Уряд і великі музеї
Міністерство культури вкрай неохоче коментує деталі роботи зі збереження культурної спадщини — і це цілком зрозуміло з погляду безпеки. Утім із загальних протоколів ми знаємо, що кожен український музей має “червоний список” своєї колекції, до якого входять ті об’єкти, що підпадають під першочергову евакуацію в разі загрози. Навесні 2021 року ці списки пройшли чергове оновлення.
Кілька музеїв спрацювали на випередження – встигли вивезти частину робіт на захід країни ще до початку російського вторгнення. Звісно, такі перевезення не афішували й оформлювали під гостьові виставки — наприклад, ще в січні на захід попрямували виставки з одеських закладів, а у зруйнованому Маріупольському художньому музеї на момент бомбардування не було оригіналів Архипа Куїнджі.
Є відомості про те, що змогли вивезти частину колекцій музеї Вінниці, Житомира, Сум і Чернігова. Харківському літературному музею вдалось евакуювати свою збірку книг, фотографій і рукописів, яка документує історію українського літературного опору домінуванню російської культури. Вивезли також частину колекції Дніпровського історичного музею, а співробітники Національного музею історії в Києві продовжували консервувати та переміщувати роботи вже після початку воєнних дій.
Спорожніли також львівські музеї, які хоч і розташовані далеко від лінії фронту, втім не застраховані від російських ракет. Мистецькі твори консервують і переносять у сховища — зокрема, на збереження відправили всі 180 тис. одиниць колекції Національного музею Львова. Це може захистити роботи від бомбардування чи пожежі, але слід розуміти, що тривале зберігання їм не на користь: у сховищах, де немає належного клімат-контролю, мистецькі твори псуються.
«Уся територія країни і всі її пам’ятки, спадщина різних культур — матеріальних і нематеріальних — сьогодні під загрозою знищення», — каже заступниця міністра культури Катерина Чуєва. «Існує загроза для всього: від палеолітичних пам’яток до творів сучасного мистецтва, і для пересувної спадщини, як-от музейні експонати чи артефакти, і для нерухомих, як-от київський собор Святої Софії та інші об’єкти всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ми також не можемо виключити загрозу пограбування або вивезення музейних колекцій до Росії з окупованих територій».
Самоорганізовані мистецькі простори та регіональні музеї
Крім централізованої роботи уряду, за час війни виникли та запрацювали низові ініціативи підтримки невеликих культурних інституцій. Зокрема, активно діє Штаб порятунку спадщини, члени якого також входять до профільної робочої групи при Міністерстві культури. Координатори Штабу — голова ГО “Тустань” Василь Рожко та директор музею Революції гідності Ігор Пошивайло. Штаб працює над захистом музейних колекцій, документуванням втрат, координацією з іншими ініціативами та гуманітарною допомогою. Інформацію про нагальні потреби музейників волонтери збирають через онлайн-опитування.
Надзвичайно активний створений у відповідь на виклики війни Музейний кризовий центр. Його ініціаторкою стала Ольга Гончар, директорка львівського музею «Територія терору». Центр узяв за мету допомогти невеликим інституціям і їхнім співробітникам, які не мали власних ресурсів на евакуацію; пріоритет надавався музеям з маленьких міст і селищ на сході та півдні України. Волонтери забезпечують їх вогнегасниками та матеріалами для пакування, допомагають вивозити роботи, надають фінансову підтримку працівникам, які не змогли чи не захотіли полишити свої музеї та опинилися на межі виживання.
“По власних каналах ми моніторили потреби й отримували прямі запити від колег. Здебільшого це були базові потреби (їжа чи ліки). Ми виходили з того, що спочатку підтримуємо людей і команди, щоб було кому берегти локальну спадщину. Але ми вже працюємо над більш системними форматами підтримки та розуміємо, що робота Музейного кризового фонду — це не на день, а на місяці”, — розповідає Ольга Гончар.
За 20 днів роботи Музейного кризового центру фінансову допомогу отримали 280 українських музейників і 47 інституцій. Крім енергії та ініціативи волонтерів, це стало можливо завдяки фінансуванню від Європейської комісії (через ГО “Інша освіта”), Київської бієнале, німецької спілки MitOst, приватних меценатів та PinchukArtCentre — його співробітниця Ксенія Малих виступає також амбасадоркою Центру в Європі та агітує західні установи підтримувати захист української культури.
Ще однією інституцією, яка допомагає збереженню культурних об’єктів поза червоними списками, стала івано-франківська галерея «Асортиментна кімната». Ініціаторкою перепрофілювання артпростору з підтримки локального мистецтва на його збереження стала співзасновниця галереї Альона Каравай. Волонтери “Асортиментної кімнати” возять у постраждалі регіони гуманітарну допомогу та вивозять з-під бомбардувань художників і мистецькі роботи.
