінанси, банківська справа та оподаткування, менеджмент, маркетинг, підприємництво, торгівля та біржова діяльність; «публічне управління та адміністрування», «право», «освіту / педагогіку». Натомість ту саму біологію обрав менш ніж відсоток аспірантів.
Кульмінація історії настала 2024-го, коли на Єдиний вступний іспит (ЄВІ) зареєструвалися 91,6 тис. чоловіків призовного віку, що претендували на вступ до аспірантури.
Тоді міністр Лісовий заявив, що система освіти стала дірою для ухилянства. А відомство на третій рік узялося гасити пожежу: скасувало контракт на денній формі навчання, залишивши його тільки для вечірньої та заочної, які не дають відстрочки від мобілізації; прохідний бал для Тесту загальної навчальної компетентності, що є складовою частиною ЄВІ, підвищило зі 150 до 160 балів. Це відбулося вже фактично під час вступної кампанії. Крім того, припинили зараховувати мовні сертифікати як результат мовного іспиту.
Усе це вкупі спрацювало. За даними ДП «Інфоресурс», 2024 року до аспірантури пройшли вже більш звичні 10 тис. осіб. Приміром, набір на соціальні та поведінкові науки й управління та адміністрування скоротився втричі, а на публічне управління й адміністрування — в 11 разів порівняно з попереднім роком.
Природно, що внаслідок змін правил гри, які відбувалися фактично з коліс, постраждали і цілком хороші кандидати. Так уже не вперше.
— Бо система працює на те, щоб не допустити злодія, а не допомогти чесній людині, — каже кандидат біологічних наук Олексій Болдирєв, в.о. завідувача кафедри біотехнології факультету Київського авіаційного інституту.
Стрибнути в науку
— Мій шлях до аспірантури не був аж надто прямим, — сміється Юлія Іванчикова.
Та й сама аспірантура, забігаючи наперед, більше нагадувала штормове море з невеликими епізодами штилю.
Кінець 2013 року. Юлія навчається на магістерці Києво-Могилянської академії. Нещодавно вона домовилася із зоологом Павлом Гольдіним, що під його керівництвом працюватиме над темою генетики афалін. План на 2014-й: збирати проби з мертвих дельфінів, яких викинуло на кримське узбережжя, аналізувати їх, оформити результати в магістерську роботу. Проте замість цього вона бере участь у Євромайдані, а Павло Гольдін мусить виїхати з родиною з окупованого Росією Криму і на рік опиняється в Данії.
Юлія майже на ходу змінила тему й об’єкт дослідження і протягом року збирала дані візуальних спостережень за білобочками в Аджаликському лимані в Одеській області, де розташований морський порт Південний, і зрештою таки захистила диплом. За логікою, далі мала б бути аспірантура.
— Але спілкуючись з науковцями, я бачила певні прикрощі їхнього життя: хронічне недофінансування, нестабільність. Та й наука — дуже вимоглива сфера діяльності.
І на той момент я не була готова все це прийняти, — пояснює вона.
Наступні майже чотири роки Юля працювала в компаніях, не пов’язаних з наукою. Проте остаточно цю ниточку не обірвала: підтримувала контакт з Павлом Гольдіним і брала участь у польовій роботі наукової групи. А з часом відчула, що це не максимум, який може зробити.
— Я бачила, як в інших природничих школах, в інших країнах вивчають китоподібних. З цього ми робили на Чорному морі тільки частину. Тож з’явилась амбіція привнести сюди нові методики, які були вже стандартними для США, Канади, Британії та Данії.
Та й попри те, що наукова кар’єра в Україні — справді складна й болюча тема, перед очима були й приклади успішних молодих науковців-зоологів.
— Звичайно, вони дуже багато працювали, знаходили свої ніші. Я бачила досвід мого наукового керівника. Власний шлях виглядав так: ми з нашою невеликою дослідницькою групою базуватимемось в Інституті зоології, але намагатимемось робити науку, яка може бути цікава на світовому рівні.
Тож у 2019-му вона вступила до аспірантури Інституту зоології. У той час система підготовки аспірантів перебувала на стадії реформування.
Від кандидата наук до доктора філософії
Якщо торік важко було ухилитися від новин з аспірантських полів, то до повномасштабного вторгнення ці проблеми обговорювали хіба у відносно вузькому колі зацікавлених. Дискусії навколо змін точилися жваві.
Науковий ступінь доктор філософії — те, що на заході PhD, — замість кандидата наук запровадили ще 2014-го. За два роки прийняли новий порядок підготовки аспірантів: аспірантура стала третім рівнем вищої освіти, а до наукової роботи, на якій традиційно вона була сконцентрована, додалася освітня компонента. Аспірантам дозволили мати кількох наукових керівників.
