Дуже показовим сигналом став приїзд до Берліна 84-літнього найвидатнішого українського композитора сучасності Валентина Сильвестрова. Метра, котрий пройшов сім кіл пекла, поки вибирався з Києва із дочкою та внучкою, «добрі росіяни» одразу розібрали на цитати, вклавши до його вуст увесь мислимий і немислимий інформаційний непотріб, від трусів Навального до міркувань про недоторканність великої російської культури, музики зокрема, навіть в умовах безпрецедентної воєнної агресії.
Що далі – то більше. Організатори концерту на підтримку України біля Бранденбурзьких воріт у Берліні, який зібрав понад 15 тисяч глядачів, в останній момент відмовилися демонструвати записане спеціально для цієї події відеозвернення українського Президента Володимира Зеленського, натомість випустили на сцену двох діток, загорнених відповідно в український і російський прапори. А вже наступного дня, на офіційному концерті в Президентському палаці (куди, знову ж таки, запросили нещасного Валентина Сильвестрова, щоб виконати один його твір і від запросин на який слушно відмовився Посол України в Німеччині Андрій Мельник), звучали переважно твори російських композиторів у виконанні російських і білоруських солістів.
Нині я вже згубила лік цим прецедентам, бо вони, на жаль, стали нормою «культурної підтримки» України в німецькомовній Європі. Будь-які намагання українських культурних діячів зупинити цей потік абсурду наштовхується на звинувачення в націоналізмі і нетолерантності.
Цьому явищу, на мою думку, можна дати кілька пояснень. Не буду зачіпати суто політичні та економічні підґрунтя, бо це справа інших фахівців. Як культуролог і людина, котра багато років живе між двох культур, можу виділити такі причини цього явища.
Перше – це ефект своєрідного віддзеркалення, ретравматизації власного досвіду. Останні вісімдесят років німці живуть у культурі каяття, спокутуванні своєї вини за Другу світову, і культура ця набула вже якихось майже мазохістських рис. Аж тут актуальна ситуація дає чудову нагоду знайти і сакралізувати «добрих росіян» так, як би їм дуже хотілося, і у власній культурі знайти «добрих німців».
Друга проблема – це проблема «покоління сніжинок» (Generation Snowflake). Покоління, вихованого в безособовій і дуже узагальненій любові до всього сущого, покоління, котре, на жаль, у сьогоднішній ситуації не ставило б чоло ворогу так, як ставить його на всіх фронтах наша молодь. Цих добрих і порядних молодих людей, готових обіймати кожного найлютішого ворога, не вчили, що вмерти за Батьківщину почесно.
Пригадую випадок, як розповідала одному своєму молодому австрійському колезі-хористу про Василя Сліпака, мого однокурсника і соліста паризької Opéra Bastille, котрий у певний момент кинув усе, пішов воювати за Україну і загинув під Луганськом у 2016 році. Мій молодий і добрий колега не зрозумів з того месиджу ані слова: вочевидь, це ніяк не вписувалося у його уявлення про life-work-balance.
І сьогодні, коли війна якимось чином може вплинути на це збалансоване і цілковито позбавлене патріотичних уявлень існування – патріотизм уже давно став у цьому світі лайливим, ба майже забороненим словом, – саме таким чином «покоління сніжинок» і ті, хто його виховав, намагаються захиститися від дисбалансу, зберегти свій унормований і толерантний до всіх світ, свій маленький рай без національних принципів і переконань. Кожен, хто вривається в цей світ, порушуючи його спокій, наштовхується на несподівану агресію.
«Хочемо провести наш концерт як символ єднання двох народів, щоб показати, що мистецтво і культура не знають кордонів», - написали організатори одній моїй знайомій українській солістці після того, як вона відмовилася брати участь у такому вертепі. Концерт (увага!) заплановано на другу половину квітня. Солістку з програми, ясна річ, викинули, навіть не роздумуючи. Замість вибачень вона отримала суттєву порцію звинувачень у нетолерантності.
Водночас, коли цілий світ – крім таких «високодемократичних» держав, як Білорусь, Північна Корея, Куба та Сирія – бореться з агресором економічними та політичними санкціями, чому повинна стояти осторонь культура? Продовжуючи сповідувати непорушність мистецьких цінностей країни-агресора, німорощені толерантисти тим самим розхитують і накреслені політиками їхніх держав способи опору.
Ну і зовсім на закуску, чи свідомі вони того, що термін «дружба народів» узагалі-то належить Й. В. Сталіну?