“Так, людські життя важливіші за все, тому евакуація людей стоїть у пріоритеті. Водночас ми вболіваємо за те, щоб ані в тилу, ані близько до фронтової лінії ми не втратити предметів візуального мистецтва. Адже ця війна — це ж також, безсумнівно, війна культур”, — говорить Альона Каравай. Галерея вже втілила вісім етапів евакуації, під час яких вдалося врятувати 28 серій художніх робіт. Їх перепаковують для зберігання та доправляють у сховища, де вони перебуватимуть до кінця війни.
У просторі “Асортиментної кімнати” також діє мистецька лабораторія «Робоча кімната», яку створила художниця Леся Хоменко. Там живуть і працюють митці, яким довелось полишити свої домівки. А до них у єдиний віртуальний простір долучаються резиденти з інших західних регіонів. Художники та художниці, кожен у своїй техніці, пропрацьовують теми війни та дегуманізації. До резиденції вже приєднались Катерина Бучацька, Даніїл Галкін, Таїра Умарова, Саша Курмаз, Ярослава Хоменко, Катерина Алєйнік, Марія Леоненко, Жанна Кадирова.
Стаціонарні мистецькі об’єкти
Не всі твори мистецтва придатні для перевезення. Над убезпеченням масштабних скульптур і архітектурних елементів працюють активісти та волонтери, до яких активно підключаються міська влада та власники будівельного бізнесу. Міську вуличну скульптуру обмотують армованою тканиною та обкладають мішками з піском — це навряд чи захистить пам’ятник від прямого попадання, але може зберегти від пошкодження уламками та ударною хвилею. У піску заховали пам’ятник Дюку Рішельє в Одесі та статую Шевченка в Харкові. У Сумах законсервували скульптурний ансамбль Аристида Круазі, встановлений на Петропавлівському цвинтарі.
Мішками обклали також київських Самсона, Володимира, Хмельницького, Сагайдачного, Сковороду та інші скульптури. Складніші справи із захистом скла: щоб убезпечити унікальні модерністські вітражі київського фунікулера, спільнота Ukrainian Modernism звернулась до краудфандингу. За два дні волонтери зібрали більш ніж 250 тис. грн — цього вистачить на вогнестійкі захисні щити для укріплення усіх дванадцяти вітражів верхньої станції.
З особливим розмахом відбувається захист історичного центру Львова: Старе місто входить до об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО та містить величезну кількість пам’яток, які протягом століть створювали митці різних культур: поляки, австрійці, німці, угорці, вірмени, євреї. Над їх збереженням працюють міська влада, реставратори, працівники музеїв і волонтери. У вогнетривкі матеріали запакували фонтани площі Ринок, захисними екранами зашили вітражі Латинської катедри, костелу Св. Антонія, Успенської церкви.
Символічним львів’яни називають демонтаж дерев’яної скульптури Христа з Вірменського собору: востаннє її знімали під час Другої світової. Середньовічний різьблений вівтар “Голгофа” пережив бомбардування, яке знищило вітражі нижньої частини церкви. На час війни з Росією розп’яття перебуватиме в бункері, а сам вівтар залишатиметься на території собору, захищений металевими листами.
Іноземні ініціативи
До справи збереження української культурної спадщини активно долучаються окремі закордонні заклади. Зокрема, у Польщі створили Комітет допомоги музеям України, який об’єднав очільників більш ніж 40 польських музеїв. Ініціатором виступив директор Музею Варшавського повстання Ян Олдаковський. За підтримки Міністерства культури Польщі Комітет закуповує пакувальні матеріали, необхідні для консервації й перевезення мистецьких творів, і транспортує їх в Україну. Крім того, учасники Комітету допомагають з інвентаризацією переміщених колекцій.
Польські реставратори підключилися до захисту пам’яток культури у Львові: вони консультують українських працівників, збирають гроші на підтримку робіт і навіть приїздять в Україну, щоб фізично приєднатися до процесу.
Найціннішим українські реставратори вважають досвід колег із Хорватії — вони пережили війну та мають практику порятунку культурних скарбів в умовах збройного конфлікту. За участю хорватської міністерки культури Ніни Обулєн Коржинек реставратори провели онлайн-зустрічі в різних напрямках (від роботи з масштабними пам’ятками архітектури до збереження творів на папері й дереві) та пояснювали, як що варто захищати під час бойових дій.