— Існують дві моделі аспірантури. Це менторський підхід, коли є професор і є його підлеглий — аспірант. І аспірант бере від професора все, що може. А є підхід, який базується на тому, що аспірант потрапляє в середовище науковців, умовно, в лабораторію чи до якоїсь групи й може мати декількох наукових керівників. Досвід показує, що така колегіальна модель дає кращий результат. Зараз вона нам важлива. Бо якщо ми в аспірантурі вчимо цієї ієрархічності, то матимемо таку ж культуру в університетах. Але саме колегіальність є базовим принципом управління в успішних університетах світу, — каже заступник міністра освіти та науки Михайло Винницький.
— Наука сама по собі ієрархічна, — парирує Олексій Болдирєв. — Її корені в середньовічному цеху й монастирі. І якого вченого не візьми, ти обов’язково знайдеш його вчителя. Це майже рукоположення, кажу це як історик науки. Власне це і є ті наукові школи, якими так пишаються. Ну і, звичайно, в наш час все це руйнується, бо ця середньовічна штука, яка так сформувалась і досягла успіху, тепер видається анахронізмом. І незрозуміло, що з нею робити, бо вона не вписується в сучасний прагматичний бізнес-конвеєр. Але середньовічними є й поняття про шляхетність науковців, що працюють в інтересах суспільства, про їхню доброчесність, довіру до результатів колег. Це те, що ми цінуємо в науці як у соціальному інституті і що в нас часто зникає, коли намагаємося створити з виробництва аспірантів колегіальний конвеєр. Наука продовжує давати результати, зокрема і через збереження старих традицій виховання кадрів.
Так чи інакше, коли в січні 2022-го змінили процедуру захисту, Михайло Винницький, який тоді очолював секретаріат Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, написав: «Від сьогодні в Україні (нарешті) процес здобуття ступеня доктора філософії (PhD) повністю відповідає практикам, які застосовують у ЄС. Перехід від радянського рудимента — ступеня “кандидат наук” — до зрозумілого світові ступеня “доктор філософії”, або просто PhD, завершено».
Насправді реформа викликала суперечливі емоції найбільше через форму запровадження, каже проректор Чернівецького національного університету доктор хімічних наук Юрій Халавка. Це відбувалось сумбурно й довго.
— З кінця 2014 року все переінакшувалося по 50 разів, часто в процесі підготовки або навіть постфактум. Якби це були відомі правила на вході, то люди встигали б адаптуватися. Але коли правила гри змінюються, а гнучкості при цьому не додається, то це породжує додатковий стрес для аспірантів. І я бачу, що це відображається на достатньо успішних людях. Є ті, хто робить наукову роботу ще з третього курсу університету, має досвід міжнародної мобільності, непогані результати, але зрештою не завжди вкладається в терміни захисту, — розповідає він.
Суперечки викликало і саме запровадження освітньої програми для аспірантів, яка має регламентоване навантаження для всіх галузей, — 30–60 кредитів. Один кредит — 30 академічних годин. Якщо раніше аспіранти повинні були прослухати курс іноземної мови та філософії, то тепер їх цілий набір залежно від спеціальності. Тож перед усіма установами, науковими й освітніми, постало питання, хто їх читатиме.
— Зазвичай нових людей під це ніхто не набирає, а звертаються до викладачів, які вже читають схоже для магістрів чи бакалаврів. Частина з них не заморочуються і мінімально адаптовують курси. Або ось є у нас на кафедрі хороша малозайнята людина, нехай вона це робить. І тут є важливий момент. Між тим сучасним, що відбувається в науці, й тим, що потрапило в навчальні університетські курси, завжди є зазор. Для аспірантів ця дистанція в ідеалі має бути мінімальною. А це вимагає від викладача більше зусиль і часу, — каже Сергій Шарапов, завідувач лабораторії сильнокорельованих низьковимірних систем Інституту теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова, викладач Київського академічного університету.
Але головне, на думку Олексія Болдирєва, ці зміни переводять фокус з науки:
— Що таке аспірантура? Це інструмент підготовки науковця, ні когось іншого, ні бармена, ні водія таксі, ні навіть наукового адміністратора-урядовця. Потім науковець може зав’язати з наукою, піти в R&D, підприємництво чи викладати. Але ця людина вміє робити наукове дослідження. А ступінь — гарантія, яку видає держава в особі наукової або освітньої установи, що ця людина вміє те, те і те.
З ним погоджується еволюційний біолог Ігор Дзеверін:
— Аспірантура стала більше схожою на продовження студентського життя. Аспірант — на студента-переростка, який має сидіти за партою, слухати лекції, писати контрольні, отримувати оцінки. Роль дисертації тут десь така, як роль дипломної роботи в університетській освіті. А наука в розумінні розробників реформи — як додаток до навчання, така собі підсобка при навчальному класі, де все припадає пилом.
Ігор Дзеверін очолює відділ еволюційної морфології Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена, куди і прийшла в аспірантуру Юлія Іванчикова. Напевно, запровадження освітньої компоненти стало найбільшим викликом саме для наукових установ. Бо щоб зберегти аспірантуру, вони мали реєструватися як освітні установи і фактично з нуля створювати освітні програми. А це означало, що серед співробітників треба було знайти людей, які здатні читати лекції, проводити заняття і загалом організувати навчальний процес.