У Німеччині уряд ініціював створення Мережі захисту культурних цінностей України, центральним органом якої став Німецький національний комітет Міжнародної ради музеїв (ICOM). До нього приєдналися Німецька національна бібліотека, Федеральний архів і Німецька комісія ЮНЕСКО. Мережа збирає інформацію про культурні потреби України та координує різноманітні німецькі організації, які хочуть надавати допомогу.
Музеї Фінляндії також об’єдналися, щоб допомогти українським. Організаторкою об’єднання стала директорка Національного музею Фінляндії Еліна Анттіла. Музейники збирають для українських колег пакувальні матеріали, а також приділяють особливу увагу реєстраторам, які використовуються для контролю температури та вологості. Це допоможе українським інституціям моніторити умови зберігання колекцій у сховках.
Також з’явилось чимало міжнародних грантів для захисту української культури. Найбільш масштабною є, мабуть, пропозиція Міжнародного альянсу захисту культурної спадщині в зоні конфліктів (ALIPH Foundation), що базується у Швейцарії: він виділив два мільйони доларів для мікрогрантів на підтримку малих музеїв Києва та східної частини України. Більш ніж десять українських музеїв уже отримали з цього фонду гроші на проведення інвентаризації, закупівлю захисного обладнання, посилення безпеки.
Десятки подібних закордонних пропозицій можна знайти на сайті Мережі європейських музейних організацій, який став агрегатором різноманітних ініціатив. Тут можна знайти місце для тимчасового зберігання музейної колекції, пропозицію тимчасового працевлаштування, грант від благодійного фонду або закордонну резиденцію.
Віртуальні архіви
Крім колосальної роботи з фізичного збереження об’єктів культури, український уряд і волонтерські організації також займаються віртуальною документацією. Онлайнові архіви стануть у нагоді і для можливої відбудови знищених об’єктів, і для доказів воєнних злочинів — спеціальний сайт для цього запустив український Мінкульт. На ньому вже міститься інформація про 100 зруйнованих або пошкоджених пам’яток культури України.
Над створенням онлайнових архівів працюють і окремі культурні інституції. Зокрема, нову електронну бібліотеку творів українських композиторів Stand with Ukraine презентувала Львівська національна опера. До оцифрування долучились понад 20 волонтерів: музиканти, студенти та випускники Львівської національної музичної академії. Метою проєкту була, перш за все, популяризація української класики за кордоном, але йшлося також і про збереження інформації. Адже воєнний час становить для неї велику загрозу — наприклад, під час бомбардування в Чернігові згорів архів СБУ, який містив дані про репресованих і документи радянських спецслужб. Вчасно оцифрувати його не встигли — й історики безповоротно втратили надзвичайно важливі джерела.
Крім проблем диджиталізації, існує також і проблема надійного зберігання вже оцифрованих даних. Із нею працює вебархів міжнародного проєкту "Врятувати українську культурну спадщину онлайн" (Saving Ukrainian Cultural Heritage Online), що з’явився 1 березня. Головний ідеолог архіву, мешканець Відня Себастьян Майсторович — боснієць за походженням, тож знає з досвіду власної родини, як у війні безслідно зникає культура.
До проєкту долучились понад 1000 програмістів, фахівців з архівування та простих волонтерів, які за місяць архівували більш ніж 2600 сайтів українських музеїв, бібліотек, віртуальних турів, фотодокументів з відкритого доступу. Інформацію тримають у вигляді резервних копій, обсяг яких уже перевищує 10 терабайтів. Копії збережуться у хмарних сховищах Гарвардського українського інституту та Університету Альберти, навіть якщо українські сервери будуть знищені фізично чи стануть об’єктом хакерських атак.
Останнє може видаватися гіперболою (яким хакерам потрібні бібліотечні сайти?) — але 16 березня вже зафіксували перший з початку війни випадок віртуального знищення культурного архіву. Йдеться про архів Folk-Ukraine, що містив велике зібрання народних пісень України. Після хакерської атаки із сайту зник весь контент.
***
Всеукраїнська акція порятунку культури, яка розгортається в режимі реального часу, тішить безпрецедентною солідарністю всередині держави. А рівень залученості сусідніх країн дозволяє говорити про масштаби, зіставні з кампанією союзників щодо збереження європейських пам’яток під час Другої світової. Швидше за все, після закінчення війни з Росією нам допомагатимуть і далі, й міжнародні архітектурні бюро будуть активно пропонувати цікаві проєкти реконструкції та відбудови втрачених споруд. Адже російський спосіб ведення війни, від якого найбільше постраждали саме російськомовні регіони України, який позбавив світ унікальної архітектури Харкова та Чернігова, через який українські музеї стоять спорожнілі та закуті в колючий дріт — це злочин не лише проти нашої країни, а й проти всього людства.