У 2016-му Інститут зоології не набирав аспірантів, а почав створювати систему викладання і сітку курсів. Вона запрацювала з наступного року.
— Ми виходили з того, щоб максимально зберегти наші традиції. А наші традиції — це те, що зоологією займаються передусім у процесі безпосередньо наукової діяльності. За партою ніхто зоологом ще не став. Це робиться головою, руками, а в нашому випадку ще й ногами в експедиціях. Освітня складова може допомогти, але головним залишається одержання принципово нових знань, тобто наукове дослідження: спостереження, експерименти, опрацювання й аналіз даних. Наука — це творчий процес, постійний пошук нових знань, і нам хотілося, щоб аспіранти взяли участь у цьому пошуку, — каже Ігор Дзеверін.
Якщо одні наукові установи впоралися з викликом, то інші ні.
— Мабуть, ніхто не сперечатиметься, що нам потрібні сходознавці, бо ж Схід — це все від Єгипту до Північної Кореї. Їх і так бракувало, оскільки історично це була справа Москви — продукувати таких вчених. Але от приїхав зі США в Україну Омелян Пріцак, заснував наш Інститут сходознавства НАН України, і там є спеціалісти, які можуть розказати про Корею, Сирію, Китай, давні культури. Їх усього до пів сотні людей. І вони не можуть собі дозволити аспірантуру, бо має бути відповідальний за аспірантуру, завідувач, методист, аудиторії, медпункт, їдальня, адже це тепер освітній рівень, — пояснює Олексій Болдирєв.
Це означає, що притоку молоді в них не буде. Зараз на сайті Інституту сходознавства є повідомлення про те, що вступ до аспірантури тимчасово призупинено.
— А там, де продукують псевдоаспірантів, усе добре, — додає Олексій.
Мінус 9 місяців
Юля порівнює аспірантуру з навчанням водіння: коли ти вчишся, то їздиш з інструктором і, за правилами дорожнього руху, водієм вважається саме він, хоч за кермом сидиш ти. І якщо ви потрапляєте в аварію, то це його відповідальність.
— У принципі саме на науковому керівникові доволі багато відповідальності за те, що він пропонує як тему для дослідження, як це виконати, чи може з того щось вийти. Наприклад, у наукового керівника є якась ідея, але зрештою вона не підтверджується в дослідженні — то це дуже демотивує. І в нашій системі такі ситуації можливі, — пояснює вона. — Але, з іншого боку, у нас, мені здається, більше свободи вибору. І я сто відсотків була мотивована саме тим, що в процесі своєї роботи дізнаюся про речі, яких ніхто не знав до цього.
План дослідження Юлії був багатообіцяльним. Вона збиралася зробити акустичний моніторинг популяції, якого ніколи не проводили в Чорному морі, і додатково візуальний на човнах. Усе це складалося в неймовірно красиву картину. Чотирьох років вистачало впритул. Бо в ідеалі треба зібрати дані в динаміці хоча б кількох років. Водночас перший рік так чи інакше випадає, оскільки треба прослухати курси, познайомитися з темою, а в українських реаліях ще й знайти фінансування на свій проєкт. А якщо дослідження географічно прив’язане до іншого регіону, то до всього доведеться витратити час на те, щоб зрозуміти, як там працювати. Та й обладнання може ламатися. Підводних течій у цьому морі безліч.
— Звичайно, буває і так, що аспіранти приходять на теми, які розробляють десятиліттями. І тоді проблема дефіциту часу не така критична. Але ти маєш і менше свободи, бо керівник виділяє тобі якийсь конкретний шматочок роботи, — каже вона.
Більша частина 2020 року в Юлі пішла на пошуки додаткового фінансування для проєкту. Інститут оплатити це не міг, адже йшлося про експериментальну тему. І хоча гроші знайти не вдалося, але на прохання відгукнувся виробник, який надав п’ять пристроїв для пасивного акустичного моніторингу. По 4 тис. фунтів за кожен, вони складали левову частку бюджету. Восени їх встановили в різних точках на дні північно-західної частини Чорного моря, і вони почали записувати все, що там відбувається. Час від часу до них пірнали дайвери, піднімали на поверхню, щоб замінити батареї та забрати картки пам’яті. Власне завдяки цим даним Юля згодом зрозуміє сезонні патерни присутності морських свиней у чорноморській акваторії.
Паралельно з науковою роботою вона мусила працювати. Аспірантська стипендія дорівнює мінімальній зарплаті. У Києві жити на ці гроші було нереально. Проте в якийсь момент Юлія усвідомила, що неможливо робити науку, якщо це не твоя основна діяльність. Тож звільнилась, щоб нарешті повністю присвятити себе проєкту. А за два тижні почалося повномасштабне вторгнення.
Доступу до девайсів більше не було, а отже, можливості отримувати дані. Питання, яке вона неодноразово собі ставила: чи вистачить тих, що вдалося накопичити за два роки?
— Це теж одна з особливостей наукової діяльності. Ти ніколи не знаєш, навіть коли зібрав дані, чи їх достатньо, чи ні, поки не дійдеш до якогось результату. І в цьому є ще й частина везіння. Так працює наука.
Тоді Юлі пощастило: девайси зареєстрували багато сигналів морських свиней, і цього вистачило, щоб зробити статистично значущі висновки. Хоча з візуальними спостереженнями на морі зі зрозумілих причин не склалося.
Своє дослідження Юлія завершувала вже в Шотландії, перебуваючи в Науковому інституті з вивчення морських ссавців при Університеті Сент-Ендрюса, який на початку повномасштабного вторгнення запросив до себе на стажування аспіранток з України. Але не встигла вона оговтатися після коректив, які внесла в роботу війна, як у 2023 році сюрприз підкинуло МОН. За оновленими правилами, роботу треба було представити за 9 місяців до офіційного закінчення аспірантури. До офіційного завершення аспірантури в Юлії залишалось 6 місяців.
На момент її вступу дисертацію можна було захистити протягом року після завершення PhD-програми. Саме на це вона і розраховувала. А з новими вимогами опинилась у ситуації, коли терміни вже фактично спливли.
— Напевно, вони це зробили, щоб підвищити ефективність аспірантури і конверсію, умовно, з аспірантів у PhD. Бо велика частка людей або не завершували аспірантуру, або не захищались. Є кейси, коли люди захищались через 5, 10, 15 років після закінчення аспірантури. І добре, що вони мали цей шанс, але мені здається, що це все ж не може бути системою. Водночас ці нововведення я сприйняла дуже особисто, вони коштували мені літрів крові і нервів. У моєму розумінні нові вимоги мали стосуватися тільки тих, хто вступає. Бо так принаймні був шанс адаптуватися.
Коли Інститут зоології звернувся до НАЗЯВО за роз’ясненнями, то у відповідь отримав лиш те, що захист має відбуватися вже до кінця року. Розуміючи, що в ці строки вона не вкладеться, бо тільки на організацію захисту по-хорошому йде чотири-п’ять місяців, Юлія мусила взяти академвідпустку на рік і лише так змогла відтермінувати завершення аспірантури. Тож, на щастя, ця історія мала хороший фінал.
Вибути з гри
Загалом додаткова навчальна компонента не аж така погана ідея і до певної міри виправдана, каже Юрій Халавка, особливо зараз, коли практикують перехресний вступ і до аспірантури потрапляють люди з дуже різним бекграундом або приходять туди після тривалої перерви в навчанні. Інше питання — наскільки великим має бути обсяг цієї компоненти. Приміром, у Чернівецькому університеті освітню програму сконцентрували в один рік. Але це інтенсивний рік, коли аспіранти дійсно не встигають робити щось наукове.
А тепер рахуємо все разом: чотири роки аспірантської програми мінус один-півтора року на освітню компоненту, мінус ще майже рік на формалізацію результатів — це трохи менше ніж два роки на виконання власне наукового дослідження і публікацію трьох статей, тоді як ця процедура в серйозних журналах дуже тривала. Тож система спонукає аспірантів до публікації в «мурзилках» — журналах, які не дотримуються наукових стандартів і можуть публікувати статті вкрай низької якості.
— Як хімік можу сказати, що це дуже мало і що важливо розширювати рамки. Бо якщо ми хочемо робити проривні речі в хімії, вони мають бути ризикованими. З огляду на те, що не всі експерименти вдаються, не всі експерименти підтверджують гіпотези, то до цього треба підлаштовуватися. А це не просто піти в бібліотеку і прочитати іншу книгу. Змінити об’єкт дослідження в хімії — складний маневр, у тому числі і через ресурси, — пояснює він.
Але це ніяк не враховано. Якщо в законодавстві є окремі вимоги до експериментальних і суспільних наук щодо обсягів робіт, то для термінів захисту такої гнучкості нема. Обсяг робіт — єдина змінна, закладена в законодавстві. Усі інші вимоги однакові для всіх.
— Я маю досвід навчання і захисту в Німеччині, то там взагалі в межах одного університету можуть бути різні вимоги. Навіть факультети мають змогу адаптуватися залежно від своїх особливостей. А в нас ти можеш написати менше сторінок, а все решта — розбийся, але зроби, як усі.
На виході це має різні наслідки. Юрій Халавка наводить приклад своєї аспірантки, яка вже на завершальному етапі:
— Вона виконала мінімальні вимоги, щоб отримати PhD, і очевидно, що вона достатньо кваліфікована і заслуговує на ступінь. Але найприкріше те, що в її дослідженні є щонайменше ще одна класна розробка. Колеги в Києві через вимкнення світла не змогли вчасно запланувати експеримент. І вона, по суті, не включить цих результатів і висновків у дисертацію, бо не встигає, хоча я знаю, що там достатньо матеріалу на хорошу публікацію. Тобто вона не має розкоші почекати й отримати той бонус. Чи зможу я змусити її доробити ту статтю або працевлаштувати, щоб вона доробила? І чи виграє від подібної ситуація наша наука загалом?
Тож тут постає логічне питання, а для чого ми випускаємо аспірантів.
Чи ми хочем класне дослідження, хорошого фахівця, який може робити класні дослідження, чи ми хочемо мати просто якийсь конвеєр, який виконуватиме мінімальні вимоги, — каже Юрій Халавка.
Чи, може, розглядаємо аспірантуру насамперед як можливість майбутньому вченому чи вченій отримати всі необхідні навички, певні аналітичні інструменти, які вони використовуватимуть, як це поширено, приміром, у британській системі. Але там і вимоги до робіт інші.
— Аспіранти можуть працювати над даними, які зібрали не вони, а інші дослідники, приміром, 10 років тому. І вони просто вивчають якісь аспекти, які ще не були проаналізовані. У такому разі від цієї роботи ніхто не очікує якогось нового наукового результату. Якщо демонструєш, як ти аналізував, яку обробку матеріалу зробив, цього вже достатньо. Так само там не вимагають публікувати статті, брати участь у конференціях. У кінці програми ти можеш просто написати цеглину, здати її, вона може бути хороша, і її оцінять, — розповідає Юлія Іванчикова.
Іншим суттєвим обмеженням української моделі підготовки аспірантів, на думку Юрія Халавки, є сильна залежність молодих дослідників від зовнішніх факторів і наукового середовища. Це може впливати на будь-якому етапі, включно із захистом. Замість постійних великих спеціалізованих вчених рад тепер треба збирати разові ради, які формує заклад, що готував аспіранта. Вона складається з п'яти спеціалістів, кожен з яких повинен мати публікації за тематикою дисертанта. Голосування відбувається відкрито. Вимоги до опонентів достатньо жорсткі. І хоча треба зібрати лише п'ятьох людей, але якщо усунути конфлікт інтересів, то, приміром, у невеликих закладах вищої освіти це вже викликає проблеми.
Ще один аспект — плинність кадрів, яку загострила повномасштабна війна. Якщо на момент вступу аспіранта в університеті могло бути, скажімо, п’ять докторів наук, які працювали в його галузі, то на момент завершення може залишитися тільки двоє чи взагалі один. З деякими кафедрами такі речі відбувалися фактично протягом року. Аспірант може перевестися в інше місце, але знову ж питання, чи будуть там спеціалісти потрібного напрямку і що робити, якщо так сталося посеред підготовки.
У найгіршому разі аспірант просто не дійде до фінішу. До речі, більшість аспірантів у нас так і не захищаються. За даними Держкомстату, приміром, у 2019 році з тих, хто закінчив аспірантуру, ступінь отримали 25,8 % аспірантів, у 2023-му — 21,9 %. У цьому плані реформа наразі відчутних змін не дала.
— За таких умов гнучкість і певна індивідуалізація мали б сенс, — каже Юрій Халавка.
Ну і, звісно, передбачуваність. Але не з аспірантським щастям. І цьогорічні випускники університету вже питають у Юрія Халавки, на що їм чекати влітку.
Привіт, Оксфорде
Восени 2021 року після другої відмови Ярослава Бухта вирішила поставити на паузу спроби отримати фулбрайтівську стипендію і розібратися, куди рухатись далі. Тож те, що невдовзі вона потрапила в магістратуру Оксфорду, було незапланованим поворотом, який до певної міри визначила повномасштабна війна.
Батьківський будинок у Київській області опинився в окупації, і родина важко вибиралася звідти на початку березня 2022-го. Зрештою Ярослава виїхала до тітки в Брюссель, а згодом їй трапилось оголошення, що Оксфорд відкриває раунд подачі заявок спеціально для українських студентів.
— Я побачила, що в них є соціальна антропологія, і мене зацікавив аспект медіастудій в антропології. У Могилянській школі журналістики я проводила контент-аналіз висвітлення BBC і Суспільним деокупації Бучі, досліджувала мову, яку використовують ці два суспільні мовники. Тож хотіла подивитися глибше на тему емоційності в журналістських текстах про війну, — розповідає Ярослава.
З цією дослідницькою пропозицією вона пройшла на магістерську програму, виборовши одне з 26 місць, тоді як загалом надійшло близько 900 заявок. А вже рік по тому вирішила вступати в аспірантуру. Для цього треба було надіслати три рекомендації та ретельно підготовлену пропозицію дослідження, research proposal. Ярослава обрала тему недовіри експертизі місцевих журналістів з боку іноземних медіа під час висвітлення війни. У відповідь отримала офер, проте без стипендії. Тому почала шукати фінансування сама.
У Великій Британії такі можливості є завдяки різним фондам, але оскільки зараз фокус уваги все ж на STEM, то під гуманітарні й соціальні дослідження знайти грант важче. Тоді Ярослава звернулася до декана інженерного факультету Лайонела Тарасенка, засновника стипендії для українців, коштом якої вона вчилася в магістратурі. Питала, чи могли б їй оплатити підготовку в аспірантурі.
Їй відмовили, натомість погодилися профінансувати другий рік магістратури. Якщо після цього студент іде на PhD, то його зараховують як перший рік аспірантури. Ярослава, яка була ще й президенткою української спільноти коледжу, скористалася пропозицією. А отримавши диплом з відзнакою, подалась на PhD-програму вдруге. Їй знову запропонували місце, але, як і минулого разу, без стипендії.
План Б був взяти парттайм PhD, піти на роботу й оплачувати навчання самостійно. Але перед тим вона написала президентці коледжу та ще кільком дотичним до її попередньої стипендії людям, щоб подякувати та розповісти про відзнаку.
— А через кілька тижнів сталося так, що мій коледж зміг запропонувати мені стипендію на навчання, а попередній спонсор — стипендію на покриття витрат на проживання, — каже Ярослава.
Загалом на першому етапі PhD, тривалість якого залежить від програми та факультету, студентам пропонують різні курси. Весь цей час можна вважати таким собі випробувальним терміном, на якому, пояснює Ярослава, навчають методів дослідження і де ти вже з глибшим розумінням окреслюєш план і тему дослідження. У кінці цього етапу треба здати роботу і презентувати її експертам. Це щось на кшталт нашого захисту диплома. Саме цей рік можуть зарахувати як другий рік магістратури, як і було у випадку Ярослави. Тоді ж відбувається перший відсів. Ті, хто проходить далі, стають повноцінними аспірантами, на яких чекає власне дослідження і написання наукової роботи.
— Те, що мене чи не найбільше вразило тут, це доступ до ресурсів, — каже Ярослава.
— Якщо для мого дослідження потрібна, приміром, якась книжка, я її не купую. Йду до свого коледжу і кажу: ось вам список книг, вони мені треба. Їхня загальна вартість може бути біля тисячі фунтів. У відповідь чую: добре, через два тижні будуть.
Наприкінці третього року вона має підтвердити свій статус, представивши дослідження експертам. А потім є ще півроку-рік, щоб доробити його, врахувавши зауваження. Після цього призначають те, що називається VIVA, це британська процедура захисту перед двома екзаменаторами.
В аспірантурі Ярослава працює з двома науковими керівниками. З обома познайомилася під час навчання в магістратурі. Один викладав курс «Антропологія і фільм», а інша — «Антропологія агресії і соціального страждання». Раз на місяць чи два під час зустрічі Ярослава отримує від них фідбек на виконану роботу. За потреби може поставити запитання імейлом чи домовитися про додаткову зустріч.
— Це спілкування дуже залежить від керівника. Знаю ситуації, коли аспірантам просто кажуть: не подобається, перероби. І ти не розумієш, що саме від тебе вимагають. Або одна моя знайома вийшла заміж під час навчання на аспірантурі, і її керівниця казала: «Слухай, ти приділяєш занадто багато часу сім'ї, треба більше навчанню». Такі заяви не завжди обґрунтовані. Хтось розповідає, що не зізнається своїм керівникам у додатковій зайнятості, бо вони сприймають так, ніби ти недостатньо серйозно ставишся до аспірантури.
Але направду тут важко уявити випадкових людей, зауважує Ярослава.
— Це дуже конкурентне середовище. Податися в аспірантуру можуть і 150–200 людей на рік, з яких виберуть умовно 20. Здебільшого вони наперед шукають керівника й окреслюють свій проєкт. Тема може змінюватися, однак на етапі подачі звертають увагу на вміння сформулювати дослідницьке питання й пояснити, як пропонуєш знайти на нього відповідь, — пояснює вона. — Наступні роки — це по суті робота кожного дня і дуже самостійна робота, якщо говорити про мою галузь. Ти приходиш до свого керівника і кажеш: ось моє дослідження, ось таймлайн, ось як я його робитиму. І все, тобто ти єдина відповідальна за це людина. Так, тебе скеровують, повертають до теми, якщо раптом відхилишся, але тебе ніхто не тягнутиме. Просто якщо ти маєш стипендію, то, швидше за все, реально дуже багато пахав, щоб її отримати. Якщо ти не на стипендії, то, скоріше за все, стільки платиш, що тобі взагалі невигідно це провалювати. Але навіть поза цим люди реально зацікавлені й люблять те, чим займаються. Інакше не знаю, чи вийшло б витримувати тиск і вимоги цього місця — принаймні мені без цієї любові навряд чи.
Вдавання аспірантури
— Хоча зміни в аспірантурі і йшли під гаслом інтеграції в західний світ, побудови європейських стандартів і так далі, насправді схожість із західною системою поки що достатньо позірна. І я не сказав би, що ми надто наблизилися до неї, — каже Ігор Дзеверін. — Жодних проблем нашої освіти й науки перехід на цю схему, з її роздутою освітньою компонентою, дріб'язковою регламентацією за всіма пунктами, обмеженням можливостей навчатися поза аспірантурою, не вирішує. Бо насправді наука й освіта потребують дерегуляції та дерегламентації, а не нових формальних показників. І установи, в яких було все нормально, і за таких умов продовжують готувати аспірантів на високому рівні, наскільки це можливо. А там, де все зруйновано, де науку тільки імітують, краще не стало.
Схоже, що і складніше їм теж не стало.
Загалом ліцензію на третій рівень вищої освіти мають 225 закладів. За даними «Інфоресурсу», перші три позиції за кількістю зарахованих у 2024 році аспірантів обіймають Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Київський політехнічний інститут ім. І. Сікорського і Львівська політехніка. І якщо це зрозуміло, то далі несподіванка: на четвертому місці — приватний заклад «Європейський університет», який, набравши 300 аспірантів, обійшов багатьох важковиків. Або для порівняння: Український католицький університет, теж приватний виш, зарахував того року 8 аспірантів.
Проблема фейкових, або ж імітаційних аспірантур і дисертацій нікуди не зникла. Для прикладу можна продивитися списки номінантів на премію «Академічна негідність року». Або чого вартий кейс Класичного приватного університету із Запоріжжя.
У травні минулого року документом для подачі в ТЦК, який підтверджує право на відстрочку від мобілізації для аспірантів, стала довідка, сформована в ЄДЕБО. Це збіглося з пожвавленням у системі. Деякі заклади вищої освіти почали заднім числом вносити записи про аспірантів, набраних у попередні роки, з’ясували розслідувачі NGL.Media. Особливо відмітився запорізький виш. Він не тільки порушив строки внесення даних, але, як зазначило Міністерство освіти та науки, понад ліцензійні обсяги зарахував за два останні роки 3401 чоловіка. Після перевірки МОН анулювало ліцензію закладу на третій рівень освіти. Але університет через суд домігся зупинити дію наказу. І як свідчать дані ДП «Інфоресурс», ще й зарахував нових аспірантів у 2024 році — 5 осіб.
— Часом профанація викликана надмірними вимогами. Приміром, в університетах для викладання потрібен ступінь, лекції може читати принаймні кандидат наук. І якщо людина хоче робити кар’єру в освіті, то має захиститися кров з носа. Це історія з педагогічними кадрами. З медичними щось схоже. Доктор хоче написати на своїх дверях «кандидат наук». Раніше люди на це дивилися, ну і це можливість зайняти місце на кафедрі, бо ж медична освіта затребувана і прибуткова. І в результаті в цих двох спільнотах, у яких я розбираюсь, відбувається треш. Бо там здебільшого не йдеться про підготовку вченого, немає справжніх наукових досліджень. У медиків стандартна кандидатська дисертація — це взяти з архіву статистику і знайти якісь кореляції. Зараз вони розумніші, бо ще роблять аналіз на успадковані варіації у структурі ДНК. Такий бантик — і все красиво. Часто вони просто замовляють ці дисертації, бо на справжню наукову роботу не мають часу — вони і лікують, і викладають, — каже Олексій Болдирєв. — У США, приміром, проблема з педагогічними ступенями вирішена — у них є EdD спеціально для практиків. Те саме з медичною освітою. Проходиш цей нескінченний освітній цикл, підвищення кваліфікації і робиш клінічний аналіз, який має мало спільного з наукою, — і отримуєш свій MD.
Але справа ще й в культурі організації.
— А це те, що не росте на порожньому місці. Ви не можете, не маючи ядра зі справжніх обстріляних військових, зібрати якихось людей, повчити їх трохи й утворити батальйон, який буде здатен воювати. Має бути якась закваска, на якій воно виросте. Десь так і в науці, — розмірковує Сергій Шарапов. — Досі існують наукові колективи, де є нормальні поняття про роботу, нормальні традиції. Воно, на жаль, все руйнується, розмивається в тому сенсі, що ці люди йдуть із життя, і якщо вони не встигли передати це молодим, то воно зникає. Але є спільноти, які просто повністю загнили. Ось, приміром, стара процедура захисту передбачала створення великої спеціалізованої вченої ради, яка складалася з фахівців досить різного профілю. І це було везінням, якщо одна, дві, три людини насправді глибоко розуміли, про що дисертація. З цього приводу часто жартували. Тепер маємо нову процедуру і збирається вже дуже вузький комітет з людей, які безпосередньо пов'язані з темою дисертації. Для кожної дисертації окрема спецрада і це ніби відповідає західній практиці. Але проблеми з доброчесністю, наскільки я знаю, це не вирішило. От, скажімо, якби покійний Кива захищався за новою процедурою в тій же організації, де він захищався, чи щось змінилося б? Навряд. Бо якщо ви маєте недоброчесний колектив і з нього відберете в комісію людей, то їм, скоріше за все, буде ще простіше домовитися.
Батіг і пряник
Це не означає, що в умовній Великій Британії все ідеально. Там свої катаклізми.
— Освіта комерціалізується, перетворюється на послугу, — каже Олексій Болдирєв. — Ми надаємо послугу бакалавра, магістра, то чому б не надати послугу PhD.
Це призвело до того, що у світі виникла криза перевиробництва випускників аспірантур, які стали масовим продуктом, але фактично в науку не поміщаються. Щоб продовжити кар’єру, їм доводиться поїздити по багатьох університетах у пошуках місця в умовах надзвичайно жорсткої конкуренції.
— Галузей знань багато, тож і вчених потрібно багато. І аспірантів треба багато, але їх випускають ще більше. У результаті або ти залишаєшся в науковому середовищі, де 100 людей на місце професора, або йдеш в індустрію, — продовжує він.
В Україні теж криза, просто інша. У нас найнижчий відсоток науковців на душу населення в Європі й учених стає все менше. Якщо, приміром, у 2016 році, за даними Держкомстату, було понад 63 тис. наукових співробітників, то у 2023-му — 38 тис. І насправді ніхто не знає, скільки з них дійсно займаються наукою, бо цього не вивчали. І так само немає єдиної системи обліку втрати людського наукового потенціалу, пишуть автори проєкту Science at Risk.
— Я криком кричу, що хіміків критично мало, — каже Юрій Халавка.
Лише біля сотні аспірантів на рік обирають цю галузь. Проте в статистиці ви цього не побачите. Хімія разом з екологією, науками про Землю, фізикою та астрономією, прикладною фізикою та наноматеріалами захована в природничі науки. За даними ДП «Інфоресурс», 2024 року, приміром, цю галузь знань обрали 578 аспірантів, а 2023-го трохи більше — 674.
Попри весь цей ажіотаж навколо аспірантури в останні роки дива не сталося. Обирати хімію не стимулює навіть відстрочка.
— Якщо ми хочемо мотивувати людину мати PhD з хімії, то це двокомпонентна історія, — пояснює Юрій Халавка. — Людина повинна хотіти займатися цією наукою. Це означає, що мають бути кар’єрні перспективи і велика зарплата як один з факторів. Але це не гарантує творчої мотивації. А роботодавці хочуть мати творчого PhD, а не навченого. Тобто навченого можна мати магістра, а в багатьох випадках і бакалавра. І навчений бакалавр буде сидіти на хроматографі, рутинно виконувати роботу, навіть якщо він вчився на трійки. Тобто аспірант має бути мотивованою творчою людиною, яка робитиме якісь проривні штуки. Друга компонента — сам ступінь. Він повинен мати додану вартість або бути вступом у нові можливості. А в нас наукова кар’єра обмежено приваблива. Викладання в університеті так само. Фактично ви маєте зробити спочатку один непривабливий вибір на рівні професії, потім другий непривабливий вибір у вигляді додаткового рівня освіти.
А під час підготовки не отримаєте навіть мінімально сприятливих умов у вигляді тієї ж стипендії, якої недостатньо, щоб забезпечити хоча б базові потреби. Тому, визнає Юрій Халавка, до аспірантури на хімію приходять швидше всупереч усьому.
У 2024 році, розповідає Сергій Шарапов, до аспірантури Інституту теоретичної фізики прийшли дуже сильні колишні студенти, які за інших обставин навіть не розглядали б цієї можливості, а знайомилися б на останньому курсі університету із західними науковцями і виїжджали.
— Але, на жаль, я розумію, що закінчиться воєнний стан і дуже багато з них одразу поїдуть за кордон, — прогнозує він. — Ба більше, з цими перманентними нововведеннями більшість найсильніших молодих людей зробить те саме. І це буде обвальна втеча хороших студентів і кандидатів до аспірантури, щойно вони зможуть це зробити. А ми тут залишимося ні з чим. І чим більше ускладнюють і граються з цими правилами, тим більше росте в молодих людей роздратування. Не треба бути великим стратегом, щоб прорахувати наслідки.
Очевидно, що науковців не вистачає. Їх треба створювати весь час. Натомість система налаштована так, що в кінці нема пряника, а в процесі — батіг і рамки, ще й усі круглі гвинти мають влізти у квадратні отвори, каже Олексій Болдирєв.
— Але маємо працювати з тим, що є. У нас є люди, які залишаються в науці. І ось куди треба було б спрямувати енергію міністерства: а що ми можемо зробити, щоб бути науковцем було добре, — пояснює він. — Цього не робиться. Бо в системи погано зі зворотним зв’язком. І ми продовжуємо триматися «на людях з хворою бабусею», я так їх називаю. Бо з якихось причин вони не можуть звідси поїхати. Але вони хочуть займатися наукою і не хочуть працювати в АТБ. Їх треба не заганяти у формальні рамки. Їм треба допомогти. І замість чергових нормативів варто було б нарешті подумати і про інструменти.